Відомо, що у тридцятих роках XX століття Україна пережила національну трагедію — Голодомор-геноцид 1932— 1933 років. Мільйони українських селян полягли голодною смертю, щоб СРСР зміг, згідно з планом Й.Сталіна, „розгромити націоналізм» (з виступу Косіора на XVII з’їзді ВКП(б) у 1934 році). В українських селян насильно забрали плоди їхньої праці, забрали все, до останньої крихти на столі, прирікши їх на неминучу мученицьку смерть.

Але Голодомор треба було не лише організувати й виконати. Треба було також заперечити сам факт геноциду, заборонити навіть згадувати про мільйони невинних жертв. Українських селян пограбували двічі. Спочатку в них украли життя, а потім украли саму пам’ять про померлих...

Й.Сталін та його поплічники докладали чималих зусиль, переконуючи Захід, ніби голоду в Україні немає. Злочинна брехня уряду та офіційна пропаганда сягнули велетенських масштабів. Брехню та дезінформацію поширювали дипломатичні представництва СРСР. Амбасада СРСР у Вашингтоні подавала „статистику», бу-цімто населення України збільшується на 2 відсотки щорічно, і Україна нібито має найнижчі показники смертності серед совєтських республік.

У 1932—1933 роках, коли Україна вимирала з голоду, на Захід вивозили мільйони тонн зерна як доказ надлишкового добробуту. Захід захоплювався досягненнями індустріалізації в СРСР — Дніпрогесом, Харківським тракторним заводом...Московська влада використовувала організацію візитів в Україну високих зарубіжних гостей — політиків, журналістів, діячів культури для замилювання очей. Скажімо, Ромен Роллан та Анрі Барбюс бездумно повторювали сталінські казки про щасливе життя в Україні. А ось Бернард Шоу, повернувшися з України, заявив журналістам: „Який голод! Мене всюди прекрасно годували». „Екскурсію» Україною влаштували і для французького політичного діяча Едуарда Ерріо. Вона супроводжувалася гучними бенкетами. А кореспондент газети „Нью-Йорк Таймс» Уолтер Дюранті був вдячний за честь узяти інтерв’ю в самого Сталіна і в листопаді 1933 року повідомляв: „Нема ніякою голоду чи голодної смерті». У серпні 1933 року Дюранті називав будь-які повідомлення про голод в Україні „перебільшенням або злісною пропагандою».

Ті, хто насмілювався сказати на Заході правду про голод в Україні (наприклад, Малколм Маґґеридж чи молодий журналіст із Валлії Гарет Джонс), оголошені більшовиками „ворогами народу», в’їзд у СРСР їм було заборонено. „Вульгарними наклепами і брудними вигадками» назвала газета „Правда» (від 20 липня 1933 року) повідомлення про мільйони жертв голоду в Україні, яке з’явилося  в австрійській газеті „Райхпост».

У 1933 році всім іноземним журналістам заборонили в’їзд в Україну.

Багато десятиліть влада Совєтського Союзу була непохитно послідовною в замовчуванні та запереченні Голодомору.    

   ч
У червні 1933 року вже померли мільйони людей, а з партійних трибун лунали облудні слова «турботи» Комуністичної партії про селян України: «Колгоспне будівництво під керівництвом партії гарантує... втілення лозунгу товариша Сталіна про перетворення кожного колгоспника в заможного» (Пленум ЦК КП(б)У, червень 1933).

Змінювалися покоління совєтських керівників та бюрократів, а офіційна лінія Комуністичної партії Совєтського Союзу залишалася незмінною — голоду в Україні в 30-х роках не було. Визнавали голод 20-х років у Поволжі, визнавали розкуркулення, окремі перегини на місцях під час колективізації, післявоєнний голод 1946—1947 років, ГУЛАГ тощо. Але голоду 1932—1933 років в Україні не було... НЕ БУЛО!

Якщо ж подеколи і просочувалися факти про Голодомор — офіційна пропаганда СРСР пояснювала це витівками ЦРУ, Держдепартаменту США або ідеологічною диверсією „недобитих українських буржуазних націоналістів”.

У самому ж СРСР за публічне згадування голоду 1932—1933 років (не Голодомору, а просто голоду) садили в тюрми, психіатричні лікарні або висилали в табори. Такі дії розцінювалися як наклеп на радянський лад і узаконювалися статтею Кримінального кодексу про антирадянську діяльність.

 На офіційному рівні вперше в СРСР голод 1932-1933 років визнали за часів Щербицького, у 1987 році. Сказали щось про голод від посухи і про те, що загинули тисячі. Це було зроблено поспіхом, бо стало відомо, що в 1988 році комісія Конгресу США мала влаштувати нові слухання щодо Голодомору.

Уперше публічно про голод 1932— 1933 років заявили в 1987 році на засіданні тільки-но відкритого Українського культурологічного клубу в Києві (за матеріалами інтернет-видання „Українська правда»).

Через кілька днів у всіх київських та інших газетах України вийшли статті-спростування редакторів та провідних журналістів, мовляв, голоду не було, усе це вигадки заокеанських націоналістів та спецслужб Заходу. Автори „спростувань» посилалися на документи з архівів КДБ, які „доводили», ніби голоду в Україні тоді не було.
Перший Президент України Леонід Кравчук, який за СРСР був секретарем Комуністичної партії України з ідеології, публічно стверджував, що до 1989 року нічого не знав про голод.
Сумно, що й сьогодні про Голодомор відвертіше говорять на Заході, ніж в Україні. Ще живе підсвідомий страх, психологічна інерція, адже люди звикли мовчати, їм і тепер важко згадувати пережите.
Ще й сьогодні історичні документи припадають порохом у секретних архівах, ще й сьогодні політики обстоюють протилежні погляди на Голодомор, спекулюючи пам’яттю мільйонів невинних жертв. Гірко те, що в Голодомор дотепер „не вірять» якраз у тих частинах України, які найбільше постраждали від голоду, — у центрі та на сході.

Історик Леонід Усов пише, що «до 90-х років Україна жила з двома правдами про Голодомор. Одна загальновідома: 1932 рік був посушливий і неврожайний, а куркулі (селяни) хліб ховали і намагалися голодом задушити молоду країну Совєтів. Другу страшну правду про Голодомор передавали пошепки з уст в уста дітям та внукам ті, що врятувалися...»

Злочин Голодомору криється не лише в цинічно здійсненому задумі масового вбивства мільйонів невинних жертв. Український Геноцид був не лише рукотворним злочином смерті. Голодомор — це ще й злочин мовчання.