Виявляється, в нашому календарі є такий День усиновлення – 30 вересня. Ця тема настільки делікатна, що говорити про неї важко, але потрібно. І не в останню чергу тому, що в нашому суспільстві неодназначне ставлення людей  до тих, хто рішається на такий крок. Саме цей, як кажуть, „людський фактор”, підказав і мені тему журналістського дослідження. Щоправда, в іншій, але схожій ситуації. Схожій настільки, що діти  чужих тьотю і дядю називають „мамою” і „ папою”, і рідні у них теж є. Та  рідні оступилися на життєвому шляху і прийняли  їх в свою сім’ю ці, чужі. І ось тут і починається той, людський фактор. Людина чуйна і мудра ніколи навіть не нагадає цій дитині, що вони – чужі. Але люди у нас різні й вислухати цій сім’ї ой скільки доводиться.  Спробуймо розібратися об’єктивно.

Називається така родина прийомною і запроваджена ця програма в нашій державі у 2002 році. Піклувалися в даній ситуації саме про інтереси дитини: усі пільги і державні гарантії, що передбачені для дітей, позбавлених батьківського піклування, за дитиною зберігаються. Це суттєва різниця з усиновленням. Чи пішли б ті кошти саме на дитину у сім’ї, де батьки чи п’ють, чи гуляють, чи в інший який спосіб втрачають право називатися батьками? Як багато у нас таких горе - мам і тат, говорити не приходиться. Але ж ми всі лише констатуємо сумний факт, а є люди, які хоч на краплю, та зменшують цю величезну армію сиріт за живих батьків. Знаю напевне, що я б так не змогла. І більшість не змогла б. А обивателі з міщанською психологією ще й скажуть (начулася я таких багато!): „Так це ж вони які гроші відхопили, аякже...”

Без зайвої патетики можна сказати: цим людям треба низько вклонитися. До речі, саме ці слова почула від Н.В.Бур’ян – провідного спеціаліста відділу соціальної роботи Бахмацького районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

І про гроші, говорить Наталія Володимирівна, також наслухалися вони, працівники центру: „А хай би хоч один з таких розумних спробував. А то тільки чотири сім’ї такі створені в районі, причому в одній з них виховується двоє сестричок. В іншій сім’ї – дитина серйозно хвора, і можна тільки уявити, скільки терпіння й любові треба мати, аби в такій ситуації не опустилися руки. (І мужності, додам я, бо це на кожному кроці, кожного дня – величезна відповідальність за чуже життя! Ні, не так – воно для них не „чуже”. – Н.Т.) Як соціальний працівник, що здійснює супроводження прийомних сімей (вибачте за суху термінологію, але так це називається) я буваю у них доволі часто і можу сказати, що виховання виключно в усіх на високому рівні. Наприклад, трирічна дитина, з дуже жвавим, непосидючим характером, знає вже всю абетку, розвинута чудово. А де тільки вже не побували діти з іншої сім’ї: в горах, на морі, на всіляких змаганнях, в тому числі – міжнародних, крім того, ще й в музичній школі займаються.”
І хоча ми домовились з Наталією Володимирівною з етичних міркувань імен не називати, дітей Михайлових важко не впізнати за цими словами. Дійсно, тато-тренер всюди бере їх з собою і вони мають вже неабиякі спортивні досягнення. Та врешті, це й не головне. А те, що в таких сімейних умовах діти вчаться життю, набувають практичних навичок, чому в інтернатах (навіть якщо є хороші інтернати) їх ніхто не навчить. Саме в цій сім’ї мені довелось побувати з вчительками дітей. Катерина Костянтинівна Халимон та Ірина Анатоліївна Циганенко ученицями своїми просто не нахваляться: „Гарні діти, відповідальні, комунікабельні, добрі”.  І поки ми розмовляли з дорослими, дівчатка непомітно, без зайвих підказок, приготували і сервірували столик з чаєм. Похвалилися своїм робочим місцем: ”А цей стіл отак розкладається!” Привітні, усміхнені, гостинно водять подвір’ям, хваляться, що тато робить. А тато робить, не більш-не менш, велику перебудову – усі зручності в старій садибі, якій вже 100 років. Ось тільки чомусь меншенька все горнеться до мами, обхопивши обома руками. Говорю про це з Наталією Володимирівною: ”Не дивно, знаєте, як ці дітки реагують на чужих? Ми з ними довгенько придивлялися одне до одного, поки вони пустили до себе в душу. А тепер ми друзі - усе розповідають, діляться. Влітку вони їздили до рідної бабусі, бачились там і з рідними батьками, але залишатись у них не хочуть”.

То хіба це не відповідь усім недовірам на їх цинічне: ”Вони заради грошей...”? До речі, ще про гроші. Усі ми знаємо, скільки зараз коштує хворіти. Так от додаткових коштів ніхто на це не виділяє, тож навряд чи тій мамі з хворою дитиною вистачає цієї державної дотації. Або тих самих коштів – на теж недешевий ремонт. Може, варто подумати над тим, аби якимось чином підтримувати такі сім’ї і на місцевому рівні? Не так у нас їх і багато...

До речі, користуючись нагодою, центр соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді запрошує бажаючих взяти дітей на виховання в прийомну сім`ю звертатись до них за адресою: вул. Шевченка, 38 (приміщення військкомату), тел. 2-18-05.

А у назві - це слова однієї дитини, вона довго перепитувала, все ще не вірячи, прийомну маму: „Ти моя мама?”