Ми продовжуємо відкривати для себе невідомі раніше сторінки історії. Серед «заборонених» тем була й історія німецьких поселенців в Україні: десь глибоко всередині, мабуть, тим людям, що «ветували» цю тему, було соромно перед працьовитим народом, вина якого була лише в національності. Чи навряд – соромно, бо чим кращі вони були за фашистів, що нищили єврейську націю? Все то прояви шовінізму чи людиноненависництва, і немає тому виправдання. А ми маємо пам’ятати – це буде, хоч в якійсь мірі, спокута за ту історичну несправедливість.Цей матеріал наданий нам небайдужою людиною - бахмачанкою, вчителькою-пенсіонеркою Валентиною Олександрівною Котлобулатовою.

 

У цьому році виповнилось 240 років від заснування на Бахмаччині Біловезької колонії німецьких поселенців.

Нещодавно місцевим районним історичним музеєм була проведена науково-практична конференція до цієї події.

Переселенці з Німеччини разом з українським народом пережили війни, революцію, голодомор, колективізацію.

Під час відступу у 1943 р. німці забрали частину поселенців до Німеччини. А решта примусово була переселена до Уралу, Сибіру, Казахстану без права повернення назад. Людей, як худобу, вантажили до товарних вагонів і везли в невідомість. І лише в 90-х роках бажаючим було дозволено виїхати до Німеччини.

У 2002 р. відвідати рідні місця приїхав Райт Яків Андрійович з сином і племінником. Народився він у 1919 р., в селі Вердер /нині Зеленівка/, у 1941 р. під виглядом мобілізації на фронт разом з братами потрапив на військове будівництво НКВД на Урал. Жили в бараках, медобслуговування не було, лише непосильна праця і вкрай погане харчування. Помирали там люди сотнями: бульдозеристи не встигали їх закопувати. Чудом вижив лише завдяки тому, що мама під час голодомору 1932-1933 рр. в Україні навчила розрізняти корисні трави від отруйних.

Після Гулагу переселили до Казахстану. Там зустрів єдину і кохану на все життя дружину Софію Кіндратівну, теж уродженку Вердера. Працювали в місцевому колгоспі, ростили діток.

Війна не дала змоги отримати грунтовну освіту, закінчив лише сільськогосподарський технікум. Але потяг до знань був величезний: багато читав, цікавився історією, культурою, літературою, брав участь у художній самодіяльності. Мудрий від природи, він міг стати вченим, академіком.

Все своє життя збирав матеріали про рідне село і написав історію с.Вердер. Ця книга дала змогу багатьом переселенцям встановити свою особистість і одержати документи, тому що багато з них були виселені без метричних свідоцтв і паспортів. Весь час мріяв відвідати рідні місця, вклонитись могилам предків. І от у 2002 р. ця заповітна мрія здійснилась. Він підготував заздалегідь план садиб колишніх жителів Вердера. Звичайно, від будинків мало що залишилось. Відеофільм, знятий під час перебування в Зеленівці, був розмножений і надісланий більше ніж 80 жителям колишнього Вердера в Німеччині. Люди часто переглядають його, плачуть, слухаючи українські пісні. Адже Вердер – це їх батьківщина.

У 2006 р. Яків Андрійович пішов з життя. Світла пам’ять йому. Нехай ці рядки підуть до берегів його вічності.