Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Лист до редакції
/ 0
- Деталі
- Категорія: Лист до редакції
- Опубліковано: П'ятниця, 20 березня 2009, 09:06
Треба ж, як біжить час...
Знову йду до рідної школи. Тепер привела записувати на підучку правнучку Юлечку. Це приємне доручення довірили невипадково - кажуть, в мене легка рука. Може, й так, саме я відводила в школу і доньку, і племінника, і внучку, і вони гарно вчились. Онука, між іншим, була навіть медалісткою. Я закінчувала десятирічку, коли школа була № 49, донька трохи вчилась, як стала та № 87, а онука набувала знань уже в п’ятій, якою залишається і донині.
Щебетуха Юля не замовкає ні на хвилину.
- Бабусю, а в якому класі ти навчалась?
Мушу підніматись на другий поверх. Все тут, як і п’ятдесят років тому. Щось приємне, тепле і хвилююче підступає до серця. Помічаю, що кабінет хімії, де ми вчились, тепер звичайний клас. На вікнах залу тюлеві ошатні гардини, а колись цього нічого не було. Згадались вчителі, більшості вже немає на цьому світі. Здалось, навіть почула голос Андрія Антоновича Шульгана, читав історію і географію. Він так умів провести урок, що уява відправляла у захоплюючі подорожі у далеку минувшину або у дивовижні краї світу. Валентина Миколаївна Мюрнер викладала хімію, здається, ще й сьогодні отримала б четвірку, тепер це, мабуть, дев’ять. Вона так вкладала в наші голови валентність елементів, їх взаємодію, атомарні маси, що не забуте все це й досі.
Емілія Потапівна Борисенко вчила російській мові і літературі. Чомусь запам’ятався Герасим і нещасне собача, наче тільки вчора прочитала оте зворушливе «Муму». Тимофій Маркович Зимогляд – фізкультурник, Євген Костянтинович Лисяков - директор. вони – фронтовики, до обох було особливе ставлення . Сьорбнув горя на Великій Вітчизняній війні Василь Максимович Іванов. Слава Богу, його зрідка ще бачу.
- Бабусю, - смиче мене за рукав онука, відриває від спогадів, - а з дідусем ти в школі познайомилась ?
-Ні, Юлечко, не в школі. На роботі.
А сама згадала своє перше шкільне кохання - Сашу Косолапова. Жив він у Часниківці, у селищі. Тамтешнє ДРСУ будувало в ті роки бетонку. Дітей шляховиків підвозили щоденно до школи автобусом. Он біля того вікна він ніяково освідчувався у почуттях. Коли це було!
-Юлечко, дивись, яка красива Дошка пошани. Сподіваюсь, і ти вчитимешся так гарно, то й твій портрет буде серед кращих.
-Дивись, бабусю, наша Сніжана, - пізнає онука сусідську дівчину і дзвінко виплескує свої емоції.
- Не треба так голосно, - стримую майбутню першокласницю, - уроки ж ідуть.
На сходинках помічаю ще одну бабусю. Боже ж мій, пізнаю в ній однокласницю Віру Осипчук! Радіємо зустрічі, бо не бачились років зо два. Навіть засльозились очі. Треба ж, дві прабабусі із своїми майбутніми школяриками. Вона з онуком Андрійком.
-Ти ж десь біля Сільгосптехніки живеш? – запитую в неї. А переконавшись, дивуюсь, чому веде онука аж у п’яту, адже ближче і четверта, і перша.
-Ні, ми патріоти своєї школи. Тут вчились самі, наші діти, то нехай ця альма-матер стане рідною і для онуків-правнуків. А ще, погодься, наша школа найкраща. Ось і нещодавно побачила в газеті про вчительку української Т.П. Левченко. Коли ж то ми вчилися, а я й зараз з гордістю читала про Тетяну Петрівну - знай наших.
Говорили, може, й довше б, змусив здригнутись електричний дзвоник, потужний, різкий. Почалась перерва, заметушилась, ожила школа. Дзвоник нашої шкільної пори був спокійніший, срібноголосий, м’який, майже казковий. Він ще й досі дзвенить десь глибоко в душі, нагадуючи найщасливіші роки життя.
К.Сухіна, м. Бахмач
Детальніше...