Сьогодні ім’я Івана Степановича Мазепи відоме кожному громадянину нашої держави. Він був представником відомого козацько-шляхетського роду України, видатним політичним та культурним діячем, меценатом, дипломатом, керманичем України, який безперервно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (1687-1709 рр.). Столицею Лівобережної України на той час був Батурин. І саме в цьому місті-фортеці, резиденції гетьманській, зароджувалися ідеї створення української незалежної держави на чолі з досвідченим гетьманом. Та всі надії й сподівання І.С. Мазепи загинули листопадової ночі 1708 року, коли О. Меншиков з московським військом знищив столицю Лівобережних гетьманів – Батурин. Можна уявити, з яким болем у серці дивився на знищену, спалену, закривавлену фортецю Іван Мазепа. Ці події не могли не відзначитися на стані здоров’я уже немолодого гетьмана. А далі – поразка у Полтавській битві… Після виру вище-згаданих подій І. Мазепа разом з Карлом ХІІ, отримавши дозвіл від турецького султана, потрапляють до Бендер.

 

Вдалині від рідної землі яскраве та завжди активне життя гетьмана поступово згасало. Український дослідник та історик В. Луців у своїй праці “Життя і смерть гетьмана Мазепи на чужині” , з посиланням на шведські джерела, найбільш детально описав останні дні життя І. Мазепи у Бендерах: „Час від часу його відвідував Карл ХІІ. Король щоденно висилав до гетьмана посланця з новинами. Андрій Войнаровський мешкав разом з Іваном Мазепою і услуговував йому. Пилип Орлик, котрий спершу був у м. Ясах, де влаштовував козацьку канцелярію, незабаром вернувся до с.Варниці і часто просиджував біля гетьмана. І. Мазепа зробив його спадкоємцем своєї ідеї і звелів продовжувати розпочате діло. Наприкінці вересня стан здоров’я українського гетьмана погіршився. Негайно було відправлено гінця до м. Яси за православним священиком. Гетьман ви-сповідався і побажав налагодити решту справ. Він попрохав Карла прислати до нього певну людину, і король негайно відправив шведського комісара Солдана, котрий знав слов’янські мови, і гетьман розпорядився своїми документами та майном. Спомини Солдана про останні хвилини життя гетьмана Мазепи знаходяться в стокгольмських архівах і є найповажнішим джерелом останніх хвилин життя гетьмана. Іван Мазепа, уже тоді, на смертній постелі, прийняв шведського комісара із радістю, бо знав його як джентльмена у налагодженні  всіх українських справ у штабі. Гетьман, утримуючи рівновагу духу, жартома порівняв свою долю із долею Овідія (Овідій Публій Назон, 43 р. до н.е. – 18 р. н.е., римський поет, який за свої вірші був засланий імператором Августом до міста Томіса, нині румунське м. Констанца), котрий теж умирав у тих самих краях...”.

Звістка про близьку смерть гетьмана,  як стверджує  В.Лу-ців, почала поширюватися 21 вересня (с.с.). Гетьман втратив пам’ять і марив майже цілу добу. Поряд з ним в останні хвилини знаходилися священик, П. Орлик, А. Войнаровський і Солдан. Біля гетьманського дому стала збиратися юрба козаків, шведів, поляків і турків. Незабаром, почувши сумну звістку, прийшов Карл ХІІ з офіційними представниками Англії і Голландії, але гетьман вже нікого не впізнавав. Як свідчать історичні джерела, того ж дня почалася небувала злива.

Під гук розгнузданої стихії 21 вересня (с.с.) - 2 жовтня  1709 року, о десятій годині вечора відійшов у вічність Великий гетьман України Іван Мазепа. Про його смерть сповістив Пилип Орлик:   “Панове козаки, ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа помер.” Усі впали навко-лішки й перехрестилися.
 В останню путь гетьмана Івана Мазепу провели урочисто і з печаллю. Похоронна відправа відбулася у малій сільській церкві с. Варниці. Земляки та шведи зробили все можливе, щоб цей останній поклін володареві України мав святочний характер. Похоронну процесію супроводжували шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обтяжкою. Домовину везли на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з витягнутими шаблями.

Всі уповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним, а за їхнім прикладом йшли представники султана та волоські господарі. За ними їхали верхи П. Орлик та А. Войнаровський. Далі, зі спущеною зброєю та похиленим прапором - королівські драбанти у барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі - українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, згідно зі стародавнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах йшли юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо влітку того року, 1709, з’їхалися до Бендер різні народи. Коли труну українського гетьмана опускали в могилу, то козаки, на  знак пошани, випалили у цю хвилину зі своїх мушкетів. За документально зафіксованими даними, на тілі гетьмана був дорогий, вишитий золотом одяг, масивний золотий ланцюг із оздобленим хрестом, у руці булава, а на голові – діадема з інкрустованими у ній коштовними камінцями.

Смерть і поховання славетного гетьмана України перетворилися на трагічну подію міжнародного масштабу.

Тіло українського гетьмана було тимчасово поховане при парафіяльній церкві в с. Варниці. Та незабаром, враховуючи значні заслуги перед Православною Церквою, з Константинополя було надано спеціальний дозвіл для перепоховання останків І Мазепи у церкві Гроба Господнього в Єрусалимі. Варто згадати, що за меценатської діяльності українського гетьмана було зроблено безліч дарів саме Церкві Гробу Господнього. Серед них – срібна плита, срібна таріль з написом “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі” та Плащаниця. Проте, через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана аж до Палестини було прийняте рішення перепоховати останки в м. Галаці в церкві Святого Георгія, яка з початку свого існування була підпорядкована церкві Гроба Господнього в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква.

Перевезти останки гетьмана до міста Галац на Дунаї було довірено  полтавському наказному полковнику Григорію Герцику та двом особам з його найближчого оточення. У кафедральному соборі монастиря святого Юрія місцевий митрополит відслужив панахиду за упокій душі Івана Мазепи. Його тіло було поховане в цегляному склепі всередині церкви, як того вимагали традиції поховання видатних осіб з числа аристократії.

Гетьман України Іван Степанович Мазепа, який не знав спокою за життя, не знайшов його й після смерті. Через декілька місяців після похорону   турецьке військо зайняло й пограбувало місто Галац. Турки, сподіваючись знайти великі скарби в його могилі, викопали тіло гетьмана й викинули його останки на берег Дунаю. Допоміжний український корпус під проводом  П. Орлика, що воював тут на боці турків, дізнавшись про святотатство, прийняв рішення покласти останки свого гетьмана знову в могилу.

Місце поховання Івана Мазепи відвідувало багато українських патріотів. У 1722 році Пилип Орлик, проїжджаючи через Галац, уклонився могилі гетьмана. Він записав: «Був я у церкві св. Юрія, відвідав гріб покійного Мазепи. Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду з жалю, що така велика людина не має гідного для себе гробу”. Український історик і офіцер російської армії О. Мартос напередодні війни з Наполеоном, у 1811 році, проїжджав зі своїм військовим підрозділом через Галац. Він напівтаємно відвідав могилу Мазепи. Паломництво до гробу гетьмана офіційні царські кола вважали мало не державною зрадою, змовою проти царської влади. Все ж таки український патріот Олексій Мартос зафіксував у своїх споминах ті роздуми й почуття, які пройняли його на могилі великого гетьмана: “Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за незалежність якого боровся. Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він загинув, сини України втратили ті святі права, які Мазепа обороняв так довго із завзяттям і любов’ю справжнього патріота. Він щез, а разом із ним щезло ім’я України й славетних козаків. Він відновив Київську Академію і збагатив її бібліотеку рідкісними дорогоцінними рукописами, й ту людину, яка вернула Академії її славу, яка побудувала або відновила стільки святинь, проклинають щороку в першу неділю великого посту... Мазепа — освічена й гуманна людина, удатний полководець і провідник вільного, отже, щасливого народу».

Більше трьох століть останки гетьмана України покояться у чужій землі, але душа великого керманича весь цей час щиро прагнула повернутися до рідного краю. 18 жовтня 1999 року, на 290-і роковини від дня смерті гетьмана Івана Мазепи, у  присутності румунських учених та представників Галацької повітової ради, з місця поховання Мазепи академіком Богданом Сушинським було взято землю як символіч-ний прах Великого гетьмана і урочисто перевезено до колишньої гетьманської столиці Батурина.

23 жовтня 1999 року  в Батурині, у  день,  коли  відзначали 290-роковини смерті гетьмана,  урну з землею  з місця поховання Івана Мазепи передано гетьманові УК, депутатові Верховної Ради України, гвардії генерал-лейтенантові Івану Біласу, який, виголосивши промову, передав її директору  Батуринського державного заповідника “Гетьманська столиця” Аллі Павлівні Олещинській  на вічне зберігання. Тоді ж, 23 жовтня 1999 року, у Батурині було закладено Алею Гетьманів. Під час відкриття Алеї було встановлено стелу, на якій висічено запропонований Богданом Сушинським текст: “У діяннях гетьманів — історія, слава і державна велич України”.