Дитяча пам’ять зберігає події в картинах і почуттях. Моєму батьку у 1941 році було 10 років. Яким він запам’ятав рідний Бахмач початку війни? З червня місяця в їхні “жилкопівські дома”(так називали ті будинки, що стояли на місці нинішнього будинку культури – біля болота, на території Гойденкового саду) поселили наших військових, і їхній родині довелося жити на квартирі. Як наші відступили, вони вернулися додому, та прожили там недовго – другого разу їх виселили вже німці, просто викинули на вулицю. І знов поневірялася по чужих хатах сім’я з трьома дітьми. Крім господарів та  квартирантів не з власної волі, жили в маленькій хатці по вулиці Короленка(вона й нині стоїть, та хата) ще й окупанти, тільки не німці. Пам’ятає дуже добре мій тато пораненого італійця, який дуже кумедно розповідав про легендарні “катюші”: стріляли вони, з його слів,“амбарами” вогню.   Офіцери та солдати поселені були майже в усіх сусідських хатах, а у «воєнному містечку» розташувалися німці-залізничники.  2 будинки, в котрих вони  жили; клуб, в якому нова, німецька влада відкрила церкву; їдальня – це й було воєнне містечко, яке до війни займали радянські військові. Під час бомбардувань в 43-му знищені були клуб та їдальня, а двоповерхові будинки з червоної цегли стоять і зараз:  біля готелю, по вулиці Чернігівській, та по Першотравневій, за  гуртожитком.  На Жовтневій, де зараз розташоване кардіологічне відділення, а до того - дитячий залізничний садочок, була при німцях поліція. Там, зазвичай вночі, розстрілювали людей. Це маленький тато зрозумів після одного випадку, коли почувши стрілянину та крики, хотів побігти «подивитися, що там», а налякана мама – моя бабуся не пустила. Дитяча пам’ять закарбувала чомусь одне прізвище розстріляного ворогами: це був відомий у місті лікар Костенко. Де – того вже не згадає.

 

(Але можливо, це ім’я комусь допоможе у пошуках чи продовжить розповідь. Діліться своїми відомостями, це додасть хоча б дещицю до історії, яка ще жива...) Ще одна німецька управа знаходилась у колишньому райвиконкомі, що біля парку – там вони влаштували жандармерію. У приміщенні, де після війни перекочувало багато служб, та останньою була школа №6 (нинішній магазин і аптека навпроти поліклініки), у німців був склад з боєприпасами. А у 49-ій школі (на фото) стояли мадяри (можливо, саме ті, про яких у  архівних документах – дивись «Порадник» №25 - мовиться «мадярський каральний загін»). Разом з ними у приміщенні перебували й їхні коні.

За залізничним полотном поблизу вокзалу є бомбосховище-погріб і «водокачка»(пишу по-бахмацьки, як її знають). Тож там було щось на зразок пересильного пункту, розповідав тато, що фашистські вояки з ешелонів, які зупинялися на станції, там перебували, харчувалися у обладнаній їдальні. І батько, й інші старожили міста, з якими доводилось спілкуватися, згадують, що саме цей пункт часто зазнавав бомбардувань радянських літаків. Німецьке кладовище ( усі називають нинішню територію дистанції лісонасаджень) постійно поповнювалось. Хоронили окремо офіцерів, в загальній ямі – рядових, ставили дерев’ні хрести.  А біля “погреба” був ще такий собі стихійний базарчик – торгували городяни. Другий – був на площі(нині Шевченка, про що публікувалося в нарисах Д.Дороша). Ці два базари і годували місто. Питала батька, що там продавали. Крім продуктів з городів та господарств, стояв цілий ряд  із самогонкою – німці чи поліцаї, буває, як «напробуються», то й до його кінця не доходять. Хлопці ж, звісно. нишпорили скрізь. І по складах, де можна було поживитися, і по путях, якими йшли ешелони. Так, на станції Гомельській отримав мій малий тато добрячого стусана від конвоїра-фашиста, який побачив, як він передав флягу з водою нашому полоненому до вагона: під той вагон і полетів малий, добре, що на стоянці. Пам’ятає і перший день, як почули:  «Німці прийшли». А потім – вони, на мотоциклах,  їдуть і на всіх вулицях розвішують папірці з розпорядженнями,  в кожному – слово «розстріл». За будь-яке невиконання.

 

 

А потім було два роки окупації. Взагалі-то, тато не любить згадувати війну – вона забрала у них дитинство. Та ми мусимо пам’ятати і поки маємо таку змогу, збирати хоча б по краплинці правду про неї. Правду від тих, хто бачив власними очима, а не з екранів, дійсне обличчя війни. А воно було і таким, приміром: мій дідусь за віком не був в армії, німці ж примусили всіх на окупованій території працювати, звісно, на них, за що наші визволителі відправили його на примусові роботи у Брянську область. Питається, за що? За те, що покинули напризволяще на окупованій території, не захистили мирних громадян своїм недолугим керівництвом? (В той час як кращих знищили – перед війною від сталінських репресій загинуло лише командирів Красної Армії близько 40 тисяч!) А дідуся мого і досі всі, хто знав, згадують як чесну, надзвичайно добру і дуже працьовиту людину. Якою ж це образою було для нього! Та він ніколи за життя і словом не прокинувся про це. Він їм простив мовчки, по своїй доброті.

Ось таку правду ми і мусимо залишити нашим нащадкам.

Моя сусідка родом  із  Стрільників. Сторінка спогадів Хіми Андріївни – в наступному номері “Порадника”.

 

Підготувала Н. Теплова