Продовжуємо книгу спогадів бахмачан  про Велику Вітчизняну війну. Навіть незначні на перший погляд подробиці будуть живим свідченням тих часів – тож діліться, будь ласка, напишемо нашу книгу разом.

Дана  публікація включає інформацію з архівних матеріалів, за котру ми вдячні начальнику районного архіву Бойку Володимиру Петровичу, та спогади, записані зі слів мешканки м.Бахмача Дмитрик Ф. А. З останніх і почнемо.

Фіма Андріївна – уродженка села Стрільники, за дівочим прізвищем Сєрик. У червні 1941 року вона була студенткою передостаннього, третього курсу Борзнянського сільськогосподарського технікуму, відділу бджільництва. Навчальний рік тривав до 1 липня, тож  хлопців їхніх, одного за одним, забирали на фронт, а потім і всі вони роз”їхалися і розкидала їх війна. Вже після війни закінчувала Українську Національну сільськогосподарську академію і, прибувши у 45-му на роботу в Бахмач, відпрацювала у районному сільгоспуправлінні 40 років.

 

А ті лихолітні роки пережила у рідних  Стрільниках. Напередодні війни проходила практику у Шаповалівці, а як вже стали підходити німці, вернулася у село.  “Наше село бомбили рази три, але не німці, а наші. Ті, хто жив у селянських хатах,  знає, що саме вигідне місце було на печі. І під час нальотів також, бо найбезпечніше. Спали ми на печі,  під ранок чуємо – як гепне десь поряд, побачили лише, як вікно відірвало. А вже на ранок стало відомо, що то було бомбардування: де людину вбило, де – коня, де добрячу яму вибило. Бомбили наші німецький штаб, який розташувався у школі, та не поцілили. А взагалі німці у селі були недовго, може днів десять, як загалом. У нашій хаті також жили двоє німців. То один трохи розмовляв російською і говорив, що він сам із робочої сім`ї, а другий, офіцер, мовляв, багатий.  Було одного разу,  офіцер погладив по голові молодшу сестричку а вона йому: “Не лізь, як собака”. Ой і злякалися ми, та нічого, Бог милував”.

Вже як звільнили район, молодь призовного віку забирали на фронт. Вона в армію не годилася за станом здоров’я,  та була ще й інша мобілізація – трудова. На Донбас. “Не питали, хочеш чи ні, відправляли всіх хлопців і дівчат. А тепер кажуть - “русскоязычные”, а то ж наших вивозили, українців! Може б, і я стала руськоязичною, вже й забирали  (у клубі Леніна зібрали нас всіх, з речами), та тому як мала майже закінчену освіту, а тоді ж, звісно, кадрів не вистачало, то й направили мене на роботу у нашу МТС” (згодом – “Сільгосптехніка”). Хоча й то лише завдяки заступництву брата двоюрідного, який працював бригадиром тракторної бригади, а тоді це було ого яке начальство! Ото так і залишилася в Бахмачі”.

Багато цікавого почула я від Фіми Андріївни і про ті часи, і про голод  33-го, і  про “справедливу народну владу”, яка їхню багатодітну сім’ю просто вигнала з власної хати і поневірялися вони по чужих закутках... Багато тієї правди, яка затремтіла у голосі і засльозила погляд моєї 85-річної сусідки, котру всі бахмачани, кому довелося працювати з Фімою Андріївною чи просто спілкуватися, знають як класного фахівця, дуже порядну і чесну жінку. Тому, власне, я і прийшла до неї: знала, що почую правду людини, яка не покривить душею.
 
А ось деякі фрагменти з архівних документів про Бахмач тогочасний. Виявляється, у місті працював театр, щоправда, невідомо, де, в якому приміщенні. Але зберігся список артистів міського театру. Може, ці імена комусь із бахмачан щось говорять, - поділіться, будь ласка.

Лисун Микола, Сипливий Павло, Маринич Ніна, Гурин Михайло, Ільченко Катерина, Кучерявенко Марія. Поліщук Віра, Калугіна Надія, Пузиренко Марія.

Директор театру – Чемен (без ініціалів), завідуючий – Павленко Іван Мойсеєвич.

Накази по Бахмацькій окружній управі, які збереглися в архіві,  підписані бургомістром Бахмацького району Кузнецовим (без ініціалів), бургомістр (або в інших документах – старшина) міста - Синайський Михайло Васильович, начальник райполіції – Ткаченко (без ініціалів), комендант німецької військово-господарчої команди м.Бахмача – П.Ланге.