Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


В пошуках старої батьківщини (ч. 2)

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
...Неподалік Кальчинівки алея височезних дерев та густих кущів, звузившись, створила нам на короткий час рятівний холодок та денні сутінки. Повернувши направо від неї, ми дістались невеликого кладовища серед духмяного польового різнотрав’я. Гості, вийшовши з машини, із скорботою в очах зупинились перед пам’ятником розстріляній у грудні 1941 року сім’ї Еделів – 8 дітей та 3 дорослих, – і поклали на могилу квіти. Поховані тут мученики, жертви фашизму, – родичі Вольдемара Штумпфа. Жителі с. Кальчинівки Раїса та Григорій Фурса, які вже немало років доглядають цю могилу, разом із нами, прибулими, пом’янули їх за скромним столом тут же, в полі.
 
Гостей дуже цікавила Кальчинівка: в ній ще стоять дві німецькі хати, а всього будинків тут вісім, живуть же люди в чотирьох з них, по одному-двоє чоловік. При огляді однієї з німецьких хат мешканка села Бобрицова Г.І. зробила несподіваний подарунок Вольдемару – цеглину з клеймом колишнього німецького заводу. Взяв із собою цеглину цього підприємства і Генріх Якович Штумпф, причому ймовірно з батьківської оселі. Ці знахідки вони вирішили забрати на довгу пам’ять у Німеччину як часточку їхнього далекого дитинства.
Хатини Кальчинівки стоять нині по один бік вулиці, протилежної її сторони вже немає. Гості встановили, що саме на протилежному боці (за ним – поле, вузька стрічка річки Остер, а вдалині ліс, за яким українське с. Мартинівка) біля тепер могутнього береста стояла до війни початкова школа.
Саме в наш приїзд навідався до Кальчинівки скутером Васильченко Микола Андрійович із Мартинівки, який добре знав жителів цього села в довоєнний час, зокрема Шитца Івана, високого такого чоловіка, як він згадував (гості повідомили, що його вже немає – недавно помер у Німеччині). За словами Васильченка М.А., ліс вдалині, який тягнувся до німецького Городка, дбайливо і розумно використовувався німцями, бо був безцінним для них будматеріалом – там росли чорні дуби; понад лісом простягались сінокісні угіддя, укосами з яких вони ділились і з мартинівцями. Зустріч із цим говірким та небайдужим чоловіком спонукала розширити маршрут поїздок на завтра – до сусіднього села, щоб побачити хату та могилу Брауна Андрія, недавно померлого там (він – родом із Кальчинівки).
Спека під час перебування в Кальчинівці дошкуляла всім, тому дині і кавуни, вирощені на городі Раїси Фурси, на чудовій кальчинівській землі, сподобались кожному своєю соковитістю та солодкістю. Ці баштанні рослини за сприятливих погодних умов можуть виростати з насінини кожного року, – в цьому немає нічого незвичного. А от неочікуваним сюрпризом для гостей, як і для мене, стала молода яблуня білого наливу, яка виросла з відмерлої, посадженої ще німецькими господарями: вона тепер плодоносить великі смачні, як медом налиті, яблука. Дерево постало переді мною як уособлення невмирущого німецького роду, який таким чином пустив тут своє коріння.
 
 
 
Поряд із Кальчинівкою було чимале і заможне німецьке село Рундевізе (Круглолугівка), відоме бахмацькій окрузі виробами промкомбінату (дверцятами і плитами для груб, втулками для возів і т. ін.) та електричним млином. Тепер на місці багатолюдного села – височезний дуб та пам’ятник загиблим тут у 1943 році радянським воїнам. Про промкомбінат нагадує лише пагорб та металеві шматочки, які щороку виорюються із землі. Г.Г. Штумпф із запалом розповів, що його батько (йому зараз 98 років) працював на ньому ковалем, а навпроти, у млині, ще й електриком: він проводив електрику та радіо в німецьких селах, де вона з’явилась раніше, ніж в наших, українських. Там же, де закінчувалась Кальчинівка і розпочиналось с. Рундевізе, знаходилось кладовище, яке зараз являє собою лісок серед поля; через нього протікав рівчачок, до містка через який ми й підійшли з Г.Я. Штумпфом: у цьому святому місці він викопав кельмою кілька пригорщ рідної землі. Посаджена в ній квітка буде прикрашати місце його вічного спочинку.

Так поїздкою з Рундевізе завершився перший день перебування гостей в рідних місцях: пізно ввечері втомлені, але щасливі, вони повертались до Бахмача. Попереду був ще один день відвідин наших земляків своєї батьківщини. Він розпочався 13 серпня поїздкою до Мартинівки через с. Фастівці (ще одне наше українське село, чиї землі межували із виділеними у ХVІІІ ст. Біловезькій німецькій колонії). Очевидно, так мало статися, що перший зустрінутий житель Мартинівки, коли гості фотографували табличку з назвою села, виявився сином шевця Прокопенка Володимира, який обшивав сім’ю батька Генріха Генріховича, приїжджаючи до них на тиждень із своєю швейною машинкою. Це відкриття було таким несподіваним, що вони обоє задушевно обнялись і сфотографувались.

Мені ніколи не забудеться, як у Мартинівці гості підійшли до пам’ятника загиблим під час Великої Вітчизняної війни і довго стояли у смутку, читаючи імена на обеліску, врешті сказавши: “Як багато солдат не повернулось додому”.

У селі гості також відвідали двір три роки назад померлого земляка Брауна Андрія, який, багато років тому, одружившись з українкою, назавжди залишився в Україні. У колись багатолюдній Мартинівці (тепер Ічнянського району) небагато жителів, зустрінуті ж нами мешканці з теплотою згадують його як дуже працьовитого селянина. Похований він на сільському кладовищі поряд з вірною дружиною, і може десь там, у високості, вічні ангели співають хвалу їхній любові. Вінцем кохання обох стали дві доньки, які живуть в Україні. Ми йшли із кладовища, супроводжувані мартинівцями, які теплими зворушливими словами запрошували гостей знову приїжджати – не забувати рідних місць.

Дорогою з Мартинівки припустив сильний дощ із рвучким вітром, та не могли земляки з Німеччини не вийти з машини і не піти до річки Остер, яку ми переїхали містком неподалік Фастівців: там на березі стояла пара лелек, задумливо дивлячись в негоду на водяне плесо та на поля. Спостерігали за ними та за місцевими краєвидами і вони: в цьому місці батьківщина притягувала їх, як магніт.

Невдовзі, знову взявши курс на Зеленівку, та проїхавши її, ми дістались с. Білих Веж-1, однойменного сусідньому німецькому селу Білі Вежі-2. Саме тут живе донині дочка Сартісон Маргарити - Марія (її батько – українець Гальченко Пилип). Не забула вона німецьких слів, яких навчала ще її мати. Нелегко доводиться цій жінці зараз, коли й сама вже недужа, доглядає осліплого, з протезом чоловіка, учасника Великої Вітчизняної війни. Живуть у цьому селі й інші нащадки від змішаних шлюбів українців та німців. Між собою через конфесійні розбіжності лютерани та католики до революції не ладили, а з православними українцями і в шлюби вступали. А мені так хочеться хоч зараз їх примирити, коли вони вже далеко від цієї землі, де народились, бо немає міцніших зв’язків, ніж зв’язки з рідною землею та її людьми.

Далі буде

Т. Стрикун, директор
Бахмацького історичного музею

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове