Тішить найбільше

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Цікаві люди - цікаві зустрічі

Опубліковано: П'ятниця, 23 липня 2021, 11:11

Розповісти про нього хотів давно, але якось не складалося. Згадалася давня історія, Федір Семенович Прокопенко - завідувач неврологічним відділенням лікарні врятував життя підлітку. Хлопця доставили з Кропивного. Лікар припустив у хлопчини менінгіт - грізне захворювання, яке вимагає невідкладного лікування. Треба було виконати спинномозкову пункцію з метою діагностики складу спинномозкової рідини. Процедура досить відповідальна, вимагала узгодження з хворим, а в тому випадку - з батьками або найближчими родичами. Рідні поруч немає - в лікарню хворого доставив попутний транспорт уже в несвідомому стані. Дорога кожна хвилина. Прокопенко наполіг на лікарському консиліумі, де переконав колег у необхідності проведення проколу, який сам же і виконав. Менінгіт підтвердився, негайно приступили до лікування...

І ось, дізнавшись, що 23 липня Федір Семенович відзначить своє 80-річчя, відшукав ювіляра, поставив ветерану кілька питань. Нагадав і той випадок. Здивувався, лікар згадує його важкувато. Втім знайшов тому пояснення, у нього подібне траплялося сотні разів - спробуй запам’ятай.

- Моє покоління зростало в атмосфері війни, яка тільки що закінчилася, - багато хлопців мріяли зв’язати долю з армією. А тут - перший супутник, Юрій Гагарін розбурхали уяву - захотів стати льотчиком. Здав екзамен, пройшов співбесіди, остання комісія і на тобі - не вийшов ростом. Запропонували зарахувати в танкове училище. Та де там, адже мріяв про небо ...

Час для вступу на навчання підтискав - подав документи до Київського медучилища. Тільки його закінчив, наспів призов до армії. Звісна річ, рідня, друзі бачили мене військовим медиком. Помилялися - романтика все ще не вивітрилася. Написав заяву зарахувати до війська стратегічного призначення. Коли не вийшло літати, то нехай служитиму біля ракет. Військкомат пішов на зустріч - служив в Калінінграді, колишньому німецькому місті-фортеці Кенінсберг. До сих пір дивуюся, як наші діди змогли взяти таку твердиню.

Ще не закінчилася служба, подав заяву на вступ до Київського медінституту імені О.О.Богомольця. П’ять років навчання пролетіли, як одна мить. Потім інтернатура. З наставником мені пощастило, досі згадую з вдячністю Анатолія Микитовича Грушу, його науку.

- Коли ж приступили до лікувальної практики?

- Так ось під час інтернатури і прийшов до лікарні, як у нас прийнято називати «на кругу». У терапевтичному відділенні виділили десять ліжок для хворих невралгією. Був то 1971. Тільки через 7 років, ліжкова мережа зросла до 40. Крім відділення, приймав хворих у поліклініці, ще обслуговував пацієнтів на дому.

У 2006 залишив відділення, пішов на прийом у поліклініку, а через два роки погодився попрацювати в комісії медико-соціальної експертизи (МСЕК). Тут і залишаюся.

- Федоре Семеновичу, повоєнний час важким був. Ваша сім’я відчувала особливі труднощі, мама одна виховувала п’ятьох. Як згадуєте ті літа?

- Так, у мами нас було п’ятеро - троє синів і дочки. Батько ще в 1946 році загинув від бандитської кулі. Різне спливає у пам’яті. Згадаю, буває, полотняну сумку для книжок і зошитів, а ще мішечок для чорнильниці. Бутербродом були окраєць хліба зі шматочком сала. Не всі могли дозволити собі такі ласощі. Але, на диво, жили весело, набагато добрішими і чуйними були один до одного. Навчався в залізничній школі №48, тепер четверта міська. Всі викладачі-чоловіки - колишні фронтовики. Ця обставина багато до чого зобов’язувала, особливо хлопців.

- Які там смартфони, дротяні телефони довго залишалися рідкістю навіть у державних установах. За те багато читали, захоплювалися спортом - поганяти м’яча або шайбу, спуститися зі сніжною гірки взимку, або наплаватися доволі на ставку влітку, погодьтеся, велике задоволення. Тільки дозвілля було обмежене - пас корову сусідів, з десяти років кожні канікули з ватагою однолітків збивав ящики в «Заготконторі». Та й будучи студентом, працював влітку в студентському загоні, трудилися в Тюменській області - край світу. Час, і справді, був не простий, але ж вивчився. Хто бажав, міг отримати вищу освіту. Були безкоштовними навчання, лікування, квартири. Пригадую кілька випадків, коли в екстрених ситуаціях вертоліт доставляв нейрохірурга зробити операцію на місці. Пацієнт не платив ні копієчки.

Так, все це було, але більшість молодих туди повертатися вже не хоче.

Чи задоволений прожитим роками? Що гнівити Небеса, які визначили саме таку долю.

Що повертав здоров’я землякам, тішить найбільше.

Спілкувався Борис Седач

• < Попередня
• Наступна >