Друга Світова війна у Бахмачі розпочалася з конфузу. Зранку, 22 червня 1941 року, місцеве радіо декілька разів сповіщало бахмачан, що опівдні буде виступати товариш Молотов. Але тільки-но бахмачани у зазначений час припали вухами до радіорупорів, щоб послухати, що скаже високий урядовець, а Молотов сказав: „Товариші!”, як Бахмацький штаб МПВО увімкнув у радіо сигнал-сирену повітряної тривоги, яка й завила так, що спочатку всім здалося, що то Молотов заридав у радіо. Але це враження було мінливе, бо сирена швидко позаганяла бахмачан в укриття. Так бахмачани промови товариша Молотова про початок війни й не почули.

Військовий час одразу ж позначився на житті міста. При міськраді було встановлене цілодобове чергування. Була утворена й комісія по наданню допомоги евакуйованим, які ешелонами їхали на Схід. На залізниці одразу ж була посилена охорона, відповідальність усіх службовців та робітників за своєчасне обслуговування та відправку усього залізничного рухомого складу. Бахмацький залізничний вузол запрацював на межі можливостей. Через нього йшли ешелони з біженцями, пораненими воїнами, розбитою технікою. Йшли ешелони, навантажені заводським устаткуванням, яке призначалося до евакуації тощо. „Зелене світло” мали поїзди з регулярними військами, озброєними танками, гарматами, та ті, що мали займати нові позиції для оборони; такі ешелони не проїздили Бахмач, а буквально пролітали. Зважаючи на таку кількість ешелонів, цілком зрозуміло стає те, що частина їх „осідала” на станційних коліях. На станції Бахмач-Київський не було жодної вільної колії, окрім прямої магістральної. Таких же ешелонів було доволі й на станціях Бахмач-Гомельский та Бахмач-Пасажирський. Ешелони ще не могли вирватися з вузла тому, що частина колій на об’їзних шляхах була пошкоджена у результаті авіанальотів німецької авіації.

День 14 липня 1941 року [7] припав на той час, коли вільних колій на станції Бахмач-Київський не було. Вже зранку тут скупчилися ешелони й з військовими, й з евакуйованими, біженцями, з заводським обладнанням, пальним, навіть стояв ешелон зі свиньми, чекаючи відправки на Схід. І ось на це скопище поїздів о другій годині дня й налетіла ворожа німецька авіація, перетворивши станцію Бахмач-Київський у подобу Страшного Суду з пекельним чистилищем. Цистерни з пальним на рейках не горіли, а зривалися з своїх колісних пар, якась невидима сила піднімала їх догори, й лише потім вони вибухали факелом, розбризкуючи полум’я навкруги й спалюючи усе живе й неживе. Горіло не лише все, що було на станційних коліях – горіла земля навкруги; повітря навколо станції Бахмач-Київський було розпечене до такого стану, що спалювало городину, садовину у навколишніх садибах. У деяких садибах картопля у землі спеклася так, що її можна було їсти. Під час цього, пам’ятного для Бахмача, бомбардування постраждала не лише станція, а й навколишні вулиці. На вулиці Петровського, яка проходила паралельно з коліями станції Бахмач-Київський не збереглася жодна оселя, усі будови вигоріли вщент. Така ж участь настигла й вулицю Поштову, з іншого боку станції. Тут було знищено поштове відділення, базарна площа й прилеглі садиби (приватні та державні). До речі, у районі станції Бахмач-Київський райвійськкомат зібрав з усього Бахмацького району коней для військових потреб, і вони там чекали своєї черги відправитися у прифронтову зону. Під час бомбування частина коней, яка вціліла у цьому пеклі, розбіглася по всьому місту; частина з них потонула у Курінських болотах.

Майже добу ще було чутно у Бахмачі поодинокі вибухи снарядів, які вибухали у розбитих товарних вагонах.

Але війна не чекає, й тому вже наступного дня, коли лише трохи вщухла пожежа на станції, сюди прибув залізничний ремонтний полк для відновлення залізничної колії. По-перше, вони зібрали усіх загиблих й уцілілих під час бомбування. Скільки всього загинуло під час цієї трагедії – невідомо, бо навіть тіл не збереглося – лише обгорілі скелети. Розказують, коли рятувальники докопалися до підвалу, який був під будівлею вокзалу, то знайшли там лише купу обгорілих кістяків і лише по багнетах при них можна було здогадатися, що то були солдати, які намагалися врятуватися від ворожих бомб. Поранених й постраждалих під час цього авіанальоту доправляли до райлікарні, яка була розташована у Даньківці (село Бахмач), частину потерпілих лікували у міській амбулаторії. З моїх знайомих, які загинули під час цього бомбування, пригадую: Валентину Козлову, працівника міськради Колозіна, Євдокію Федоренко, Лук’янчука, Бакуменка, Марію Хам, але загиблих мирних мешканців було набагато більше.
До речі, бомби попадали не лише на станцію. Під час нальоту були розбиті також й інші міські приміщення: міської ради, електростанції, їдальні, деякі житлові будинки.

Як там не було, але вже через 5 діб після цього страшного бомбування рух по станції Бахмач-Київський був повністю відновлений.

Вдруге фашисти бомбили наше місто 21 серпня 1941 року. Цього дня вже зранку по місту пішла чутка, що сьогодні Бахмач будуть бомбувати. Звідкіля бралися ці чутки – невідомо, але кожного разу вони були вірними. Рівно о дев’ятій вечора над містом низько-низько, майже чіпляючи верхівки верб, над Бахмачем з’явилися фашистська авіація. Здавалося, що у літак можна було вцілити з рушниці, але чомусь тоді була заборона солдатам стріляти з рушниць по літакам. З яких причин – невідомо. Спочатку фашистські літаки запустили у небо освітлювальні пристрої, й місто було освітлене, немов у сонячний день. Потім почалося бомбування. Щоправда цього разу бомбували станцію Бахмач-Пасажирський й прилеглі виселки. Біля переїзду, де мешкала наша родина, у цей час стояв товарний поїзд, і одна з бомб влучила в нього саме там, де була цистерна з нафтою. Цистерна запалала, вогонь почав поширюватися на найближчі вагони. У цей важкий час черговий по станції Михайло Кондратенко, разом з Іваном Омеляновичем Терещенком,за допомогою маневрового потяга, під бомбами розтягли состав, чим зберегли і товарний ешелон і, мабуть, усю станцію від ще більшого лиха. У цей час нафта з пошкодженої цистерни вільно вилилися у приколійну канаву й горіла велетенським факелом, чорним попелом обсипаючи все навкруги. Жар від цього вогню досяг й нашого обійстя, припаливши крайні ряди фруктових дерев, які й зберегли хату від пожежі.

У цей авіаналіт також постраждали державні та приватні об’єкти. Але втрати були набагато меншими, ніж від бомбування 14 липня. Так прямим попаданням бомби була знищена щойно збудоване двоповерхове приміщення залізничної пошти, згоріли три великих казенних будинки, які стояли навпроти станції Бахмач-Пасажирський. Бомба влучила також у автостоянку військового містечка, де вивела з ладу чотири автомашини і вбила двох солдат батальйону. Під час авіанальоту тяжко поранили вчительку Ольгу Михайлівну, дружину автора цього нарису, Марію Швачку вбило наповал, Івану Перепилову відірвало руку, а Марії Соловецькій відірвало на нозі пальці. Були й ще поранені й убиті мешканці.

З цього дня Бахмач бомбували майже щодня. Мешканці мусили втікати з міста до найближчих сіл та хуторів. Місто стало пусткою, тут лишилися лише ті, хто був безпосередньо пов’язаний із забезпеченням роботи залізничного вузла. Тепер ворожа авіація добивала те, що вціліло при перших бомбуваннях. Так була спалена будівля залізничного вокзалу Бахмач-Пасажирський, житловий масив кооперативних будинків, які стояли у Гойденковому саду (за винятком одного, дивом вцілілого), були пошкоджені банно-пральний комбінат, військове містечко, спалена ткацька фабрика й насіннєвий завод, склади „Заготзерно”, птахокомбінат. Місто лишилося у пустці.

У серпні розпочалася жнивна пора, але збирати врожай було нікому. Усе доросле населення, як у місті, так й у селах, яке могло в руках тримати реманент, щодня підводами вивозили копати протитанкові рови й розчищати місця під літовища для літаків. Тому більшість зернових лишилася не зібраними й осипалася у полях, лише цукрові буряки люди позбирали глибоко восени, коли вже Бахмаччина була окупована фашистами. На початку вересня нам було вже чути, як десь за Сеймом гупали гарматні постріли, які з кожним днем наближалися все ближче й ближче до міста.

7.У спогадах Д. Дороша стоїть інша дата „14 червня 1941 р.”, але це безумовна помилка, бо війна в СРСР розпочалася 22 червня. Я поставив дату 14 липня, і це дійсно підтверджена дата в спогадах бахмачан, в матеріалах Бахмацького музею.