Якось, знайомлячись з експозицією картин в Бахмацькому історичному музеї із здивуванням та інтересом прочитав підпис під одним із полотен -

«Г. Яременко. Карл XII біля труни І.С.Мазепи». Із здивуванням тому, що знаючи Гната Гавриловича Яременка (1874-1915) як нашого земляка, уродженця Бахмача, та будучи добре знайомим з його сином, Миколою Гнатовичем, моїм колегою, з яким був пов’язаний ще й спільним захопленням - краєзнавством, не знав, що художник писав картини і на таку делікатну тоді тему. Бо ж учили нас, що Мазепа - зрадник українського народу, а Карл - чужоземний ворог. 

 

Знайомлячись з численними історичними працями та літературними творами про ту епоху і оцінкою діяльності гетьмана, встановив, що в різні часи нашої історії ті оцінки теж були різними, інколи діаметрально протилежними. Перші, різко негативні оцінки були зроблені ще Петром І, які з часом, в працях тогочасних істориків, формально зберігаючи осудний характер, все більше перетворювались на об’єктивну подачу фактів історії, аналіз яких приводив до інших оцінок.

Так, ще відомі дворянські історики, батько і син Бантиш-Каменські (походили з Ніжина), опублікували цінні документи з історії України ХVІІ-ХVІІІ-го століть, в тому числі автентичні листи і універсали І.С.Мазепи. Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський оприлюднив і листи І.Мазепи до Мотрі Кочубей, які батько останньої, Василь, послав до Москви разом із своїм доносом на гетьмана. В листах до коханої ми бачимо людину з високими моральними принципами, а не підлого зрадника. Роман у Івана Степановича з Мотрею звичайно був, вона навіть втекла до нього від батьків, прагнучи стати пані гетьманшею. Однак він повернув дівчину до батьків, розуміючи, що шлюб з нею неможливий через позицію церкви, яка забороняла шлюби як між близькими родичами, так і між духовно пов’язаними, а гетьман же був Мотрі хрещеним батьком. Піти ж на безчестя, яке неминуче б виникло, якби він пішов на позашлюбне співжиття з Мотрею, він не міг, по-справжньому кохаючи і поважаючи її. Пригадаємо, навіть дочка Петра І, царівна Єлизавета, свої відносини з Олексієм Розумовським оформила морганитичним шлюбом, і тим самим узаконила в очах оточуючого світу. Вінчання те відбулося у нас на Чернігівщині, в Козельці.

Петро І організував в Глухові церковне прокляття І.С.Мазепи - анафему, яку проголошували в усіх храмах імперії. Однак, зважаючи на те, що гетьман був визначним меценатом і вклав величезні кошти в спорудження і оздоблення православних храмів, його ім’я почитали як благодійника і ктитора в тих же храмах, де і проклинали. Цей парадокс помітив під час одного з візитів до Києва російський імператор Олександр II, який був одночасно і главою Російської православної церкви. Публічно анафема не була скасована, однак в розпорядженнях Священного синоду,виданих після цього візиту, зникла вказівка про проголошення анафеми І.С.Мазепі під час служби Божої.

В радянські часи, аж до середини 30-х років, коли Й.Сталін взяв для себе за приклад державну діяльність Петра І, І.С.Мазепу розглядали як борця з царатом, а з 1935 року знову як зрадника, і ворога російського і українського народів.

Отже помер І.С.Мазепа в ніч з 21 на 22 вересня 1703 року в Бендерах (Молдова). Кажуть, що допомогли йому в цьому. І поховали його в селі Варниця поблизу міста. Ось як сучасний дослідник В.Радовський, на основі зібраних ним матеріалів пише про той похорон:

«Плачуть флейти, ридають валторни, тихо схлипує кларнет. До них приєднуються гобої. Серед гобоїстів оркестру шведського короля й рідний брат Себастьяна Баха...Козацькі сурми мовчать. Вони зазвучать тоді, коли закриту пишну труну гетьмана поставлять на краю виритої могили. Схилившись понуро голово-сивими чупринами старшини несуть символи гетьманської влади: булаву, оздоблену діамантами і перлами, гетьманський прапор і бунчук. За труною, поставленій на дерев’яній платформі, прикріпленій до воза, котрий тягнуть шестеро запряжених баских коней, і на кожному козак з оголеною шаблею, йде похоронна процесія. Ось і шведський король на випещеному аргамаці. Рана на його нозі (пам’ятка про Полтавську битву) пече і болить. Пішки подолати відстань від Бендер до села Варниці, де вирішено поховати славного небіжчика, йому було б неможливо. За королем йдуть шведські генерали, сановники, закордонні посли при його королівській величності, а на деякій відстані від них - представники турецької влади, молдавського і волоського господарів (князів - Б.К.) Голосять, за давнім звичаєм, українські жінки...»

Сільська дерев’яна церква, коротка відправа, прощальна промова П.Орлика...Генеральний писар, поет, талановитий оратор, найближчий друг і довірник уже покійного гетьмана натхненно говорить словами, що запалюють присутніх гордістю за благородні діла гетьмана. Скоро йому самому доведеться взяти в руку булаву і продовжити боротьбу за свободу своєї Вітчизни.

Згодом прах І.С.Мазепи перенесли в монастир міста Галац. Могилу його відвідав, повертаючись з російсько-турецької війни 1877-1878 років, великий український актор, один з засновників нашого професійного театру, Микола Садовський - чоловік нашої землячки з-під Ніжина Марії Адасовської, більш відомої широкому загалу як легендарна Марія Заньковецька. Актор залишив про цю зустріч синівські схвильовані спогади, називаючи Мазепу батьком і одночасно картаючи російський царат, що облудно говорячи про начебто визвольну війну південних слов’ян, гнітить його батьківщину - Україну.

Могила та зазнала ще не одну пригоду. Посприяли тому війни, революції, перевороти і повідомлення на початку 90-х років ХХ-го століття про перенесення праху великого гетьмана на Батьківщину. Про це багато говорилось на сторінках нашої преси та в передачах радіо і телебачення, і було, скоріше, символічною акцією пам’яті, ніж реальним фактом.

Названа у статті дата смерті гетьмана - вересень 1709 року - підсумок сучасних досліджень. В дореволюційній літературі, а часто і в пізніші часи, датою смерті І.С.Мазепи називається 25 серпня 1709 р.