Після Сталінградської битви німецькі окупанти зрозуміли, що їх справи кепські, й у нашому місті з’явилася зенітна артилерія.  А вже в березні-квітні 1943 року на велике здивування окупантів у бахмацькому небі почала з’являтися радянська авіація. Й тут же німецькі зенітники ніби помінялися ролями з радянськими: у 1941 році постріли наших зеніток не доставали ворожих літаків, а тепер навпаки – німці не могли попасти у радянські ескадрильї. 

 

Перший авіаналіт радянських літаків був найуспішнішим. Майже першою бомбою вони влучили у вокзал, який вщент був заповнений німецькими солдатами й офіцерами. Вокзал розірвало на шматки. Частини тіл загиблих розлетілися на півкілометра у радіусі. Після бомбардування німці й козаки ходили збирати у мішки тіла та все, що залишилося від тіл загиблих; потім все це звозилося до саду Гойденка, де вже у трунах ховали [1]. У цей вечір бахмачани просиділи по своїх льохах, а вже потім, коли радянська авіація протягом тринадцяти днів поспіль бомбардувала станцію Бахмач, роз’їхалися по найближчих селах, де було спокійніше (до речі й більшість німців поховалися того часу на хуторах). Як вже було сказано, радянська авіація бомбардувала лише станцію Бахмач-Пасажирський, яка була вузловою на інші залізничні напрямки. Тут же німцями було збудоване паровозне депо й великий  парк товарних вагонів.  Після бомбардувань паровозне депо було знищено вщент, майже на два тижні був припинений рух по Московсько-Київський та Роменсько-Гомельскій залізницях. Були виведені з ладу три зенітних установки. Одна з німецьких зенітних батарей великого калібру була розташована у районі бурякорадгоспу; вона було знищена під час другого авіанальоту радянських літаків, залишилася лише одна зенітка й то зі стволом, зігнутим приблизно на тридцять градусів. Як воно так сталося, ніхто не знає.

Але настав той час, коли радянські літаки припинили свої нальоти. Місцеві мешканці почали повертатися до своїх осель. Прийшли й німці на старі місця, але вони повернулися злі. Приблизно через тиждень у Бахмач приїхала так звана тайна поліція, яка „взяла у шори” колишніх колгоспних активістів та рядових членів комуністичної партії, які до того майже спокійно мешкали у місті. Начебто їх і судили у суді, але нікого не виправдали – усіх стратили. У 1939 році Іван Соловецький збудував собі хату по вулиці Батуринській (так вона зараз зветься), але не судилося йому у ній пожити; у його хаті весною 1943 року німецькі окупанти влаштували страту вищезгаданих бахмачан, спаливши їх живцем. Вже у 1944 році на місці цієї страти найближчі сусіди закопали прах небіжчиків, нагорнули погост землі й обгородили штахетником. У 1956 році залишки братської могили перенесли до загальної міської могили, яка була влаштована у саду ім. Воровського та на П’яти кутах. А вже 1975 року звідти їх урочисто перепоховали на Бахмацькому меморіалі загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Багато чого довелося пережити бахмачанам у останні місяці німецької окупації. Могила біля колишнього дитячого садка залізничників вже не могла вмістити трупів розстріляних, тому почали страчувати у вишняку на землі Станкевича. Мадярські солдати страту євреїв та грузинів практикували так: вели групою, озброївши приречених лопатами, а коли приводили у вишняк, то примушували нещасних самим копати на себе яму. Коли яма-могила була викопана, то приречені ставали обличчям до неї, а мадяри стріляли їм у потилицю.

Мій нарис буде неповним, якщо не згадати про німця Гаука – директора-управителя всіма чотирма філіями колишнього колгоспу „Жовтневий”. Він відрекомендувався агрономом, ознайомився з господарством й потім почав господарювати по-своєму. Частину зібраного зерна з колишніх радгоспівських ланів залишав на посів озимини й ярини, а залишки (до грамини) звозилися у комору колишнього „Заготзерна”, звідти ешелонами надходило до Німеччини. Зібраний мед здавав коменданту по господарським справам міста, а частину у металевих банках відправляв до своїх німецьких родичів. Пригадую також, що чомусь він дуже не любив Г.П. Слабосписького та Батьківського. Взагалі німці відправлення будь-чого цінного до Німеччини налагодили майже до автоматизму. Кожен залізничник, який побачив будь-який шматок чорного металу, повинен був стягувати його до пакгаузу, заготівельники заганяли худобу на колишню базу „Заготскот” й так далі. Потім з зібраного формувалися ешелони для відправки у „Хватерлянд”. Загалом, обдирали Україну, немов липку.

У місті якоїсь присутності партизан не пригадую, були поодинокі випадки спротиву окупантам (як, наприклад, колишній працівник МТС Василь Науменко). Але деякі з бахмачан відзначилися у навколишніх партизанських загонах. Директор однієї з бахмацьких шкіл І.Є Цимбаліст був членом підпільного обкому комуністичної партії і прославився у „війні на рейках”. Очолюваний ним диверсійний загін обласного партизанського з’єднання на дільниці Бахмач-Гомель пустив під укіс 16 ворожих ешелонів, знищив 822 окупантів, на довгий час вивів з ладу залізницю. За мужність і відвагу йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

---------------------------------
1. На цьому місці зараз дистанція лісопосадок залізниці. Примітка Д. Дороша.