Трагічній події - 299 річниці загибелі Батурина - присвячуємо цикл «Гетьмани Лівобережної України». Початок - в № 42, 43 «Порадника».

 

Іван Самійлович Самойлович (? – 1690 рр.) був гетьманом Лівобережної України в 1672 – 1687 роках. Народився він, ймовірно, в Красному Колядині, колишнього Дмитрівського району, в сім’ї місцевого священика о. Самійла, що переселився сюди з Житомирщини. Взагалі дуже багато людей в часи Руїни переселялись добровільно або їх змушували робити це силою, з Правобережжя і навіть більш західних земель України, про що свідчать, до речі, і назви ряду наших поселень, наприклад, Великий і Малий Самбори в сусідньому Конотопському районі.

Одержав добру освіту в Києво-Могилянській колегії, з 1701 року – академії, цій кузні високоосвічених українських кадрів, першому вищому навчальному закладі в усій Східній Європі, з якої вийшло 12 гетьманів, мав добрі здібності і, як писав М. Аркас в своїй “Історії України-Русі” “... був до всього здатний, розпорядливий, мав добрий розум”. 

 

Службову кар’єру розпочав в Красноколядинській сотні, ставши в ній писарем, а згодом і сотником. Очолював і Чернігівський полк, а за гетьмана Д. Многогрішного (Ігнатовича) обіймав посаду одного з двох генеральних суддів. В 1672 році взяв участь в змові проти гетьмана, організованій Петром Забілою. Однак, як це часто буває в житті, гетьманську булаву Забілі, зважаючи на його зрадливість, побоялися вручити, і попала вона в руки Івана “Поповича”, як часто називали І.С. Самойловича за його походження із сім’ї служителя культу.

Початок його гетьманування ознаменувався драматичними подіями в історії України. Уже в січні 1674 року московське військо, очолюване боярином Г. Ромодановським, разом з І. Самойловичем на чолі козаків, виступило проти П. Дорошенка. Через деякий час, 17 березня того ж року, гетьман Правобічної України Ханенко, який вже два роки боровся з П. Дорошенком за булаву, перейшов на лівий берег Дніпра біля Переяслава і зрікся гетьманства, передавши булаву І. Самойловичу, а правобережні полковники проголосили його своїм гетьманом.

Після цих подій Г. Ромодановський і І. Самойлович, на чолі своїх військ перейшли Дніпро і обложили давню гетьманську столицю Чигирин, де була ставка покинутого всіма П. Дорошенка. Бачучи провал своїх планів об’єднати розділену Польщею і Москвою Україну, але і далі прагнучи її єдності і добра, П. Дорошенко вийшов з фортеці разом з духовенством і поклав булаву, прапор і бунчук (гетьманські клейноди-символи влади) перед гетьманом І. Самойловичем, який,таким чином, формально став главою всієї України. П. Дорошенко ж присягнув на вірність Москві і подальша його діяльність тривала саме там, про яку великий поет з гіркотою пізніше напише: “... і забули в Україні славного гетьмана”.

Та не так сталось, як гадалось. Звістка про передачу булави П. Дорошенком образила його недавніх союзників – турків, і уже в серпні 1677 року почався похід турецької армії і кримських татар під Чигирин. Одночасно, в Немирові, вони уже втретє проголосили гетьманом Юрася Хмельницького. Почалася тривала і дуже кривава війна, в ході якої загинув Ю. Хмельницький, а землі на Правобережжі були спустошені і обезлюднені.

В кінці кінців 4 березня 1681 року між Москвою і Османською імперією та Кримським ханством, в Бахчисараї, було підписано мирний договір, за яким Дніпро був кордоном Московського царства, а землі між ним і Південним Бугом, тобто сучасна Херсонщина, включаючи південь Київщини, залишилися б нічиїми – безлюдною пустинею.

Тим часом і в Москві в 1682 році відбулися зміни – помер цар Федір Олексійович і царями були проголошені сини його брата Іван і Петро, а через їх малолітство правителькою стала царівна Софія, а фактично її фаворит - князь Василь Голіцин.

Москва, маючи метою ослаблення Османської імперії, уже в 1686 році укладає договір з Річчю Посполитою, де королем в цей час став Ян Собеський, про союз проти Туреччини. Цим договором було також підтверджено ненависну для українців Андрусівську угоду про поділ Козацької держави навпіл, по Дніпру. Назрівала війна з Туреччиною, в яку була втягнута і Лівобережна Україна.

Як відомо, походи на Крим, очолювані В. Голіциним, були бездарно організовані і керовані, про що І. Самойлович в колі своїх близьких соратників незадоволено говорив: “Хоче дурна Москва підбити царство Кримське, а себе оборонити не може”, і скінчились провалом.

Однак вину за це склали на Івана Самойловича. Гетьмана, разом з сином Яковом, за наказом В. Голіцина, було арештовано і відправлено в Москву. Там їх тяжко катували, випитуючи те, в чому вони не були винні, а потім заслали до Сибіру, в Тобольськ, де вони і померли. Іншого сина гетьмана, Григорія, теж було заарештовано, доставлено в Севськ і страчено. Про ту страшну страту в літописі Самовидця читаємо: “... и там по многих спитках голову оттяли, рубаючи разов три задля болшой муки, и так безчестно загребено без похорону, бо не дано и священика, жеби його висповідати”. Все майно Самойловичів було конфісковане: половину віддали «на царя», а другу половину передали до військової скарбниці. Новим гетьманом Лівобережної України, на Коломаці, було обрано Івана Степановича Мазепу, про що йшлося в нашому нарисі “Урок історії”.

Ось так, підступом отримав І. Самойлович булаву, підступом і втратив її. До того ж Самойлович в кінці свого гетьманування втратив повагу козаків і старшини через велику пиху, любов до грошей, схиляючись до самодержавних методів управління козацької республікою, яка була створена і жила на демократичних засадах.

На закінчення варто сказати кілька слів про згаданого вище польського короля Яна Собеського. В 1687 році він з невеликою, але добре навченою армією, в якій були і українські козаки, наголову розбив турків під Віднем, визволивши столицю Австрії від турецької облоги. Це була остання велика воєнна і політична акція Речі Посполитої, яка невпинно наближалася до свого кінця, що ясно бачили сучасники, в тому числі і І.С. Мазепа. Це була також і остання межа турецької агресії в Європі. Після зняття облоги Відня почалося поступове визволення європейських народів від османського панування.