Є в історії людства долі людей, які дивують сучасників і наступні покоління, викликаючи незмінний інтерес істориків, письменників публіцистів. Хто не зачитувався романами А.Дюма про пригоди Д`Артаньяна і його товаришів-мушкетерів, в яких, в кінці життя, простий гасконський дворянин стає маршалом Франції? Чи не менш захоплюючими романами Вальтера Скотта, в одному з яких автор наводить такий епіграф /«Квентін Дорвард»/:

«... як зброєносець без майна і прав, угорську королівну покохав», хоч і не ясно, чи було те кохання взаємним, але прозоро натякаючи на щасливу, хоч і карколомну долю свого героя? 

 

В нашій вітчизняній історії є постаті, доля яких була не менш захоплюючою, а досягнуті ними суспільні вершини є набагато вищими, ніж у згаданих всесвітньо відомих французького і англійського письменників, що містять в своїй основі часто художню вигадку.

Це брати, козаки /городові/ Олексій і Кирило Розуми, в подальшому Розумовські, з невеликого села Лемеші на Чернігівщині. Та й що таке козак? На Заході - рицар, дворянин, захисник своєї Батьківщини. У нас - теж лицар, теж захисник своєї Вітчизни, але не нобі- ілітований, тобто не пожалуваний дворянським званням, хоч спроби зробити це і були. До того ж, як свідчив в 1654 році Павло Халебський, майже все населення країни козаків, як він називає Україну, а не тільки козаки і старшина, було письменним, освіченим. Це вже тільки після ліквідації Козацької держави, на кінець XIX століття, ту освіченість, стараннями уряду імперії та своєї старшини звели нанівець, старшини, що свого часу теж вийшла з простого козацтва.

І ось такий лицар, Олексій Розум, потрапляє в Санкт-Петербург, співає в придворній капелі, скоро потрапляє на очі царівни Єлизавети, дочки Петра І, яка закохується в нього. Почуття були взаємні і скоро вони поєднуються морганатичним шлюбом, тобто шлюбом між особами різних станів, за яких представник нижчого стану та його нащадки не користувалися привілеями вищого стану. Вінчання, до речі, відбулося у нас на Чернігі- вщині, поблизу Козельця.

Олексій викликає в столицю молодшого брата, забезпечує йому поїздку в Західну Європу, де той, навчається в найпрестижніших університетах, готує для нього щасливе і престижне майбутнє. Після повернення із-за кордону Кирила призначають Президентом Академії наук /1746-1765рр/, одружують на родичці імператриці Єлизавети, в 1750 році обирають, уже наперед затвердженим Санкт-Петербургом, на Раді в Глухові гетьманом Лівобережної України. Ще до цього, в 1744 році, Кирило Розумовський стає і графом Священної Римської імперії німецького народу ( що існувала з 962 до 1806р., назва запозичена у відомої «Римської» німецькими правителями задля престижу), про що поклопоталася, звичайно, Єлизавета.

Вдячна старшина дарує графу Гендрикову, що керував цими виборами, понад 10 тисяч золотих карбованців.

Втім новообраний гетьман більшу частину свого часу проводить в столиці, стає там також і командиром лейб-гвардії Ізмайловського полку, що згодом, разом із своїм командиром, відіграв вирішальну роль, після смерті Єлизавети Петрівни, у зведенні Катерини II на престол.

Кирило Розумовський, сповнений райдужних надій, розбудовує Глухів, з часом повертає гетьманську резиденцію до Батурина. Проводить ряд реформ, має гранді- озні плани на майбутнє, в тому числі фундацію університету, для навчання дітей різних станів, в Батурині. Та раптом, в 1764 році, його викликають до столиці. Катерина II наказує йому написати «заяву про звільнення за власним бажанням» з посади гетьмана, що той слухняно і зробив. Пігулка була посолоджена наданням йому звання фельдмаршала, багатьох пожалувань маєтками та іншими земними благами. Гетьманщиною стала правити Малоросійська колегія /друга/, очолювана П.Рум`янцевим-Задунайським аж до повної ліквідації її автономії в 1782 році.

Що ж сталося? Чому Катерина II виявила таку невдячність до людини, якій в значній мірі завдячувала імператорською короною? Питання закономірне і відповіді на нього не знаходили понад 200 років.

Якось, ще 1723 року, Петро І з роздратуванням заявив: «- Все украинские гетманы – изменники». Ось саме тут і зарита собака. Яких найвірніших людей не ставили на цей високий пост, а кінчалося все «изменой», прагненням до визволення з-під ярма Росії, повернення повної незалежності України, тобто українські гетьмани виявлялись патріотами своєї поневоленої Батьківщини. Не став винятком з цього правила і Кирило Розумовський.

Недавно, в кінці XX століття в пресі промайнуло повідомлення з Франції, в якому говорилось, що там розшифрували таємні документи міністерства закордонних справ, згідно з якими Кирило Розумовський звернувся до французького уряду за сприянням у визволенні своєї Батьківщини від російського панування. Зробив він це через свого лікаря-француза, якому «купив квиток в один бік», іншими словами надав величезну суму грошей, що забезпечувало тому безхмарне майбутнє, але за однієї умови - передати його таємне послання французькому уряду і ніколи не повертатись в Росію. Посланець блискуче виконав це доручення. Понад 200 років про нього ніхто і не підозрював.

Та Катерина II, очевидно, щось пронюхала чи запідозрила, завдавши упереджувального удару, і виявилась не такою невдячною до Кирила Розумовського, як багато хто вважав. Замість притягнення його до відповідальності за державну зраду вона усунула його від влади в Україні, бо без гетьманської булави всі плани на звільнення втрачали будь-який сенс. Фельдмаршал майже 10 років жив за кордоном, практично в засланні, а під кінець життя повернувся в Росію, жив в Москві. Згодом переїхав до Батурина, де і помер в 1803 році. Похований в Воскресенській церкві.