„ У 2001 році мені довелось дізнатись про сумну історію виселення з Бахмаччини  її уродженців рейхом та сталінською репресивною системою.  Німецькі сім’ї, котрі якимось чином залишились тут і після закінчення війни, у 1946 році, були безжалісно повантажені в товарні вагони і вивезені далеко на схід без права повернення назад. Як згадують наші старожили, стояли в покинутих німецьких хатах недоєні корови, переходило замішане в діжах тісто, голосно хрюкали в сараях негодовані свині, без догляду залишились хати. Узяли з собою тільки те, що займало менше місця. І зараз українці, тодішні сусіди німців, із співчуттям згадують лихо, яке спіткало наших земляків, бо ж дружили щиро і допомагали одне одному в скрутну хвилину. Це були жителіі 6 німецьких сіл Дмитрівського району (тепер це Бахмаччина), чиї предки приїхали на наші землі у 60-ті роки XVIII ст. за закликом імператриці Катерини 2 ...” -  з розповідей Тетяни Стрикун, що друкувалися у „Пораднику” в попередні роки.

 

 

* * *

Кожній людині властиво берегти в пам’яті спогади про дитинство. Мені самій дуже хочеться побувати там, де пройшли перші мої сім років  життя, хоча вже й немає того будинку, де я тоді жила. Але до нестями хочетьс я  походити дитячими стежками і вдихнути повітря дитинства. Ось чому я  так розумію Софію Кіндратівну Райт, яка родом Із Вердера-Зеленівки /колишнього Дмитрівського, тепер Бахмацького району/ і живе зараз у німецькому Касселі, пройшовши через несправедливість примусового виселення в Казахстан у далекі сорокові, але їй на 83-му році життя приходить і приходить у сни рідний Вердер. Розумію і Вольдемара Штумпфа, дід якого жив у Кальчинівці й розводив там коней, а ось тепер він, приїхавши на прабатьківську землю, чомусь дуже хотів  промчатись по БІловезькому степу на коні. Очевидно, розповіді діда глибоко запали в його свідомість, хоч сам народився в Сибіру, але любов діда до нашого краю передалася   і йому.

Невипадково 23-25 травня на Бахмаччину, на землю своїх дідів та прадідів приїжджали громадяни Німеччини Софія Массольд та її племінник Олександр Капаров. Софія організувала цю поїздку з метою отримання документів сімейного і навіть історичного значення в обласному архіві. І щоб побувати у Зеленівці, колишніх Гросс- і Кляйн-Вердері, звідки її рід.  Документи допоможуть її дітям та внукам у пізнанні Історії родини та будуть м Іцним фундаментом їхнього благополуччя в Німеччини. А треба сказати, німці активно цікавляться своїм родовідом, як можна судити з розповідей усіх, хто приїздив на свою „стару” батьківщину і з ким мені пощастило спілкуватися.

Усі труднощі далекої подорожі машиною були винагороджені цікавими архівними знахідками. Серед них і унікальні - так звані фільтраційні картки її матері Катерини Антонівни Массольд та тітки Софії Антонівни Вотчал, в яких вказано про їх вивезення  фашистами на роботи  в Польщу у серпні 1943р. За кордоном вони перебували до червня 1945р., а по закінченні війни пройшли перевірку у фільтраційному таборі  в Бресті з 4 до 9 червня. Усі репатрійовані проходили цю процедуру на радянському кордоні.  Направлені на нове місце проживання в  м.Акмолінськ Казахської РСР, а не у с.Вердер – свою Батьківщину, куди так хотіли повернутися. Це був акт примусового виселення представників німецької національної меншини - громадян СРСР- у далекі невідомі місця.

Софія народилась у Казахстані в 1947 році, коли всі репатрійовані ще перебували під спецкомендатурою. Їхні права були обмежені до 1956-го,та й пізніше їм заборонялося повертатись у рідний Дмитрівький район. Пізніше вона закінчила в Акмолінську/у різний час це були Цілиноград, Акмола, а нині Астана- столиця Казахстану/ педагогічне училище з музичним ухилом. Ви-кладала в німецькій школі в молодших класах, була одним з найкращих спеціалістів своєї справи  в  школі. Виїхати з Казахстану до Німеччини  1996 року  змусила хвороба - від діабету постійних ліків в СРСР у ті часи не було.  У Німеччині тепер її дІ ти, онуки, сестра і племін-ник із сім’єю. Лише наймолодша сестра живе в Україні, в Івано- Франківську. Софія мешкає в Гамбурзі. Звикла до бурхливого шкільного життя, маючи хист до співів і музики, й на новому місці займає активну життєву позицію: створила спочатку хор «Барвінок»/більше 20 чол./, а тепер реорганізувала його в ансамбль під назвою «Ивушка». Вердерці на Дмитрівщині говорили перед війною тільки українською мовою, тому вона знає її від матері, хоча через тривале життя в Казахстані говорить тепер із земляками  російською. А пісні ансамбль виконує обома мовами, постійно поповнюючи репертуар. У зал на 50 місць, який колектив орендує на  пожертвування, приходять послухати наші пісні й корінні німці – їм просто подобається мелодійне їх звучання. Отже, Софію можна назвати послом української та російської культури в Гамбурзі! Узагалі її вольовій натурі можна по-доброму позаздрити.

Тож нехай її родині на історичній батьківщині  живеться краще, ніж було в СРСР за сталінізму та в Казахстані в перші роки його незалежності.