Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


"І він там був, на тій страшній війні..."

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 
3 червня 1915 року в селі Бахмачі-1 в багатодітній сім’ї народився ще один син - Андрійко. Тоді ще ніхто і не здогадувався, що в недалекому майбутньому цей малюк стане героєм: буде нагороджений орденом Червоного Прапора, трьома орденами Червоної Зірки та десятками різних медалей, які виблискуватимуть від сонячних променів всіма кольорами райдуги на мундирі молодого бійця-черовоноармійця, відважного захисника Вітчизни.
 
Життєвий шлях мого дідуся, Пузиренка Андрія Олександровича, – терниста дорога, усіяна, на перший погляд, нездоланними труднощами, які важким тягарем лягли на серці, глибокими суворими зморшками відбилися на чолі і сивиною прикрасили голову.

У 7 років йому довелося пережити сумнозвісний голодомор. З дідусевих розповідей я дізналася, як саме багатодітна сім’я Пузиренків вижила в ті страшні часи. З лободи та корінців різноманітних рослин, які збирали діти, мати варила юшку, а з висівок та картопляного лушпиння пекла “дуже смачні”, як він згадував, млинці. З любов’ю в серці та вірою в душі вижили.

Після закінчення школи пішов навчатися до Луганського училища. Як він радів окрайцю хліба, що видавали на пайок! А потім призов у армію. “Хлопчик, скільки тобі років?” – дивувались у військоматі. Війна... І знову чергове випробування духу й волі. Худенький та невеличкий на зріст юнак уже через декілька років перетворився на красеня-офіцера.

Мужнім, сміливим танкістом А.О. Пузиренком в смертельній схватці з фашистами на Курській дузі, під Орлом, Москвою в рядах 1-ї Чертковської дивізії було знищено десятки ворожих танків. У запеклій битві ворожий снаряд влучив у бойову машину Пузиренка. Контузія. Лікарня. Вища офіцерська школа. Анастасія Давидівна була справжньою подругою бойового офіцера. Де тільки вони не жили після війни! Волгоград (колишній Сталінград), Казань, Ростов, Забайкалля... Майор запаса мав запрошення на роботу в Київ, на завод, але рідна домівка звала до себе. Тут працював начальником ТЕС молочно-консервного комбінату. Загартований в боях, фізично натренований, але в зрілому віці контузія відізвалася ехом війни - був паралізований.

Сьогодні немає з нами дідуся й бабусі. Спіть спокійно, наші рідні...

Весна прикрасила сади буйним цвітом, поля – сходами нового врожаю на щастя, на добро. Так хай же ніколи не згасне пам’ять про тих, хто здобув нам перемогу. Шануйте живих ветеранів і бережіть пам’ять про мертвих. Ніхто не забутий, ніщо не забуто.
 
Гуде і стогне, вся облита кров’ю,
Земля родючих нив й ланів,
В холодній хаті покрива любов`ю –
Слізьми старенька ще живих синів.
Усюди чути брязкіт злих гармат,
І звідусіль шепоче смерть зловісна,
Ідуть на фронт батьки і рідний брат,
І змучена невільна дочок пісня.
Усі ідуть: хто пішки, хто на конях,
На флот ідуть, у авіавійська,
І в кожного - свята земля в долонях,
І туга в серці над усім, різка.
Ось знов гримить земля важким залізом,
Залізом й болем, що пройма до крику,
На полі бою, за чиімсь капризом
З’явились танки у жахливім рику!
Там мій дідусь сидить немов без тями,
Із поглядом запиленим, сумним,
Веде машини, обминає ями,
І кожен раз, мов у останній бій!
Не зірветься рука його з керма,
Не колихнеться від вразливоі утоми,
Все рветься: міни, бомби, та дарма –
Вернути з перемогою додому!!!
Поглянути у теплі очі Насті,
Пригладити іі густу косу,
Ще раз побачити оселю Щастя,
Відчуть на житі вже не кров - росу!
Але удар гармат іще, і знов...
І марево, як не було, щезає,
Стира війна усе, лише любов
Сльозою із очей стікає...
Скінчився бій. Рахують вбитих.
Але не з ними дід. Наступний бій
Готують на просторах вкритих
Останніх зойків й стонів теплих тіл.
І знов похід, і знов утрата друга,
І скільки ж днів й ночей без рідних вуст.
І знову крик, моління, кривда, туга...
І перечавленого тіла сильний хруст...
Та ось устало сонце і над нами!
І засвітило щедро, як колись.
Ідуть героі поряд із жінками -
Життя вернуло на круги своі...
...Роки пройшли, багато що змінилось:
Нема Андрія й Насті на землі,
Від них у нас лиш згадка залишилась,
Що й він там був, на тій страшній війні.

Василина Сіденко,
онука Пузиренка Андрія Олександровича

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове