Company Logo

Останні коментарі

  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...

     
  • Шурави в переводе с арабского -совет (советский)

    Детальніше...

     
  • Ну і шо? Було прийнято 39 заяв.Який кінцевий результат? прочитайте уважно,ніяної конкретики,одна ...

    Детальніше...


Бути їй довгі роки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

У Зеленівці облаштувався сільський музей. Подія у масштабах району може і не визначна, але для місцевості колишніх німецьких поселень актуальна. Про необхідність створення подібної скарбниці людської пам’яті вперше почув ще років із 40 тому. Буваючи у колгоспі „Дружба”, спілкувався з агрономом Іваном Федоровичем Саєнком – палким патріотом своєї малої батьківщини. Саме Іван Федорович познайомив з Леонідом Григоровичем Іваницьким – місцевим круглолугівським лікарем, таким же патріотом своєї сторони.


Минуло стільки літ, а як сьогодні пам’ятаю першу подорож із Зеленівки у Круглолугівку - сірого у чорних яблуках коня, сани щедро наповнені пухкою соломою, зимовий грудневий вечір. Провідали тоді Іваницького з моїм колегою-кореспондентом Борисом Некозом і згаданим раніше Саєнком.


Борис Андрійович написав тоді цікавий нарис, бо багато захоплюючого почули від обох про минуле їх рідного краю, про Городок, Малий і Великий Вердери, про Рундивізію – так на німецький лад іменувалися тодішні пруські поселення. Жили там умілі господарі. Вирізнялися вони від місцевих у всі часи. Були заможними за царату, залишалися такими і за радянської влади. Це вулиці їх сіл вже на початку 30-их років минулого сторіччя облаштовувалися цегляними тротуарами і мали освітлення від власної сільської електростанції. До речі, і цеглу випалював місцевий заводик.


Чимало предметів побутового вжитку колишніх німецьких колоністів у ті роки ще траплялися в помешканнях селян. За непотрібністю їх викидали, а вони могли б стати цінними експонатами багатьох музеїв. Леонід Григорович зберігав дещо з того, але місця вільного бракувало. Він мав величезну бібліотеку, як раз вона займала весь вільний простір. Серед його книжок були і рідкісні екземпляри. І хоча книжки - найбільша приязнь лікаря-самородка, усе ж дрібні старовинні речі від знищення він намагався вберегти. Очевидно, відчував незавидну долю Круглолугівки, як і багатьох оточуючих українських сіл.


Роздивляючись той безцінний його скарб, із хвилюванням потримав у руках потемнілу від часу іконку-складень, збереглося кілька фарфорових тарілок із зачакловуючим художнім розписом і витончених фаянсових статуеток. Те рукотворне диво нагадувало поселенцям їх історичну батьківщину, вироблене у різних німецьких містах, про що свідчили позначки на посуді. З тих міст у пам’яті залишився лише Веймар.


Дивом уціліли вітальні листівки, всі адресовані одній особі, заповнені німецькою. Останнє поштове відправлення датоване 1914 роком, очевидно, родинні стосунки обірвала Перша світова...


У ці краї всі ці роки навідувалися збирачі старовини, одні прагли поповнити музеї, які вони представляли. Інші, і таких більшість, тягли все цінніше для продажу на чорному ринку. Одна штуковина випадково прибилася до сімейного музею Кодакових. Це фрагмент люльки для паління, вирізаний зі слонової кістки. Хтось із зеленівців знайшов її у городі, передав Олександру Костянтиновичу. Тепер ця знахідка у батуринському музеї. А скільки подібних речей розійшлися по світу, відірвані від місця своєї „прописки” вони втратили первоздану історичну цінность.


Окремою розмовою з Іваном Федоровичем була розповідь шведські могили. По-різному ще й досі ставимося до соратників Івана Мазепи у його боротьбі з Петром Першим. Для одних шведи – союзники, для інших – вороги. Та як би не було, останні людські пристановища повинні зберігатися чинно, по-християнськи, по-європейськи.


Після нищівної поразки під Полтавою Карл ХІІ і Мазепа втекли, залишивши військо напризволяще. Ото і гинули шведи на всьому шляху до Скандинавії. Одне з чисельних поховань з’явилося на древній слов’янській землі під Білими Вежами. Минуло майже три століття, і на тих же пагорбах розташували скотомогильник. Що там зараз, не скажу, знаю тільки, що „чорні археологи” ще й нині турбують кистяки тривікової давнини.
А що ж музей... Він задуманий, як світлиця. То і наповнення відповідне – образи, скриня, колиска для немовляти, розмальована піч, рогачі... По крупинках занотовувала Любов Степанівна Дорошенко безцінні спогади своїх земляків. Таким, мабуть, уявляли сільський музей і патріоти-мрійники Іваницький, Саєнко і безліч інших, хто самовіддано любив свій край. Зібране - то речі, то світлини нагадують їх імена. Серед яких то блисне яскравою зіркою спогад про місцеву поетесу Мотрону Лапу, то обпалить болем трагічна доля ростріляної фашистами родини Еделів...


Потреба створити музей у Зеленівці витала у просторі кілька десятиліть, дивним чином проросла у душах її сучасників. Не залишила байдужим нікого. Навіть господарник-директор ПСП «Зеленівське» Володимир Олександрович Примак, не дивлячись на зайнятість, активно включився у це починання. І не тільки фінансував, проникся душею до долі непростої минувшини української глибинки, із задоволенням брав участь в урочистому відкритті музею-світлиці.


Борис Бобришев

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове