Це розповідь про одного з багатьох звичайних солдатів війни, скромних, непомітних героїв, ім’я котрим – народ. Їхній подвиг вимірюється не кількістю нагород чи знищених ворогів, літаків, танків... Їхній подвиг – страшна робота, ім’я якій  - війна. І головне на ній було – залишитися людиною. Він – залишився. Щоправда, з німця став нашим – читайте, як воно було(від редакції).

Хочемо згадати про нашого земляка, ветерана Великої Вітчизняної війни Райта Івана Андрійовича.
Народився він  у 1915 році у родині німецьких селян-католиків Райта Андрія Пилиповича та Шекк Софії Яківни, які проживали в селі Кляйн Вердер (нині с.Зеленівка) Дмитрівського району. У сім’ї було 6 синів: Іван Андрійович був другим.Восени 1924 року родина перейшла від діда до нового будинку. Землі від діда отримали 3 десятини, а при новому розподілі землі в 1925-26 рр. сім’ї наділили 8 га.

 

Мали у господарстві двоє коней, корову, свиноматку і 4 вівці. На початку лютого 1931 року перед родиною поставили завдання: здати державі 480 кг м’яса живої ваги. Батько віддав корову на м’ясо, залишилась теличка. А через 10 днів нове завдання: здати державі 480 кг свинячого м’яса. Батько вночі зарізав свиноматку. Через такі надзвичайні побори батько і двоє старших синів вирішили нелегально виїхати  на Полтавщину. В перших числах березня 1931 року матір і 4 дітей вигнали з будинку (не дозволили взяти навіть хлібини). Протягом одного тижня все майно: будинок, комору, хлів, клуню - розібрали та перевезли в Кальчинівку. У травні 1933 року батько вночі забрав решту родини і перевіз у радгосп «Вишневий» Лохвицького району. А у грудні глава родини, захворівши на тиф, помер. Після його смерті мати попросила управляючого свинокомплексу дозволити їй з двома молодшими дітьми (8 і 10 років) жити в комірчині при свинарні. Там вони й жили до осені 1937 року, до повернення в село Кляйн Вердер.

Старших братів, як дітей розкуркулених батьків, мобілізували на будівництво в Дніпропетровськ. В перших числах липня 1941 року Іван був мобілізований в Червону Армію і направлений рядовим у штрафбат, в стрілецьку частину на Південно-Західний фронт. Під Білою Церквою частина потрапила в оточення. Солдати розбилися на маленькі групи і вибиралися самостійно. Сімнадцять чоловік разом з пораненим комісаром полку 11 діб вночі пробиралися до своїх. І таки добралися.У вересні в боях під Лохвицею на Полтавщині Іван Андрійович отримав поранення в руку та шию. Поки він був у шпиталі, у жовтні 1941р. вийшов наказ Сталіна про те, щоб усіх німців забрали з армії і відправили в табори за Урал. Іван Андрійович звернувся до комісара госпіталя з проханням, щоб залишили його в армії. Той порадив написати заяву, що він не німець, а українець. І тому в документах, які були видані після поранення, він значився вже українцем.

Воював у розвідці на Південно-Західному, Брянському фронтах, а також під Курськом, Орлом. В лютому 1943 р. під Курськом Іван Андрійович підірвався на міні. Товариші доставили його у медсанбат. В польовому шпиталі ампутували частину гомілки і відправили в тиловий шпиталь під Новосибірськ. Там він переніс ще дві операції. На реабілітацію був направлений в м.Горький. Навчився ходити на протезі. Комісований в травні 1943 року з довідкою про інвалідність. Нагороджений орденом «Вітчизняної війни» II ступеня та медаллю «За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».Після виписки із шпиталю повертатися було нікуди. І тоді один із товаришів запропонував поїхати на його батьківщину - в м.Лисково Горківської області. Там Іван Андрійович й одружився. Пізніше з дружиною і дітьми переїхав у м. Стара Руса Новгородської області. Працював там директором комбінату побутового обслуговування. Він мав другу групу інвалідності, але все життя пропрацював на виробництві: багато людей і не здогадувалися, що у нього немає ноги. Останні роки жив разом з дочкою Морозовою (Райт) Валентиною Іванівною, у Старій Русі.  Помер 8 квітня 2004 року, не доживши трьох місяців до 89 років. Як згадує донька Івана Андрійовича, «отец не любил вспоминать о войне, очень редко что-то рассказывал. Помню, когда я была еще маленьким ребенком, он рассказывал какие-то забавные истории про собачку, которая жила с ними в землянке, и за несколько минут до бомбежки начинала лаять, глядя в небо, и пряталась. Жалею, что мало расспрашивала отца о войне. Он не любил тяжелых фильмов и книг о войне. Когда прочитал книгу А.Адамовича «Каратели» - заболел. С сердечным приступом попал в больницу».