Отже, Костенецькі. Життя деяких представників давнього роду пов’язане було з Бахмаччиною, тож і маємо нагоду згадати про них.

Вони були родичами іншого знаменитого козацько-старшинського роду – Гамалій. Про одного з них Т.Г.Шевченко написав поему „Гамалія”. Один з тих Гамалій, Платон Якович, народився в селі Малютинцях на Полтавщині, а доживав віку в селі Лисогори. Це був колись Дмитрівський, тепер Ічнянський район. В юності навчався в знаменитій Києво-Могилянській академії, пізніше закінчив у Санкт-Петербурзі Морський кадетський корпус, а завершував освіту в Англії. Брав участь у російсько-шведській війні, за мужність на якій був нагороджений золотим кортиком.

 

Понад 20 років викладав у Морському кадетському корпусі, автор багатьох наукових праць у галузі мореплавства і суднобудування. У 1808 році став академіком Російської Академії Наук, однак в 1810 році через тяжку хворобу змушений був залишити службу і поселитися в Лисогорах. Тут він і закінчив в 1817 році свій життєвий шлях і був похований поряд з церквою Платона Великомученика, фундатором якої й був.

А ось цікавий факт з його життя. 1812 року, в розпал війни проти Наполеона, його відвідав в селі давній, ще по петербурзьких часах друг – І.П.Котляревський, який саме формував на Полтавщині ополчення на відсіч „узурпатору Наполеону”. Лисогори в ті часи відносились до Полтавської губернії, а Дмитрівка і сусідня Кропивна – до Чернігівської. Послав і Платон Якович до цього ополчення п’ятьох лисогірців, забезпечивши їх кіньми та необхідним спорядженням і зброєю. 1814 року трьох з них, що особливо відзначились на війні, він відпустив на волю, наділивши їх землею.

Іван Петрович Котляревський на згадку про ту зустріч подарував давньому другові примірник своєї знаменитої „Енеїди” 1798 року видання, що стала окрасою його бібліотеки, сімейною реліквією. На жаль, та пам’ятна книга загубилась в буремні роки революції.

На могилі капітан-командора П.Я. Гамалії було встановлено кам’яний козацький хрест, та з часом він кудись зник, чи то його знищили полум’яні „атеїсти”, і могила запустіла. Та в 1974 році студенти Миколаївського суднобудівного технікуму встановили на могилі надгробок у вигляді вітрила з написом – „Видатному вченому-академіку Платону Яковичу Гамалії (1766-1817) від вдячних нащадків”.

Лисогори в часи Козацької держави були крайнім західним селом в Красноколядинській сотні, звідки походив гетьман І.С.Самойлович. Поблизу, в сусідній Кропивні, в 1654 році козаки Красноколядинської сотні зустрічали Антіохійського патріарха Макарія ІІІ. В радянські часи село було таким же віддаленим і в Дмитрівському районі, на межі з землями Ічнянщини та Іваниці. А тепер звідси до земель Бахмацького району всього кілька сот метрів. Поблизу, в якомусь кілометрі, на перехресті давніх шляхів, був колись знаменитий хутір Рими, що одержав свою назву завдяки відомому вислову „Всі дороги ведуть в Рим”- так творчо й дотепно переосмислили його відвідувачі. Бували тут, проїздом на південь і Т.Г.Шевченко, і О.С. Пушкін, багато інших видатних людей, що стали гордістю своїх народів. Друг Т.Г.Шевченка художник Василь Штернберг, який неодноразово бував в цих краях, залишив нащадкам чудове жанрове полотно „Малоросійський шинок”, куплений у нього ще в ті часи російським імператором за 15000 карбованців. На картині саме і зображено шинок у Римах. Невипадково поштові відомства України, Росії, інших країн вшанували їх пам’ять випуском поштових марок, маркованих і немаркованих конвертів, поштових карток, а національні банки викарбували на їх честь пам’ятні монети з простих і дорогоцінних металів.

Якось Наполеон висловився в тому сенсі, що від великого до смішного – один крок. Стосується це будь- кого, незалежно від звання чи суспільного становища. Торкнулась ця істина і роду Костенецьких. О.М.Лазаревський - найвидатніший історик Лівобережної України, теж наш земляк з Конотопщини, залишив численні праці не тільки з загальної історії та опублікував численні збірки архівних документів, а і з історії старшинських родів Гетьманщини. Був він людиною спостережливою, все життя працював в судових установах, що наклало відбиток і на його дослідження та стиль письма. Багато що в історії тих родів, їхнього збагачення і боротьби за місце під сонцем Олександр Матвійович бачив очима судді і не згладжував кутів, різав правду-матку прямо в вічі і мав, ще за життя, багато неприємностей від них, різних спростувань в пресі, судових позовів тощо.

Одним з персонажів „Спогадів про конотопців” О.М.Лазаревського був Андроник Мусійович Костенецький, конотопський повітовий предводитель дворянства в 70-х роках ХІХ  століття. Про нього Олександр Матвійович залишив такий спогад:”...жив він на своєму хуторі біля села Сем’янівки, Дубов’язівці, в невеликому флігелі на три кімнати, із яких дві призначались для гостей. Костенецький був неодружений, але мав дві чи три доньки від селянки(своєї колишньої кріпачки), яких не соромився показувати своїм гостям-сусідам, а останні гладили по головках Сашеньку і Олюньку. Батько наш возив для них навіть цукерки, що вказувало на особливу ніжність до їхнього батька. В домашньому житті Костенецький відзначався великою неряшливістю, як всі Костенецькі. Пам’ятаю, наприклад,  що в його кабінетику, він же і спальня, де він приймав близьких гостей, один із кутків був постійно заповнений брудними носовиками, які викликали своїми плямами від нюхання тютюну неприємне враження.  А тітка Фросина Ільківна запевняла, що бачила одного разу в вітальні Костенецького під ліжком (ліжко стояло за ширмами для гостей, що ночували), нічний горщик, накритий тарілкою з сметаною.” Мав таки рацію Наполеон, дійсно від великого і серйозного до смішного - один крок!

„Копнули” ми тут десь на дві з гаком сотні років, та корені наших земляків  набагато глибші.