Немає найсвятішого і найпрекраснішого почуття, ніж любов до рідної землі, її людей, до всіх рідних і близьких. Це почуття вбирається дитиною з молоком матері, і ніякі життєві перипетії не здатні розірвати цей зв’язок чи не на генетичному рівні. Бувають випадки, коли доля закидає людину далеко від рідних місць, але проходять роки і поклик землі, де народився, стає нестримним, і тоді людина, долаючи всі перешкоди, летить до батьківського гнізда.

Мені пощастило в серпні цього року провести два незабутні дні з такими людьми-німцями, уродженцями Бахмаччини, які приїхали після довгих років розлуки з рідним краєм подивитись не тільки на своє село, а й на всі місця німецьких поселень нашого краю. Під час спілкування з ними я зрозуміла, що слова про любов до Батьківщини не порожній звук, а що вони дійсно наповнені для таких людей надзвичайно глибоким змістом.

Але спочатку про їхні долі.

 

У вересні 1943 року, коли до теренів Бахмаччини наближались радянські війська, німецька окупаційна влада видала наказ про евакуацію до фатерлянду жителів 6 німецьких сіл Дмитрівського району (тепер це Бахмаччина), чиї предки приїхали на наші землі у 60-х рр. XVIII ст. за закликом імператриці Катерини 2. Поїхали тоді в Німеччину з батьками і обидва Генріхи Штумпфи, Іоганнес Раймхен та батьки Вольдемара Штумпфа. Троє підлітків так і залишились в Німеччині, а батьків Вольдемара радянська пошукова команда повернула назад, в СРСР, з обіцянкою поселити в рідних місцях, а насправді - в далекому і холодному Новосибірську.

І ось тепер, після 63-річної розлуки з місцями дитинства, вони, забувши мову корінного населення, приїхали з Нижньої Саксонії, м. Целлє, з своїм перекладачем Вольдемаром Штумпфом. З ними – плани сіл Кальчинівки та Білих Веж (звідси родом вони або ж батьки, як у Вольдемара), для того, щоб знайти бодай щось від батьківських осель, хоч би впізнати те місце, де стояла їхня хата.

У 2001 році мені довелось дізнатись про сумну історію виселення з Бахмаччини німців, її уродженців, рейхом та сталінською репресивною системою: німецькі сім’ї, котрі якимось чином залишились тут і після закінчення війни, у 1946 році, були безжалісно повантажені в товарні вагони і вивезені далеко на схід без права повернення назад. Як згадують наші старожили, залишались у 1943 та в 1946 роках стояти в покинутих німецьких хатах недоєні корови, переходило замішане в діжах тісто, голосно хрюкали в сараях негодовані свині, без догляду залишились хати. Взяли з собою тільки те, що займало менше місця. І зараз українці, тодішні сусіди німців, із співчуттям згадують лихо, яке спіткало наших земляків (бо ж дружили щиро і допомагали одне одному в скрутну хвилину).

А чи збереглось що-небудь від німецьких хат і які-небудь речі в них, одвічні супутники життя кожної людини? Для цього я й відправилась із раптово прибулими гостями, адже, дізнавшись про Біловезьку німецьку колонію від уродженця с. Вердер (нині с. Зеленівка Бахмацького району), світлої пам’яті Якова Андрійовича Райта, у 2001 та 2002 роках об’їздила цей куточок Бахмаччини чи то випадковою машиною, а чи то велосипедом; познаходила німецькі хати в Зеленівці, Кальчинівці та Білих Вежах-2; від німецького Городка залишилась лише міцна, вимощена ще роботящими німцями шосейна дорога, від Рундевізе – велетенський дуб, який своїм верховіттям впирається чи не в саме небо, самотньо височіючи серед майже рівного поля.

 

 

І от 12 серпня цього року, вранці, ми вшістьох (разом з місцевим водієм Віктором Харченком) виїхали у вимріяні земляками-гостями місця. Дорогою вони фотографували лелек, які кожного року повертаються в рідні краї в насиджені гнізда (може, тому їх знімали, що й самі хоч на короткий час також сюди повернулись, прилинули, як ці красиві, вірні у любові птахи). Наш шлях пролягав через багате, впорядковане с. Піски, гарне село Варварівку з її красивою церквою, де саме правилось, проїхали і через малонаселене, вимираюче с. Осиківку (колись Юхтове), і нарешті, в’їхали в Зеленівку. Зліва стояла нежила німецька хата, в якій, на жаль, уже за 5 років після моїх відвідин села розвалено незвичний для нас, українців, формою та розмірами (від долівки до стелі) димар у сінях. Цей дім був колись, виявляється, неначе б вододілом між Малим та Великим Вердером. Проїхавши трохи вперед, зайшли ще до одного з німецьких будинків села, що збереглись: у ньому з післявоєнного часу мешкає Сайко Анастасія. З дозволу хазяйки оглянули в ньому лавку та куточок для посуду з простим скромним різьбленням, шестеро міцних, темнокоричневого кольору, непофарбованих дверей, піч у кімнаті і в сінях, навпроти печі, такий самий димар (бовдур), як і в першій хаті, – все це зроблено руками німецьких майстрів. Крім того, побачили, що оббитий дім зсередини дошками, а зараз, побілені за нашим українським звичаєм, вони все одно проступають крізь крейду. Після оглядин у гостей під час розмови із згорбленою старенькою про її теперішнє життя на схилі літ, коли вже не сила й город обробити самій (заростає бур’янами, тому що діти і внуки виїжджають із неперспективного села) на очі навернулись непрохані сльози.

Не так тут було колись, коли земля цінувалась на вагу золота і оброблявся кожний її клаптик. А земля ж бо – чорнозем! Добре, що хоч орендовані фермерськими господарствами лани нині не лежать пусткою, а засіваються і дають непогані врожаї. Щодо цієї німецької хати, то непогано б зберегти її як музейну реліквію в знак добросусідських відносин німців і українців у минулому і в знак відновлення їх тепер, за незалежної України, після багатьох років поневірянь значної частини наших німецьких жителів Бахмаччини в Сибіру, на Уралі, в Казахстані.

Попрощавшись із гостинною бабусею, невдовзі ми, трохи проїхавши, зайшли у двір колишньої німецької цегляної школи з вузькуватими як на наш час, але високими вікнами. Сторіччя цієї школи урочисто відзначалось цього року в червні: на її ювілей з’їхались випускники з різних місць, приїхали і діти колишнього її вчителя Антона Маркштедтера – Софія та Роза з Німеччини. Нинішні ж гості походили доволі широким шкільним двором, де школярики з азартом грають у м’яча, на уроках та після них, і помилувались яблуками шкільного саду, багатого цього року на врожай.

У центрі села, біля магазину, ще недавно стояла велика німецька комора із колод, потемнілих від часу, але нині вже і сліду від неї не лишилось. А міцна ж вона була! Більше вирішили ніде в Зеленівці не зупинятись (в тому числі і біля споруди колишнього католицького костьолу – теперішнього клубу, поряд з яким спочивають на зарослому непролазними нетрями кладовищі покоління працелюбних вердерців), щоб швидше дібратись до рідних гостям місць лютеранських поселень.

Ґрунтова дорога із Зеленівки, як і колись, повела нас, путівників, до Кальчинівки (рідного села Штумпфів) та Рундевізе. А сонце все більше набирало висоту і палило все сильніше. Ми ж, їдучи хвилин 10-15 до Кальчинівки, де мешкає 5 чоловік, роззирались на обидва боки, придивляючись до прикметних рис цього чудового куточка природи: на поле в одну з цих чудових миттєвостей сідав орел, а обабіч шляху манила до себе груша, з напоєними сонцем та ароматами сусідніх полів, жовтими, як саме сонце, плодами. Машина зупинилась, і Вольдемар та Віктор, пробравшись до неї крізь високі трави, струсили трохи грушок додолу: невдовзі всі ми причащались цим дивом нашої землі. Всім здавалось, що давно не куштували таких смачних, та ще в таку спеку. Так рідна матінка-земля щедро нагородила наших німців своїми плодами: недаремно ж вона полита рясним потом їхніх дідів-прадідів.

Далі буде