Батурин став резиденцією гетьманів Лівобережної України в 1670 році. Дем’- ян Гнатович Многогрішний переніс її сюди з Гадяча. Цьому передували драматичні події, частково майстерно описані П.Кулішем в першому українському історичному романі «Чорна рада». 

 

Саме на цій Раді колишнього джуру (служку) Б.Хмельницького, Івана Брюховецького, при підтримці Москви, було обрано гетьманом. Цей гетьман, догоджаючи своїм покровителям, дозволив, вірніше запросив московські залоги (гарнізони) практично в усі міста України, передав Москві права на призначення і збирання податків, що супроводжувалося небаченою до того в Україні сваволею і здирством, що викликало загальні незадоволення як козаків і посполитих (селян), так і старійшин, яке вилилося в повстання з повсемісним знищенням московських залог та вигнання різного роду податківців, тощо. Цей виступ в значній мірі ініціював сам І.Брюховецький та наближена до нього старшина. Московські залоги вціліли тільки в Ніжині, Чернігові і Переяславі.

В цих обставинах старшина дуже скоро зрозуміла, що дії І. Брюховецького є непродуманою авантюрою і виступила проти гетьмана, запросивши одночасно на Лівобережжя правобережного гетьмана П.Дорошенка, який і перейшов Дніпро разом зі своїм військом. Зустріч двох гетьманів відбулася біля Спішні (Полтавщина). Козаки І.Брюховецького перейшли на бік П.Дорошенка, арештували свого зрадливого ватажка, а потім, киями, до смерті забили його. Гадяцький полковник Г.Граб`янка так описав цю подію в своєму літописі: « Отак Господь відплатив Брюховецькому за невинну кров Сомка, інших полковників та за кров знатного товариства, усіх тих, кого він загубив, заступаючи на гетьманування та під час гетьманування»

Внаслідок цих подій П.Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра, знову об`єднавши всю Україну. Після цього він примусив московського князя Г.Ромоданівського відступити з України, прогнавши його війська аж до Путивля, міста на протилежному боці кордону. В цей час він одержав з Чигирана повідомлення про якісь події у власній сім`ї, пов`язані з безчестям його дружини. Надзвичайно стурбований, він призначає наказним гетьманом чернігівського полковника Дем`яна Многогрішного, не підозрюючи,що той веде свою власну політичну гру, мріючи про гетьманську булаву, і наказує тому завершити вигнання з Лівобережної України всіх московських воєвод.

Д.Многогрішний шляхом різних під-ступів домігся обрання себе гетьманом Лівобережної України, в чому знайшов підтримку московського уряду, який врахував свої непопулярні дії в Україні, що привели до повалення «вірного слуги» І.Брюховецького. В нових договірних статтях, так званих Глухівських, що містили 27 пунктів, було заборонено московським воєводам втручатись в українські справи, а залоги тримати тільки в Києві, Чернігові і Ніжині. Одночасно гетьманському уряду заборонялось підтримувати безпосередні дипломатичні відносини з іноземними державами, встановлювався 30-ти тисячний реєстр, російським поміщикам поверталися селяни-втікачі і т.д. Потурбувався Дем`ян Гнатович і про свою особу, випросивши у царя ще одну «ласку»- підрозділ стрільців для власної охорони, яких зобов’язався утримувати своїм коштом, тобто державним, бо в той час кошти гетьмана і війська Запорозького були спільними. З тих пір стрільці назавжди залишились при всіх наступних гетьманах, являючись зручним інструментом для контролю за їх діями.

Многогрішний обдурив П.Дорошенка і досяг своєї мети, ставши гетьманом над половиною України.

І все ж все це створило умови для стабілізації становища на Лівобережжі, посприяло росту популярності Д.Многогрішного серед козаків і селян. Однак старшина та і московський уряд були незадоволені внутрішньою політикою гетьмана і чекали тільки нагоди, щоб його скинути.

Скоро склалася змова частини генеральної старшини, деяких позбавлених влади полковників, московських стрільців, запрошених гетьманом для особистої охорони. Очолив змову генеральний обозний Петро Михайлович Забіла (1580-1689). До змовників належали також генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральні судді Іван Самойлович і Домонтович та усунуті Д.Многогрішним від влади полковники Дмитрашко-Райч, Рославець (такий собі ГКЧП зразка 1672 року). В ніч на 13 березня 1672 року змовники напали на сонного гетьмана в його помешканні, зв`язали, закували в кайдани і, поклавши на воза, вкрили його шкурами, ніби на продаж, і таємно вивезли за межі Гетьманщини, доправивши в Москву. Донос, що складався з 23 пунктів, змовники настрочили вже в Москві, а там зробили вигляд, що вірять написаному. Класичний приклад дії давнього правила - «Розділяй і володарюй».

14 квітня 1672 року Д.Многогрішного жорстоко катували, допитуючись, що замишляв він проти Москви. Потім катуванням були піддані його син і брат Василь, М.Гвинтовка та генеральний осавул П.Грибович. В кінці травня того ж року гетьмана і його брата, Чернігівського полковника, повинні були скарати на горло, та в останню мить цар їх помилував і всіх, разом з сім`ями, заслали в Сибір, в Селенгінськ.

Правити в Батурині, з дозволу царя, стала старшина аж поки, з дозволу того ж таки царя, в Козацькій Діброві (між Конотопом і Путивлем) обрали на цю посаду заздалегідь призначеного генерального суддю І.Самойловича. Але про нього уже іншого разу.

До сказаного варто додати, що більшість змовників зійшли з історичної арени. Винятком є тільки організатор змови Забіла. Його потомки також стали помітними людьми в історії України. Віктор Михайлович Забіла (1808-1863) - український поет-романтик, автор відомих романсів «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладених на музику М.І.Глінкою. Пархен Петрович Забіла (Забєлло, 1830-1917) був видатним скульптором, автором пам’ятника М.В.Гоголю в Ніжині, бюстів Т.Г.Шевченка, О.Герцена, статуї О.С.Пушкіна тощо. Наталя Львівна Забіла – відома українська дитяча письменниця в Радянській Україні.