Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Війни цієї ми не обирали…

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

На екрані чорно-білі «афганські» фотографії хвацьких військових у незвичних на той час панамах. У темній залі горять незрозумілим блиском очі, серед яких і жіночі. Звучить Розенбаумівська «Афганська заметіль», у якій найбільше вражають слова про афганців «лучшие люди в мире икон» та «друзья, убиенные собственной страной». Це про присутніх. Вони з року в рік збираються і збираються в чітко визначені дні: узимку, у лютому, і влітку - у серпні (знаємо, чому). Для них тоді звучить, крім усіх інших пісень, «Пісня про голубі берети» - цей своєрідний десантський гімн, який змушує не лише встати, а ще й замислитись, згадати…


Одним із тих, про кого йдеться – кругловидий чоловік непоказної зовнішності. Не дуже публічний. На перший погляд, непомітний, скромний і навіть сором’язливий. Але уже після перших слів нашої розмови я розумію: зовсім не простий. Цей сільський хлопець, який у наших Пісках перевернув із ніг на голову усе, навіть уявлення про сільське господарство, про домашню худобу, яка, як виявилося, теж меломанка, сам просто філософ! І в цій Його філософії на першому плані (уявіть собі!) Духовність. У розумінні зв’язку із рідною землею, пам’яттю про предків, Вірою. Він добре пам’ятає слова бабусі про звичайні буденні і надзвичайно мудрі речі: про сутність людини у різні часи свого життя, сутність віри у Бога, плинність часу. Ми ще не вчуваємось у ці вічні постулати, бо знаємо, що вони вічні, як бабуся. Вона ж не можне нікуди зникнути, піти, доки я живу, а вона мені потрібна! Бабуся, вірніше, бабусі мого героя уже давно пішли за горизонт, склавши натруджені руки, залишивши своє передбачення: «Ось побачиш, прийде час, коли не буде часу!..» Тоді – не вірив, навіть десь у душі посміювався. Вгадали старенькі.


- Валерію Петровичу! – звертаюсь до засновника, керівника найуспішнішого у районі, ні, одного із найуспішніших сільських господарств в області, відомого усій Україні Валерія Петровича Колоші. – А ви успішна людина?


- Я? Ну що ти! Мені бабуся напророчила, що у мене ніколи не буде часу. Його і немає. Я нічого не встигаю.


А хто ж тоді встигає?


Вранішні, вечірні п’ятихвилинки, наради в районі, семінари різних рівнів на базі господарства, дитячі екскурсії. А цього року ще і лекції у Ніжинському сільськогосподарському інституті. І – районна спілка воїнів-афганців, яку він очолює… Оте вічне бабусине «не буде часу!»Так і супроводжує Валерія Петровича це бабусине передбачення. А ще – Віра. Віра у Бога, у майбутнє, у те, що буде Просвітлення, яке саме не спуститься з Небес. Його треба заслужити, до нього треба досягти самим життям, його треба здобувати праведною працею.


- А чи важко вбити людину? – питаю я.


Замислився.


- Людину, кажеш? Важко. Майже неможливо. Але уяви собі: до твого дому вдирається ворог. Він плюндрує те, що для тебе святе: фотографії рідних, ікони. А потім наводить на твою маму, тата, братика автомат і вбиває їх. Ось тоді і піднімається рука навіть найупевненішого у своїх поглядах пацифіста. Таке не пробачиш. Бо болітиме усе життя.


Не згадую про Заповіді. Він мене переконує. Він уміє підібрати такі слова, від яких віє бабусиною мудрістю, маминою піснею. І пахне від нього домівкою, полем, небом. Знаєте, що це за запах? Запах Батьківщини. Іноді Валерій Петрович у процесі розмови мимоволі торкається грудей. Спіймавши мій погляд на його руку, пояснює, що на грудях носить свій «хрестильний хрещик».


- Це талісман. Ні, – сам себе поправляє, – оберіг.


Для нього це річ, яка заставила переглянути життя і повірити у себе, у село, в людей і їх можливості. Цей символ кілька разів губився, потім знаходився, знову губився, і знаходився у найпотрібніший, найвідповідальніший момент.


