Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Здрастуй, Осіч!

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Величезні залізобетонні опори недобудованого мосту нагадують своїми розмірами загадкові кам’яні статуї острова Пасхи, що забрели у воду, рятуючись від несусвітньої спеки. Насправді, це наш рідний Сейм поблизу Осічі, а опори-бики стоять, розрізаючи течію, вже чверть сторіччя. До них звикли майже так, як до стародавньої дзвіниці місцевого монастиря, яка виблискує у променях щедрого сонця своєю позолотою. Про ті опори і той міст згадували час від часу напередодні чергових виборів, майже кожен кандидат у депутати обіцяв зрушити справу з місця, але все залишається так, як і колись.


Прибув до села на запрошення завідуючого віддаленої дільниці ТОВ «Обмачівські зорі» О.І.Винника. Зустрілись напередодні, він і запропонував: «Відвідали б наш край. Працьовиті люди трудяться в Осічі. А про нас ніхто не згадує, наче ми вже і не у Бахмацькому районі. Нам тепер ще складніше, мосту нема і добиратись потрібно шляхом уп’ятеро довшим. То хоч добре слово скажіть за наших людей-трудівників…»


Ну як можна відмовити Олександру Михайловичу, тим паче, що в Осіч я завжди приїздив із задоволенням. Ще колись у минулі роки, як випадав час, кілька хвилин міг побродити по спорожнілому дворищу забутого монастиря, тепер свята обитель перетворилась в оазу з різнобарвними квітниками, з доглянутими овочевими діляночками, де на бездоганно чистих від бур’янів сотках достигає всяка всячина. Диву даєшся, на що здатні людські руки.


Згадується незаймана тамтешня природа із заливними луками навесні, із оксамитовою зеленню влітку і золотавими дібровами восени. В ту пору поміж пожовклого листя кидаються у вічі достиглі кетяги калини, кущі якої обступили береги старих русел Сейму.


Обов’язково згадую осічанських фронтовиків, кому пощастило прийти у рідне село і хто розповідав про війну без прикрас.


Особливо запам`ятався похмурий день листопада 1986 року. Тоді осічани відкривали пам’ятник полеглим односельчанам. В інших вже стояли обеліски, а то й меморіали, а мешканці села над Сеймом все відкладали будівництво пам’ятника, аби зробити його на власні кошти та за власним проектом. Того незабутнього дня зібралося все село. Прийшли ветерани, було чимало солдатських вдів у темних хустках, що контрастувало з червоними піонерськими галстуками і пожовклими поруч деревами. Все те легко згадується зараз, адже ось-ось відзначатимемо пам’ятну дату звільнення Осічі від німецьких окупантів.


Збереглися записи тієї пори. „У червні сорок першого, як затрубили тривожно сурми, сотнями йшли на фронт осічани. У травні 1945 повернулися з перемогою, а 150 їх побратимів-односельчан залишились навічно на вогняних шляхах війни. Тепер, відкриваючи пам’ятник, згадують ті тривожні дні. Йшов тоді на фронт й Іван Володимирович Циганок. Ділиться спогадами колишній солдат і уява переносить мого співрозмовника в події тривожної давнини.


— На фронт йшов вже обстріляним, бо мав досвід тридцять дев’ятого року у фінляндських подіях, звільняв західні області України. Пам’ятаю, сонячне таке було літо сорок першого. Рушили ми, мобілізовані, за Сейм, повз нескошені зрілі пшениці. Колос так і гнувся, так і гнувся до землі. Не знали, що багатьом вже не бачити повік того золотавого колосся. Мабуть, тому воно й хилилося до ніг, немовби прощаючись.


Чотирьох синів не дочекалось з війни подружжя Городненків. П’ятьох своїх соколів так і не зустріли на порозі оселі Ганна та Демид Горілі. А які хлопці були! Повернувся з шести лише Іван. В пам’ять про полеглих братів давав їх імена своїм синам.


- Нехай буде проклята війна. Я й сам залишав удома п’ятьох дітей, - говорить Іван Володимирович із хвилюванням. Постають у спогадах буремні роки, найбільш запам’ятався фронтовикові червоний колір війни, колір крові, колір смерті. І коли всупереч усім стражданням, усім втратам повернувся додому, вирішив з дружиною ростити дітей. Народжували для щастя, для миру. Двома синами, трьома дочками — ще п’ятьма повоєнними нащадками порадувала чоловіка мати-героїня Марія Дмитрівна Циганок.


Був тоді серед фронтовиків і Федосій Іванович Огієнко. Пройшов війну, як то кажуть, від початку до кінця. Найглибше в пам’ять врізався жорстокий, попелястий колір руїн. Тому й повернувся до рідної сторони з бажанням будувати, будувати, будувати. Та займатись будівництвом безпосередньо тоді не довелось, бо колгоспники відразу обрали головою правління, згодом чимало років головував у сільській Раді. І лише тоді, як отримав право на заслужений відпочинок, підкоряючись давній мрії, прийшов до будівельників. Очолював бригаду. Колектив був дружний і завзятий.


Пройшли роки, вже важко знайти серед живих будівельників тієї пори. Але варто подивитись довкола і побачиш багато будівель, зведених бригадою фронтовика.


Ось ще такі рядки зі старого блокнота: ”Слово надається старенькій жінці. В селі її знає кожен, Уляна Григорівна Горіла — солдатська вдова. П’ятьох дітей поставила на ноги і виховала, як заповідав чоловік-фронтовик. Хто знає, скільки ночей не доспала, скільки вистраждала, скільки передумала.


— Не дочекались ми свого хазяїна з війни. Не дочекались дорогенького...- Ось і все, що змогла мовити. Сльози, недовиплакані вдовині сльози, гарячими краплями падали на чутливу поверхню мікрофона, лунаючи у серцях присутніх гучним набатом, звуки якого здіймались над притихлим людським гуртом. Ті гіркі сльози вдовиної самотності красномовніші за найпереконливіші фрази”.


Багато здатен розповісти старенький записник, погортати його сторінки доречно саме зараз, напередодні 70-ліття визволення, але повернімося до сьогодення. Саме зараз Олександр Михайлович хоче розповісти про працю нащадків, захисників свого краю, всієї тодішньої Батьківщини. Нинішній колектив дільниці не вельми чисельний, проте двадцять працюючих заробляють тут на прожиття і забезпечують відрахування на майбутню свою пенсію, що так актуально у непросте сьогодення. І справді, Осіч переживає не найкращі часи. Ще там, біля Сейму, трохи загаявся, не вгледівши звичний шлях до колишнього мосту. Виявляється, монастирський понтонний перехід, яким опікувалась настоятельниця монастиря – ігуменя Дорофея, давно з’їла іржа і він пішов на переплавку. І колишня дорога-узвіз перетворилася на стежину. Ще раніше тут порсався пором, тепер же сполучає береги перевізник з баркасом. Своїм човном Віктор Васильович Гриб перевозить вранці механізаторів із села, які працюють на центральній садибі, а повертається із пасажирами, що бажають відвідати монастир, або з тими, хто повертається із Обмачевого чи райцентру. Чергує на річці з шостої ранку до восьмої вечора. Обов’язково буває тут в розрахунку на прибуття рейсового автобуса, або ж в обумовлений час, який замовляють заздалегідь. На якусь годину зганяє на велосипеді додому, аби підкріпитись. Цю справу доручило ветеранові праці сільськогосподарське товариство, воно і винагороджує...


В Осічі не був років зо два. Помітно наблизились до асфальтівки придорожні кущі, вони хазяйнують і на сільських вулицях. В самому селі з’явилося безліч порожніх хат, які важко розгледіти нині за щільною рослинністю. І ще відсутність стежки до хвіртки свідчить про покинуті садиби. Нині залишається трохи більше 200 житлових обійсть, а колись було вчетверо більше. Один з перших дворів, де панує повноцінне життя, належить подружжю Винників. Обоє працюють на фермі. Володимир Миколайович - слюсар по обслуговуванню доїльного обладнання. Перекваліфікувався, раніше майже двадцять років працював водієм, а тепер з відсутністю сполучення із центральною садибою через Сейм навпростець, кермо довелось залишити. Надія Василівна – доярка. В минулому році від кожної корови їй вдалось надоїти більше 4 тисяч літрів молока. Сподівається, що і нині результат буде не гірший.


Подружжя має сина і доньку. Віталій навчається в університеті в Сумах, опановує облік і аудит, буде парубок фінансистом. А Світлана освоює науку в Конотопі, у педагогічно-індустріальному технікумі.


Побував ще в однієї господарки. Доки добиралися до Любові Іванівни Патай, мій гід розповів про осіцьких пастухів, адже, як говорять у народі, молоко в корови на язиці. І в здобутках доярок - вагома частка праці фуражирів, тих, хто виганяє корів на пашу. Серед них - Микола Іванович Патай, Юрій Олександрович Самозвон. Графік роботи специфічний, досить напружений, о четвертій ранку вже потрібно корів вигнати на зелені пасовиська. О шостій – повернути у загони. Після доїння – знову на луки з восьмої до шістнадцятої, і після вечірнього доїння - ще один випас.


Садиба Патаїв притулилась на узвишші біля кількох озерець. Всі обміліли, а то й висохли, крім одного, де плескаються гомінкі качки і хазяйнують величаві гуси. Любов Іванівна доглядає групу з 30 корів. Від кожної голови отримує сьогодні 17-18 літрів молока. Її чоловік теж трудиться. Петро Левкович починав роботу трактористом, потім опанував водійську справу, але тепер, зі згаданих вище причин, мусив автомобіль залишити. Хоча й сьогодні у штаті пожежної частини на посаді водія та під час сівби допомагає хліборобам , виїжджаючи в поле зернозавантажувачем. Нещодавно в сім’ї Патаїв відбулась урочиста подія - син Микола привів невістку Таню. Він – механізатор, а Тетяна працює у сільському магазині. Сподіваються Патаї, що незабаром молоду родину відвідає лелека. Сьогодні, нажаль, в Осічі це вкрай рідкісний птах. Та як би непросто було жити у цьому куточку Присеймів`я, на людських обличчях часто бачив посмішку. Мабуть, це випромінює на осічан господню благодать божа обитель - сусідній Крупицький монастир. Історія його дивовижного відродження вселяє надію не лише тутешнім прихожанам, а й усій православній пастві. Тому йдуть на цю святу землю паломники з різних країв.


Борис Бобришев


На фото: зверху - перевізник В.В.Гриб. Внизу - подружжя Винників

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове