ВАТ „Дмитрівське зернопереробне підприємство” –  успішно діюче виробництво, на якому зайнято понад 50 робітників і службовців, що отримують пристойну заробітну плату, до того ж своєчасно і без будь-яких затримок. Виробничі успіхи радують і його співробітників, і жителів селища, показуючи, що при активній, наполегливій праці та кваліфікованому і розумному керівництві, а головне – при бажанні можна подолати будь-які труднощі. Чого, на жаль, не скажеш про ряд інших підприємств селища - овочесушильний і два цегельні заводи тощо, які лежать в руїнах або, як кажуть, дихають на ладан.

 

ЗПП створено в кінці 40-х років минулого століття з частини виробничих приміщень Держмлина №13, що згорів в 1948 році через порушення правил протипожежної безпеки. В наші дні це закрите акціонерне товариство „Дмитрівське зернопереробне підприємство”, яке входить до групи зернопереробних та зернозберігаючих підприємств компанії „Десна Грейн” і спеціалізується на прийманні, очистці, зберіганні, сушці та відвантаженні всіх видів сільськогосподарських зернових. Підприємство надає згадані послуги господарствам Бахмацького, Срібнянського, Ічнянського районів, а також окремим господарствам Сумської області. В останні роки підприємство було реконструйоване, а в 2009 році було також завершено будівництво насіннєвого цеху, який може виготовляти до 18000 тонн високоякісного насіння за сезон. Отже, з урахуванням всіх згаданих вище технологічних операцій підприємство переробляє за рік понад 50000 тонн зерна. Підприємство має сучасну технологічну лабораторію, електронне вагове господарство, розгалужену систему приймання та відвантаження зерна, як автомобільним, так і залізничним транспортом. І все ж його найбільшою цінністю є досвідчені, висококваліфіковані кадри. Очолює підприємство з 2008 року генеральний директор Юрій Григорович Липов’як. Його попередником був Шокун А.В., який зараз очолює управління сільського господарства райдержадміністрації.

Історія ж успішного підприємства сягає в далекі часи. Заглянемо?
Щоб там не говорили, а одною з головних причин поразки Росії в Кримській війні був брак належних комунікацій. Саме з них, після скасування кріпосного права, і розпочалася, при підтримці уряду імперії, індустріалізація та модернізація країни. В 1869 році було завершено будівництво Курсько-Київської залізниці, а вокзал Бахмач Київський – в 1868 році. Управління новозбудованої залізниці  знаходилось в Конотопі. В тому ж 1869 році було розпочато будівництво Лібаво-Роменської залізниці, останній відрізок якої, Гомель-Бахмач-Ромни, було завершено в 1874-му. Вокзал Бахмач Роменський (згодом Бахмач Гомельський), було збудовано в 1873 році. Головним призначенням новобудови  був експорт українського хліба в північно-східну Європу. 25 червня 1874 року ранком вперше по новозбудованій залізниці через Дмитрівку  пройшов товарний поїзд з Бахмача до Ромнів з швидкістю 18 кілометрів на годину, маючи 6 вагонів, навантажених лісом, а 25 липня почалася її постійна експлуатація. В 1895 році була побудована вузькоколійка Ворожба-Юрасівка-Середина Буда (тепер Зернове), яку в 1915 році перебудували на широку колію. В цьому ж році станцію Юрасівку перейменували на Хутір Михайлівський на честь Михайла, сина представника династії цукрових „королів” і меценатів Терещенків, які походили з недалекого звідси Глухова. В 1917 році, з метою оптимізації пасажирського сполучення, було введено в дію вокзал Бахмач Центральний (тепер Бахмач Пасажирський). Саме спорудження залізниці й прискорило будівництво великих млинів у Ромнах і Дмитрівці в кінці ХІХ- на початку ХХ століть. Навіть зовнішньо ці підприємства були схожі одне на друге, хіба що дмитрівський млин І.О.Костенецького був більшим за розмірами і переробляв більшу кількість зерна.

До революції 1917 року млин називався Паровим вальцовим млином І.О.Костенецького і був одним з найбільших хлібопереробних підприємств України, що переробляло до 120 тонн зерна на добу, спадкоємцем, так би мовити, чисельних вітряків і водяних млинів як у Дмитрівці, так і в її околицях.

Нові часи вимагали нових рішень і вони були знайдені і втілені в життя місцевими діловими людьми. Звідки ж вони взялися, ці ділові люди, в умовах швидкого розвитку капіталізму після скасування кріпосного права?

Костенецькі належали до давнього козацького старшинського роду, нащадки якого після ліквідації Гетьманату одержали російське дворянство. Мати І.О.Костенецького, спадкоємиця П.Гамалії, передала своїм двом синам у спадок по 100 десятин землі поблизу Дмитрівки. Старший, Яків, господарював дідівськими методами і з часом розорився і перетворився на типового українського селянина. Старожил села Щуча Гребля Касяненко Іван Степанович якось згадував, що Яків запам’ятався йому колоритною фігурою на возі, запряженому волами, одягненим у вишиванку і з головою, прикритою від сонця широкополим солом’яним брилем і ... босим. Ще й зараз, неподалік від Семилісок, можна побачити леваду, де була його садиба, обмежована ровом та залишками давнього саду.

Зовсім інакше склалася доля молодшого брата Івана. Свою частку спадщини він продав. А гроші, в тому числі придане за молодою дружиною, разом з іншими акціонерами вклав у будівництво згаданого млина, який з часом перейшов у його повну власність. Збудував І.О.Костенецький у Щучій Греблі, де знаходилась його садиба, і цукровий завод , який, на жаль, також не зберігся до наших днів. Обидва підприємства мали багатолюдні трудові колективи, які залишили про себе пам’ять в нашій історії активною боротьбою за свої права, і такою ж активною участю у культурному і громадському житті села. І.С.Касяненко якось розповів, чим скінчилось прохання земляків І.О.Костенецького збудувати в Щучій Греблі церкву. Іван Олександрович уважно їх вислухав, якусь мить роздумував, а потім порадував прохачів: „ У церкву як ходили, так і будете ходити в Дмитрівку, а школу вам я збудую”. І побудував! Школу ту, з розвалом Союзу РСР і початком „прихватизації”, поспішно продали і розібрали, а дітей змушені були навчати в приміщенні сільського клубу. Справді Соломонове рішення! Землю свою Іван Олександрович принципово чомусь продавав тільки мешканцям Щучої Греблі і Дмитрівки. Але зараз мова не про це.