Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Афганістан болить у моїй душі

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Пам’яті Володимира Васильовича Висовненка 
12.03.1964 – 12.10.1984

Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки,
В душі людей не замовкає.


15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.


Саме цього дня 1989 року з Афганістану були виведені радянські війська, які протягом десяти років брали участь у війні на території цієї країни.


Афганістан… Афганська війна – це події, які ніхто і ніколи не зможе стерти з пам’яті тих солдат, що служили там.


Війна – це біль втрат і радість перемоги, важкі солдатські будні і листи із дому, листи від коханих, які ніби додають сил, а ще - це втрата бойових побратимів і радість, що вижив та повернувся додому.


Нам важко уявити ті події, про які розповідають воїни-афганці, ті страшні роки, які вони провели на війні,про молодих юнаків, які гинули щодня на мінах та від рук душманів, про жаркий клімат, який виснажував бійців, про «Чорний тюльпан» - груз 200, якого щодня відправляли на батьківщину згорьованим батькам, дружинам. Один із воїнів сказав: « Не дай, Бог, щоб хтось із вас дізнався, що то є війна. Цінуйте хліб, свободу і тих, що вас оточують, бо там, на чужині, ти ніхто, ти просто маєш боротися за своє життя».


У нашій родині трапилася трагедія: не повернувся додому з Афганської війни троюрідний дядько моєї мами.


…Навесні, коли тануть сніги, а у лісах з’являються перші проліски, на мальовничому хуторі Восьме Березня у сім’ї хліборобів Віри Дмитрівни та Василя Лукича Висовненків народився син Володимир. Тоді, здавалося, їхньому щастю не було меж, у сім’ї підростала старша донька Людмила, із колиски усміхався маленький Володя.


Хлопчик ріс веселим, кмітливим, допитливим. Серед своїх однолітків вирізнявся швидкою вдачею, сусіди часто говорили: «Такого швидкого на хуторі ще не було».


Він завжди був ватажком. Мабуть, не було такого місця на хуторі, де б не був Володя зі своїми товаришами.


У кінці городу знаходився чудовий ліс, не було в ньому жодної стежки, про яку б не знали хлопці. Вони знали, де можна було в лісі зустріти козулю, а де й натрапити на лігво кабана; з якої берези навесні можна напитися найсмачнішого соку, на якому пеньку росте найбільше опеньків, де ростуть найперші медуниці та проліски.


Часто бігали діти до дерев’яного млина, який стояв на найвищій горі хутора, і ніби своїми велетенськими руками захищав селян від усіх вітрів. Господарював тут старий дід Андрій. Він був такий сивий, що хлопцям здавалося, ніби він весь у борошні. Володя часто запитував у діда: «А чи можна і мені стати мірошником?» Дід відповідав: «Мірошником потрібно народитись».


Найбільше Володі подобалось, коли батьки говорили, що потрібно гнати пасти гусей, а тоді в кожному дворі було їх більше п’ятдесяти, та й дітей було по троє, а то й четверо. Бувало, збиралися на пасовищі до двадцяти чоловік і давай грати, та так, що й гуси вже дома, а пастухи в полі. І вже мати йде з лозиною, бо гусей пропас. Грали «Від коня до коня», «Цурки-гилки», «Ножик», але улюблена була гра у «Війну». І не замислювався Володя, що може потрапити на справжню війну, де не буде ніяких правил, яка може перекреслити все життя, і навіть обірвати його.


У сім років пішов до школи, а згодом після закінчення восьмирічки, поїхав навчатися до Чернігівського ПТУ на електромонтажника. Працював у місцевому колгоспі «Перемога».


23 жовтня 1982 року Володимир отримав повістку до армії. Друзі та рідні провели його до воріт Бахмацького міськрайвійськкомату, думаючи, що на два роки, а вийшло, назавжди… На його долю випала кривава війна в Афганістані.


Коли його проводжали, у хаті розлетілася дрібними скалками електрична лампочка. Можливо, це був знак. Щось недобре відчувало материнське серце, але вимовити не могло. Поцілував Володя неньчині руки, а потім міцно обійняв… Це були останні їхні обійми.


По дорозі до військкомату, у селі Гайворон, автобус, в якому їхали проводжати солдата, зустрівся з похоронною процесією. Тоді сестра занепокоїлась, і скільки їй не говорили, що це просто збіг обставин, вона не могла стримати сліз. Гірко заплакала і прошепотіла: «Тільки повернися живим».


Батьки довгий час не знали, де служить їх син. Про це знала лише сестра, яка на той час вже проживала в м. Бахмач. У Людмили народилася донька Світлана. Бабуся приїхала провідати онуку і випадково натрапила на листи, які Володя писав сестрі. На конверті мати побачила зворотню адресу і зрозуміла, що її син служить в Афганістані. Тільки тоді батьки дізналися, яку таємницю приховують від них діти.


Щоразу щеміло серце у батьків, читаючи в листі: «Привіт! Мамо, тату, не плачте, не хвилюйтеся, в мене все гаразд, я відслужу і буде в нас все добре». Цілувала мати ті листи і просила Бога, щоб врятував сина. Але не допоміг Господь їхньому Володі. У цинковій домовині повернувся він до батьківського дому. Чорною хусткою смерть покрила дзеркало у їхній домівці.


Батьки чекали і сподівалися, що, можливо, це помилка, що їхній Володя повернеться додому, і одного дня сім’я стане знову найщасливішою у світі. Та не судилося. Після смерті сина мати тяжко захворіла. Померла, так і не дочекавшись своєї дитини.


Учні Гайворонської школи взяли шефство над сім’єю воїна-афганця. Навесні допомагали саджати город, обробляти його. І навіть, коли роботи не знаходилось, дід Василь запрошував побути з ним. У нього була велика пасіка і, можливо, він подумки уявляв, що поруч з ним його син Володя. Завжди пригощав дітей медом.


Усю свою любов дідусь з бабусею віддали своїм онукам Світлані і Олегу. У дитинстві Олег був дуже схожий на свого дядька: ті ж риси обличчя, таке ж кучеряве волосся, та сама дитяча допитливість.


Після смерті сина батько посадив на своєму подвір’ї тополі. Вони своїм шелестом нагадують про велику втрату і вічну батьківську печаль.


Повиростали тополі, помер уже й батько, а люди, які знають і пам’ятають цю сім’ю, проїжджаючи повз їх обійстя, завжди згадують солдата Володю таким, яким він залишився у їхній пам’яті назавжди – швидким, добрим, допитливим, а ще героєм. І якби не та війна, яка вирвала своєю холодною рукою його із життя, мав би він і сім’ю, і дружину, і дітей, а, можливо, уже й онуків бавив.


…Служба була важкою, весь час під обстрілом, часто залишалися без їжі і води. Раненько збирали росу сухими руками і тамували спрагу.


Володимир був кулеметником. Коли до закінчення служби залишалися лічені дні, героїчно загинув. Він прийняв нерівний бій біля кишлака Хайлан у районі Чахі-Аба Республіки Афганістан. Дванадцять озброєних «духів» атакували його. У ті складні хвилини Володя врятував життя своїх товаришів. У цьому бою був важко поранений у груди – рана виявилась смертельною.


В останню путь його проводжали 23 жовтня 1984 року, рівно через два роки після того, як проводжали до армії. Були його бойові побратими, один із них сказав: «Ти добром життєве світло запалив, а твоє погасло, залишивши сльози, печаль і світлу пам’ять».


За мужність і героїзм єфрейтор Висовненко Володимир Васильович посмертно нагороджений орденом Червоного прапора. Похований у рідному хуторі Восьме Березня. Його прізвищем названа одна із вулиць у селі Гайворон.


Ім’я Володимира Висовненка викарбуване на гранітній плиті пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам у м. Чернігові.


У Бахмачі є пам’ятники воїнам-афганцям, які були родом із Бахмацького району і загинули на цій війні. Тут часто можна побачити жіночку, яка стоїть біля пам’ятника Володі з трьома маленькими хлопчиками. Це його сестра Людмила зі своїми онуками.


Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно вбитих у горах Афганістану синів України.


Вічна пам’ять тим, хто загинув у бою, помер від ран у госпіталях. А живим – шана і подяка. За те, що вистояли, що зберегли солдатську честь і славу.


Сніжана Гапоненко,
учениця 10 класу
 Голінської ЗОШ І-ІІІст.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове