В листопаді 1708 року, у Глухові, за рекомендацією, тобто наказом Петра І, гетьманом Лівобережної України було обрано Стародубського полковника Івана Скоропадського (1708-1722).

Народився майбутній гетьман в Умані, та коли Правобережжя було спустошено і обезлюднено постійними нападами поляків, турків і кримських татар, сім’я Скоропадських в 1674 році переселилась, як і тисячі інших сімей старшини, козаків, посполитих та духовенства, на Лівобережжя Дніпра. 

 

Маючи ґрунтовну освіту та добрі організаторські здібності, Іван Ілліч швидко просувався по службовій драбині, працюючи в 1675-1676 рр. військовим канцеляристом в Батурині у гетьмана І.Самойловича, у якого скоро завоював довіру, виконуючи ряд дипломатичних доручень. А в 1681-94 роках бачимо його вже на важливій і відповідальній посаді Чернігівського полкового писаря. В цій якості брав участь в сумнозвісних Кримських походах 1687 і 1689 років. В 1698 році повертається в Батурин, ставши членом гетьманського уряду на посаді генерального бунчужного, а потім, аж до 1706 року, коли був обраний Стародубським полковником, працював генеральним осавулом (завідував всіма військовими справами в державі, полковники були йому підпорядковані). Входив до числа переконаних прибічників І.С.Мазепи, однак, в силу ряду обставин, в 1708 році, не зміг приєднатися до нього.

Петро І, звичайно ж, не довіряв І.І.Скоропадському і приставив до нього міністра – резидента А.Ізмайлова, формально для допомоги в управлінні Гетьманатом, а фактично як наглядача за гетьманом, генеральною старшиною і полковниками. А.Ізмайлов отримав таємні інструкції, відповідно до яких повинен був ввести в дію 10 московських полків, дислокованих тепер на Лівобережжі. Їх утримання лягло тяжкою повинністю на населення. Отже, при особі гетьмана відтепер «служили» два московські полки.

В своїх прокламаціях, до Полтавської битви, цар багато що обіцяв українцям, а після неї забув про них. І коли у вересні 1709 року, у Решитилівці, на Полтавщині, гетьман подав царю проект нової міждержавної угоди між Гетьманатом і Московською державою, так звані Решетилівські статті, що мали на меті зміцнення державно-правового становища Козацької держави, Петро І відмовився їх затвердити. Навпаки, тиск на неї посилився, привівши до обмеження багатьох її прав – замість одного «радника» А.Ізмайлова скоро з’являються другий і третій – стольник Ф.Протасьєв та дяк Вініус. Починаються масові відрядження козаків на будівництво каналів, укріплень нової столиці Санкт-Петербурга тощо.

Так, в 1716 році на охорону південних кордонів Московії від Кубанської орди та спорудження Волго-Донського каналу було відправлено 10000 козаків під проводом хорунжого Івана Сулими. Пізніше ще 12000 козаків були направлені на будівництво Ладозького каналу та Санкт-Петербурга, а потім щороку направляли туди 20-30 тисяч козаків. На тих, так званих «канальних» роботах, в болотній трясовині, від голоду і холоду в незвичних для українців погодних умовах, гинуло щороку до половини тих, кого гнали на ті каторжні роботи. Дійсно, столиця імперії в значній мірі постала на українських кістках.

У 1718 році Петро І примусив І.Скоропадського віддати свою 15-річну доньку за свого улюбленця Петра Толстого. Це був перший такий шлюб між представниками російської і української знаті. Саме від нього пішла та гілка великого роду графів Толстих, яка вважала своїм родовим обов’язком допомагати українцям. Пригадаймо, Ф.П. Толстой клопотався про звільнення з заслання Т.Г.Шевченка, надав тому після приїзду в Санкт-Петербург помешкання в Академії художеств. Петра Толстого, першого неукраїнця, Петро І призначив Ніжинським полковником. За ним послідували інші, право призначати полковників, як і багатьох інших посадовців, було узурповане у гетьмана.

Як відомо, російські апологети Петра наголошують на тому, що той «прорубил окно в Европу». Для України ж Петро І заборонив всяку торгівлю з Західною Європою і Запоріжжям, тобто закрив, як говорив І.Франко, широко відкриті туди ворота. Робилось це в інтересах російського купецтва. Згодом «вторая», Катерина ІІ, ввела для євреїв ганебну «черту оседлости», побоюючись їхньої конкуренції з тим же російським купецтвом. Проіснувала та «черта» аж до революції 1917 року.

20 серпня 1721 року було підписано Ніштадський мирний договір між Росією і Швецією. Північна війна скінчилася. Торжествуючий Петро І проголошує себе імператором. В новій столиці відбуваються з цієї нагоди бучні свята. В січні 1722 року прибуває туди разом зі старшиною І.І.Скоропадський.

Імператор привітно зустрів гетьмана, який подав йому скаргу на самодурство О.Меншикова на Україні, але нічого не зробив як по ній, так і на прохання про виведення московських військ, також привітно і ласкаво прийняте.

Та рішення новоспеченого імператора було приголомшуючим – 16 травня 1722 року послідував Маніфест про утворення Малоросійської колегії (першої) на чолі з бригадиром Вельяміновим, для управління, поряд з гетьманом, Лівобережною Україною. Ця новина дуже вразила гетьмана як людину і главу українського народу, і 3-го червня 1722 року, тільки-но повернувшись із Санкт-Петербурга, в Глухові, Іван Ілліч Скоропадський помер. Похований там же, у Гамаліївському дівочому монастирі поблизу Глухова. В літературі інколи називають і іншу дату смерті гетьмана – липень 1722 року.

Після смерті І.І.Скоропадського, гетьмана в Україні, аж до 1727 року, не обирали. Спроба старшини домогтися згоди Петра І обрати на цей пост П.Полуботка, як відомо, закінчилась смертю наказного гетьмана в Петропавлівській фортеці. До речі, незадовго до смерті і самого імператора.

Але про це згодом.

Цікавий штрих до історії цього роду. Єлизавета Іванівна Скоропадська (1832-1900) все життя сприяла своїми пожертвами виданню українських книжок, організації шкіл, а після виходу знаменитого драконівського Валуєвського указу (1863 р.) про заборону видань українською мовою, передала 20000 австрійських крон на заснування у Львові Літературно-наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка.