Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Найважливіший його винахід

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 (19 вересня в Украіні – День винахідника і раціоналізатора).
 
„Ніколи я не просив ані посад, ані грошей, а все у мене було. Тільки  офіційних винаходів маю 19, пішов на пенсію старшим науковим співробітником...”

 Ось так негадано зустрічаєш людину, знайомством з якою можна буде гордитись. Адже не щодня просто на вулиці винахідники трапляються.

Та власне, й не просто так. Почалася наша бесіда з іншого. З Петром Олександровичем Шевченком ми зустрілись 9 вересня, біля Меморіалу Слави. Цього дня усі бахмачани того, воєнного, покоління, хто тільки може добратися до площі Б.Хмельницького, завжди тут. Це святий день для них – тих, що пережили окупацію. І пам’ятають вони кожен день з тих двох років, як Отче наш. І запримітила я скромного сивого чоловіка на майже порожніх лавочках, які приготували, як і щороку, а сидіти на них вже майже нікому. Кілька літніх городян. Та й не сиділи майже – тільки-но оголосили „Панахиду відправлять священики бахмацьких храмів”, як підвелися – за неписаними людськими законами. Втирали стиха сльози, хрестили чоло, і в ті хвилини загальної тиші, думаю, кожен згадував своє. Слухали виступи ветеранів з трибун, а кожен згадував своє. Вони всі –  учасники війни. Так має бути – за всіма законами моралі, людяності. Та ці закони ніяк не напишуть. Бо чому ж вони – не учасники, якщо чи не найбільше постраждали? Їх по суті, кинули напризволяще, а тепер вони – ніхто?
„Аякже, пам’ятаю дуже добре. І як вперше бомбили, на Київській, і як бомбили тринадцять ночей вряд, це було вже у січні 43-го. І ми, всі діти, сиділи у хаті під лавками, до стіни прижалися. Дітей у матері було шестеро, зараз я один залишився. Один брат загинув на самому початку війни – розбомбили їх ешелон за Конотопом, село Грузьке. І старший брат воював, дві війни пройшов – цю і фінську.

- А «Матері-героїні» у Вашої мами не було? – цікавлюся.

- Та одна дівчина-службовець  якось пообіцяла: „Я Вам, бабушка, виклопочу медаль”. А мамі сказали – хай вистроїть усіх  дітей. Та мати вже не вистроїла, бо одного війна забрала. Мама ніколи не добивалася ніяких пільг, говорила: ”Я не буду користі шукати за смерть ... – розповідає Петро Олександрович. (Боже, почули б ці слова всі наші липові „пільговики”, яких зараз неміряно!) - Нічого не добивалася, а все життя боялася податків – великі тоді податки на все платили. А що ж там всього, як жили тільки своїм трудом, батько помер, мама сама з дітьми. Перший огірок чи помідор, бувало, на базар – на податки...

Згадуємо й той день 9 вересня, 66 років тому.

„Ми пасли корів в кінці парку (там і нині живе мій співрозмовник, в батьківській хаті). Дивимося – йдуть червоноармійці, відразу зрозуміли, що вони, бо форма світло-зелена на відміну від темної німецької, йдуть в сторону птахокомбінату, ми ще їм помахали, і вони нам у відповідь. Мама покликала снідати, і ось сидимо за столом, як почули вибухи. А там на галявині біля парку стояли зенітки, спочатку наші, тоді німецькі, а потім знов наші. Прибігаємо – лежить наша корова вбита. Ще ось такий випадок, як доля мене від смерті врятувала. За Козловським кладовищем був невеличкий місточок, там згрузили вагони два снарядів, тільки точно не пам’ятаю, коли це було – до чи після звільнення. І ми, хлопчаки, бігали розряджати ті снаряди. Експериментально приходили до того. І ось один такий наш експеримент закінчився трагічно: розкрутили снаряд, запобіжник відкрутили, а бойок ніяк не витягується – щось зачепилося там, ми й ножиком колупати, й так і сяк – а ніяк. А мене все мати зве: ”Додому, Петю!” І пішов я знехотя.  Тільки прийшов додому – як бахне, трьох хлопців рознесло на шматки– збирали їх на простині. Так мама мене врятувала від смерті...”

Багато цікавого почула від Петра Олександровича, та повернуся до того, з чого почала – винахідництва.  Як виявилося, всі його винаходи здійснені в галузі військової радіоелектроніки і були засекречені. У 92-му році, вийшовши на пенсію, приїхав додому. А до того жив і працював в Ленінграді (тоді ще так називався нинішній Санкт-Петербург) у науково-дослідному інституті, з також засекреченою назвою. „Навіть жінка не знала, де я працюю, військова частина та й годі. А як поговориш, боронь Боже, на вулиці з іноземцем, то дай повний звіт, чому і про що – на роботі у нас КДБ чітко працювало. Працював я під грифом „Совершенно секретно” і як звільнявся, давав підписку, що 15 років не виїду за кордон. Вже за нинішніх часів був у мене і двадцятий винахід, тільки не зміг отримати на нього, як на всі 19, посвідчення, бо у новому положенні про винахідництво не знайшлося відповіді, як реєструвати секретний винахід. От такий парадокс. Як говорив мені один колега:”Нікому наша продукція не потрібна, Петре. Жодна бабуся не прийде до нас і не попросить допомоги”.

 - Ну то й що, не доводилося нікому допомагати? – питаю.

- Та ні, допомагав, - посміхається Петро Олександрович. –  По тій же радіоелектроніці, але побутовій, звичайно. І не за гроші. Якщо за гроші, то  це вже заробіток, а я на заробітки ніколи не ходив. Вважаю, що важливіше, коли людина може так зробити, за „спасибі”. Знаєте, як Вангу питали:”Ну, а за мільйон допоможеш?” „Ні, не допоможу і за два. – Помовчала й продовжила – А даром допоможу”.

І продовжує тихо, дивлячись у далечінь неба:
- Мені не хочеться це місто покидати, хоча мені й кажуть рідні, які залишились в Ленінграді:”Чого ти там?” Вони приїжджають до мене, а я... Поїхав я з рідного міста юним, одразу після війни, поки вчився – жив на одну стипендію, як на ті гроші - 14 рублів. А як в армію забрали, любив після вечері на самоті за книжками посидіти – як прислали з дому, так не повірите, плакав над ними”. І ти, юний читачу, напевне, зараз не повіриш, як то можна плакати над підручниками. Є такі люди в усі часи, які за знаннями йдуть пішки через всю країну, як Ломоносов, які відмовляються від посад і почестей,  шукаючи сенс життя у мандрах світом, як Сковорода. І такі, як мій знайомий Петро Олександрович, із знаменитим прізвищем Шевченко. Об’їхав весь колишній Союз – був на Камчатці і в Сибіру, був біля моря і на Північному полюсі, а повернувся додому. І це, напевне, найважливіший для нього винахід – ці слова, що народилися в його серці: ”Рідна  хата – то друга мати. Не можу я її покинути”.

Н.Теплова

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове