Всі ми добре знаємо Павла Григоровича Тичину, чернігівця, найвидатнішого нашого поета початку ХХ століття, як знаємо і те, що в 20-30 роках того століття більшість діячів української культури були репресовані, а ті сумні часи отримали печальну назву «Розстріляного Відродження». Втім, ті репресії його не торкнулись, хоча одного тільки вірша, оприлюдненого ним навесні 1918 року в київських газетах, достатньо було для приклеювання поету ярлика «українського буржуазного націоналіста». Мова йде про вірш «На Аскольдовій могилі поховали їх, тридцять мучнів українців, молодих...», написаного під враженнями від похорону юнаків, що загинули під Крутами. 

 

А скільки разів, знущаючись над поетом, підносили йому газети, де він був сфотографований поряд з С.Петлюрою, відомим до Першої світової війни літературознавцем,і запитували: «Це Ви, Павле Григоровичу, поряд з Петлюрою?» І той з кам’яним виразом на обличчі відповідав: «Ні, то не я». Боявся Павло Григорович. Кажуть, завжди тримав наготові валізку з білизною і іншими речами на випадок арешту. Не взяли, не репресували. Більше того, був він не тільки визнаним поетом, а і визначним державним діячем Радянської України.

В чому ж причина? Уже після розпаду Союзу з’ясувалось, що оберігом для нього було все те ж «золото Полуботка». Бо був П.Г.Тичина далеким нащадком гетьмана. От і накладено було табу на його арешт, причому - на найвищому рівні. А раптом - те золото знайдуть? Спадкоємець був під рукою.

Був в Дмитрівці чоловік по імені Варівон (Іларіон) Новак, що мав щорічні підшивки популярного в дореволюційні часи ілюстрованого журналу «Нива», який видавався в столиці імперії Санкт-Петербурзі. «По знайомству», через його сина Петра, інколи попадали ті підшивки і в мої руки. Пам’ятаються змістовні і багаті ілюстрації з фронтів Першої світової війни, а також і більш ранніх років. А якось побачив в журналі фотографії всіх депутатів Третьої Державної Думи (1907-1912). Очевидно, то була підшивка за 1907 рік. Природно, що зацікавили мене в першу чергу депутати від Чернігівщини, а серед них- кругловидий, з типовими українськими вусами, Ґудзь В.Д. Уже не можу пригадати, чому запам’яталось саме це лице, але воно таки закарбувалося в пам’яті та так, що часто подумки приміряв його до будь-якої людини подібного фізичного складу.

Пройшли роки. Сиджу якось на уроці в учительки своєї школи Валентини Володимирівни Рябець і, подібно до учнів, з інтересом слідкую за майстерною «роботою» педагога, забуваючи в якісь моменти робити нотатки в своєму директорському «гросбусі». І раптом, в якомусь ракурсі повороту голови чи виразу обличчя вчительки побачив давнє фото з петербурзького журналу. Був дуже здивований і заінтригований – де той Петербург і Дума, і де Дмитрівка 70-х років ХХ–го століття!

І все ж воно було. В кінці бесіди з Валентиною Володимирівною про хід і зміст уроку, який відвідав, несміливо поставив своє запитання, ніяковіючи і боячись отримати у відповідь сміх, здивування чи, навіть, грубість. Та уже з перших, неконтрольованих реакцій, спочатку тих, що промайнули на обличчі жінки, зрозумів, що помилки тут немає. І нарешті- тихенькі слова: «Так, то був мій батько». Бесіда наша затяглася. В.В.Рябець розповіла багато що про батька, про його останні роки життя. Родом він був з Монастирища, що під Ічнею, дійсно був депутатом Третьої Державної Думи. В радянські часи вважався людиною неблагонадійною і небезпечною. На початку 30-х років був заарештований і ув’язнений, дітей примушували зректися такого батька. В 1932 році вийшов на волю та в 1935 році, в місті Ромни, помер з голоду. Залишилась та бесіда нашою невеликою спільною таємницею, бо про такі речі в ті часи говорити було просто небезпечно, можна було, навіть того не бажаючи, підставити під удар ні в чим не винну людину.

Поточного року, якраз на Проводи, зустрів на селищному кладовищі Леоніда Анатолійовича Рябця, сина згаданої вчительки, вже покійної, що приїхав з дружиною на могилу батька. Розговорились, згадали і про його діда Гудзя В.Д., і я попросив дозволу у нього опублікувати в одній із краєзнавчих розвідок згадану вище історію про депутата Державної Думи. У відповідь почув: « Ради Бога! Будь ласка, пишіть, публікуйте. Та це ще не все про мою маму і діда». І розповів, що походили вони з роду П.Полуботка.

Приголомшений такою інформацією, я кілька разів перепитував його, а потім довго обдумував і вирішив оприлюднити й її. Сам же Леонід, повернувшись після більш як 20-літнього перебування за межами України, працює вчителем історії в одній із шкіл Броварів. Його дружина, росіянка, вже добре оволоділа українською мовою. Чим, подумалось, не приклад для декого з наших нардепів?

Ось так і плетуть Парки, богині долі у римській міфології (у греків- це Мойри) долю і окремих людей, і навіть цілих народів. То ж маємо і ми, жителі славної Бахмаччини, пряме відношення до золота Полуботка.

смт. Дмитрівка