Радянських солдат ретельно оглядали. Вірити – забороняли. На носіння хреста було табу. Валерій виріс у віруючій сім’ї, тому «хрещик» зберігав, як міг. Від чужих очей, від «шмонів». А одного разу, перед бойовим завданням, поклав його під подушку. Уночі підрозділ підняли по тривозі. Схопились, зібрались і – на «вертушку». Уже у вертольоті зрозумів, доторкнувшись до грудей, – немає. Повернулись через кілька днів, а постіль уже замінили, матраци скручені і лежать осторонь. Розхвилювався солдат! Він був упевнений, що це не лише шматочок дитинства, домівки, Батьківщини. Це оберіг, який зберігає від смерті.


- Ти не повіриш! Я розкрутив усі матраци, я підняв усі подушки! Він не міг загубитись. І знайшовся. Чиїсь добрі руки поклали його на те місце, де він лежав. Ніхто не посмів викинути чи привласнити його, бо знали, що у Баграмі і Кандагарі нас рятують не лише автомати, а і ще те, що важко назвати. Щось високе і святе. Воно разом з Вірою берегло нас і відводило від нас смерть. Звичайно, були і втрати. Боляче згадувати. Згадуємо усіх на зустрічах. Дехто іде від нас і нині від ран тілесних і душевних, від безнадії. Це усе втрати отієї війни.


А починалося усе це так давно… Була стаття у «Комсомольці» (так називалась тоді молодіжна газета) про Афганістан. Усі знали про ту війну, але вголос про неї не говорили. Це потім – через десятиліття будуть «розбірки» серед «розумників», хто винен і чому. А тоді у газетній статті журналіста Г.Гайдара, на книжках батька якого виросло не одне покоління, так достовірно і реально були описані схили гір, улоговини, низини – увесь афганський пейзаж із висоти польоту літака, що дух захоплювало. Юнак перечитував цей опис кілька разів. А ще уявляв не раз форму десантника із яскраво-голубим беретом. Саме таку, про кольори якої співається у гімні десантників. Так про неї мріяв, що навіть одного разу матері сказав.


- Цить, дурнику! – скрикнула мама і перехрестила синочка. – Не говори про таке.


Наче замовив. За ними, веселими хлопчаками в уже військовій формі, до Ташкента прилетів офіцер. У розмови не вступав. На зацікавлені запитання не відповідав.


- Чому? – питали пізніше, уже у Афгані.


- Тому, що я вас тоді просто не довіз би.


І вони рушили строєм до літака. А коли вранці сонце засліпило очі через ілюмінатори, а літак піднявся ще вище, юнака з далекої Бахмаччини вразив пейзаж: схили, низини, улоговини, дорога в горах стрічкою…

- Я ж десь уже це бачив!


І згадалась ота гайдарівська стаття у газеті. І зрозумів, де знаходиться.


Ось так. У житті людини іноді зустрічаються речі, яких вона не помічає, але потім згадує.


Вони про щось попереджають, щось говорять. Але нам ніколи. Ми поспішаємо. «Є час і не маємо часу», - точно як у передбаченні Валерійової бабусі.


- Чому вижив? Що мене врятувало, питаєш?..- замислився.- Та оте усе, про що я розповів.


Справді. У моїй історії є усе: є Віра, є домівка, є Батьківщина, є пам’ять про отих хлопчаків, які лише у бою раптом зрозуміли, що в їхніх руках справжній автомат. Що це не гра «у війну» і кулі тут справжні. Вони ранять і навіть убивають. А перші смерті поруч назавжди незагоєним рубцем, який болить і досі, розкраяли серце. Цей рубець болить і болить. Він розділив життя афганців на період До і Після…


- Кажеш, у підручнику написано, що війна загарбницька, неправильна і не мала сенсу? – замислився. – А ти прийди на наше зібрання, подивись у вічі моїм однополчанам і спробуй їм про це сказати. Кожна війна неправильна. Неправильно, якщо гинуть люди у мирний час. Але у нас і у наших офіцерів, які пліч-о-пліч з нами пройшли те пекло, був наказ. Нам вселили думку про те, що наш обов’язок – допомогти жителям країни, яку окупували душмани. Неможливо не вірити. Ми знищували «духів», а вони – нас. Нам ніхто не пояснив, що ми ж фактично окупанти. Дехто ішов добровольцем, вірячи у нашу справедливість на цій війні . Легко оцінювати давно прожите і давати оцінку людським учинкам у минулому. Так непоштиво обійшлася з нами історія. Але оті стосунки, оте бойове братство – неможливо переоцінити. Воно залишилось на все життя. Його не перекреслить жоден історик. Бо це назавжди. Воно було. І не До, не Після, а Тоді і Назавжди.


- Уявляєш карту? Так от. Кордони Батьківщини для нас тоді просто розширились. Не в сенсі території. Кожен із нас став її невід’ємною частиною. Наші душі стали її кордонами.


- Чим ми там жили? Піснями. Вони звучали під гітару і просто так. У них простими словами, покладеними на два акорди гітари, було відтворене моє життя, спогади про минуле, мрії про майбутнє, про кохання, про маму. Біль від втрат і, зовсім таємно, образа на високих командирів, які вирішили нашу долю , а пізніше і “переосмислили” ту , виходить, нашу лише війну.


Афган закріпив мою віру у Бога, який через маленький натільний «хрещик» зберіг мене.


Мовчимо. Валерій Петрович знову торкнувся грудей. Раптова посмішка пробіглася обличчям. Не смію порушувати тишу. Про що думає мій односелець, мій співбесідник? Кого і що згадує?


Посмішка зникла. Тихий вечір охопив сільські обійстя. Десь чути гавкіт собаки, доярки пішли на вечірнє доїння. А я крадькома дивлюся на людину поруч. Успішну людину. Випускника Ржищевського будівельного технікуму, заочного відділення факультету Міжнародного менеджменту інституту бізнесу і технологій, голову районної спілки воїнів-афганців, Валерія Петровича Колошу. І якось підсвідомо вирішую, що, мабуть, там, тоді, він почав цінувати кожну хвилину, ні, секунду часу «якого немає». Бо ці хвилини – хвилини життя так можуть цінувати лише ті люди, які знають, що ці хвилини можуть закінчитись. Їх відлік невблаганний. Виходить, Афган – позитив? Ні! Агресія, війна позитивом не може бути. Це просто школа життя. Тяжка і вічно пам’ятна. Одних – ламає, інших – як мого співрозмовника, робить сильними і цілеспрямованими. Він не зник у минулому, нікуди не подінеться і у майбутньому, бо він назавжди у душах тих, хто , безнадійно втискаючись у чужий, розпечений сонцем пісок, все ж вірив у життя. Не зник, бо для мене це абсолютно реальні люди-мої земляки: О.С. Гненик, В.А.Кочерга, С.М.Лосина… Це вони у напівтемній залі вкотре вдивляються в обличчя на екрані і вслухаються в слова пісні:

Вы слышите, грохочут сапоги.
И птицы ошалелые летят,
И женщины глядят из-под руки –
В затылки наши круглые глядят.

Уходит взвод в туман, туман,
туман,
А прошлое ясней, ясней, ясней…

Ясніше, зрозуміліше для кого? Для них? Вони і так усе вже розуміють. Для них переосмислення звучить як зрада, зрада тих, хто не повернувся із тієї «повномасштабної, неоголошеної». І саме так називаємо поміж себе ми нинішні події на Сході України. Для нас вони – реальність. Серед їх учасників не видумані герої, а реальні випускники гімназії: Артем Мирський, Діма Соловецький, Льоша Куліш… І знову буде переосмислення через якийсь час? «А прошлое ясней, ясней, ясней…» лише з роками? І право на переосмислення будуть мати лише ті, хто сховався і не пішов на той важливий рубіж? Зараз це робити складно. Знаєте, чому? Бо треба дивитись в очі не лише воїнам, а і матерям, які не дочекались синів та доньок з війни. А воїни-афганці не переосмислюють. Вони серед волонтерів, серед благодійників, які постачають речі для учасників АТО. Місцева газета, друкуючи їм подяки, кожного разу називає ім’я Валерія Колоші. Він знову бере участь у «неоголошеній, повномасштабній». Бо для афганців Та війна ще триває.


Ірина Луговик,
учениця 10 класу
Бахмацької гімназії,
с.Піски

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове