Та ніщо безслідно не зникає. Кілька років тому Бахмацький історичний музей влаштував зустріч колишніх наших земляків з німецьких кущів, які пройшовши  всі кола Дантового пекла, вижили, виїхали на свою історичну батьківщину до Німеччини, а тепер приїхали сюди, щоб вклонитись священним для них могилам родичів і близьких. Були то Райт Яків Андрійович з сином Валентином та їхній небіж  Валентин Вотчал. Запросили на ту зустріч і мене та голову сільської ради з Фастовців, як людей, знайомих і з проблемою в цілому, і з людьми німецьких поселень в районі конкретно. В своєму виступі я згадав про Фріца і Арміна, сказавши, що вони походять з Кальчинівки. Почувши такі подробиці, розчулений і заплаканий Райт схопився з місця, підбіг до мене і обнявши, сказав, що Ф.Міллер і його батько походили з Великого Вердера.  Мене ж вразила його мова – мова бахмацького чи дмитрівського селянина, яка не зазнала ніяких змін протягом більш як 25-річних поневірянь по таборах ГУЛАГу.

 

Нещодавно шановна Тетяна Миколаївна повідомила, що В.А.Райт захворів і уже відійшов у вічність. Минулої осені  ще приїжджали гості з Німеччини, дві жінки, Еріка Шмедт і Ліллі Ган , в Біловежі Другі. Одна з них народилась там, а друга, молодша, уже в Німеччині, та своєї малої батьківщини, бачте, не забули. Старша мови не забула, а молодша володіє тільки німецькою. Нічого з давніх приміщень на колишньому дворищі не збереглося і тільки стара груша на колишньому городі, що чудом уціліла, нагадувала те місце, де колись було людське житло.

Жінки cподівались у Дмитрівці, колишньому райцентрі, знайти якісь документи про рідних. Марні сподівання: Дмитрівка уже не райцентр, та й ніяких архівних документів у ній не зберігається. Виручила Віра Петрівна Пальчиківська, начальник місцевого поштового відділення. Розповівши розгубленим німкеням про загальну ситуацію з їхньою малою батьківщиною, вона доклала всіх зусиль, щоб знайти місцевого краєзнавця і влаштувати зустріч з ним. Ось так я познайомився з ними. В кількагодинній бесіді вони і я узнали багато цікавого. Виявилось, що вони, завдяки Інтернету і публікаціям в німецькій пресі, досить добре знайомі з історією виникнення Біловезької колонії і розповіли про деякі невідомі нам події минулого. На теренах Російської імперії було ще 18 подібних поселень. А в 1941 році в Біловежі, виявляється, приїздили колишні жителі, які на той час служили в німецькій армії. На основі їх спогадів та ґрунтовного дослідження історії колонії Філіпом Шютце була створена монографія „Запрошення цариці, Байтраг (книга) про переселення сімей з Гессена до Росії”.

Розмова була довгою, тим більше, що мовного бар’єру між нами не існувало, і закінчилась запрошенням, при нагоді, відвідати їх в Німеччині. (Дай Боже нашому теляті їхнього вовка з’їсти!)
Наступного дня вони вже були гостями Бахмацького історичного музею.

Мій брат Анатолій, гірничий інженер, довгі роки працював директором великої вугільної шахти на Уралі, в місті Грем’ячинськ Пермської області РРФСР і розповідав, що в трьохтисячному колективі шахтарів було чимало вихідців з Дмитрівського району, в тому числі німців, і називав їхні імена, які я, на жаль, забув. Та ось нещодавно зустрів в Чернігові давнього друга, Чорноівана А.К., людину небайдужу до історії взагалі і рідного краю особливо, який свого часу проживав в тому ж таки Грем’ячинську і теж зустрічав там людей з наших німецьких сіл. Він був з деким з них у добрих стосунках і  назвав мені одного Василя Рея, не забувши підкреслити, що той говорив такою ж нашою місцевою говіркою, як і Райт Я.А., хоча і перебував тривалий  час в інтернаціональному, а отже російськомовному середовищі спецпоселенців та вчорашніх зеків.

Перед війною в районі на слуху були імена ударників і передовиків, чи стахановців, як їх тоді почали називати, з німецьких колгоспів: знаменитої ланкової п’ятисотниці Сартісон, братів Христіана і Данила Еделів та інших, яких не запам ’ятав. Села ті відзначались високою культурою праці, заможністю. А їх жителі  були людьми дисциплінованими і трудолюбивими. Саме тут з’явились перші в нашому районі тротуари, електроосвітлення та інші здобутки культури. Розпочали навіть перебудову двоповерхового приміщення пасторату в Білих Вежах 2 під кінотеатр, недобудовану коробку з червоної цегли якого бачив в 1942 році. Працював ливарний завод, на якому виготовлялися чавунні піддувала, плити, дверцята до груб і тому подібні необхідні в кожному господарстві речі. В 1939-1940 роках цей завод включили до складу райпромкомбінату, демонтували і перевезли в Дмитрівку. На в’їзді до селища, з боку Бахмача, викопали канави під фундамент, та на тому все і скінчилось. Обладнання розтягли на металолом, канави осипалися і позаростали бур’янами. В післявоєнний час на тому місці спорудили майстерню з обробітку деревини, яка зараз ще дивиться на світ розбитими вікнами.

Голод 1933 року і в німецьких селах перетворився на справжні жнива скорботи. Тема ця була заборонена. Тільки в останні роки працівники Бахмацького історичного музею зібрали матеріали про той голод, в числі іншого і по „німецьких кущах”. Так, в селах Великий і Малий Вердер від голоду померло 256 осіб, серед них 60 дітей. Ряд сімей вимерли повністю. В 2003 році при підтримці райдержадміністрації видано книгу спогадів про голод 1933 року в межах сучасного Бахмацького району.

Пам’ятається, в 1942 році по селах району поповзли чутки про звірячу розправу фашистських карателів - загону мадярів над сім’ями Данила і Християна Еделів (один з них перед війною працював головою сільської ради, а другий - головою колгоспу). П.А.Солодько, який в 1942 році, після провалу нашої наступальної операції під Харковом попав в полон, потім утік з нього і майже рік, до визволення території району в вересні 1943 року, проживав в Курені, залишив в своїх записках такий спогад про цих вояків :”…на нашій території були спочатку угорські війська. Вони були жорстокішими за німців. Часом людину, яка йшла з села до райцентру на базар, затримували й розстрілювали, нічого не виясняючи”. З приходом окупантів брати пішли в підпілля. Під новий рік вони таємно проникли в село провідати рідних, взяти щось з теплих речей чи харчів, та за доносом когось з сусідів були схоплені і тут же, разом з малолітніми дітьми, розстріляні. Екзекуція розпочалася з сім’ї Християна, яка налічувала 10 осіб, в числі яких були одномісячні близнюки Микола і його сестричка. Розстріляли всіх, разом з братом Данилом, який на той момент саме був в тій оселі. Поки гриміли постріли, Данилова сім’я втекла. Це однак не перешкодило депортації вцілілих від фашистської розправи близьких Данила Кіндратовича Еделя, після вигнання окупантів, до Сибіру. Його син Валентин, 1926 року народження, в 70-х роках ХХ століття кілька разів приїжджав на батьківщину і знайшов в архівах документи про антифашистську діяльність свого батька та його брата. Він домігся встановлення на могилі розстріляних пам’ятника, спорудженого за підтримки тодішнього керівництва Бахмацького району. Цей надгробок довгі роки доглядала жителька Кальчинівки, в ті часи листоноша Фурса Раїса Миколаївна, яка переселилась сюди з іншої області України. Валентин же час від часу приїжджає сюди, щоб віддати шану своїм невинно убієнним родичам і батькові.

Ще під час війни та в перші повоєнні роки в ці опустілі села переселили якихось людей з Курської області, які жили в німецьких садибах, аж поки будинки та сараї від ветхості не стали розвалюватись, а потім ці нові переселенці роз’їхались по різних містах. Довелось і мені, працюючи в 1950-1958 роках у Григорівській школі, навчати дітей цих переселенців – Карпових, Пухлачових, Грєшникових, Бондарєвих…

Проіснували ці поселення на нашій землі з 1767 до 1943 року, їх своєрідним духовним і адміністративним центром були Білі Вежі, а сама колонія , що складалася з 6 сіл,  названих на початку цього нарису, в яких налічувалось 627 дворів, називалась Біловежською, а серед німців Пелемешер. В 1918 році колонія мала 9500 десятин землі (1 десятина = 1,09 га),  і межувала на сході з залізничною лінією Бахмач-Дмитрівка, на півдні - з пониззям річки Остер і на заході - з залізничною лінією Бахмач-Прилуки. З  проведенням на початку 20-х років адміністративної реформи повністю була включена до складу Дмитрівського району.

Якщо про інші німецькі колонії на території колишньої Російської імперії існує велика наукова література, то ця, Біловезька, через віддаленість від основних центрів проживання переселенців, залишилась малодослідженою, і тільки в останній час з’являються цікаві публікації. Це є також і сторінка історії України.