9 травня і 9 вересня – на два найважливіші наші свята – приходжу до монументу „Танк” заздалегідь, аби поспілкуватися із земляками-ветеранами. І ще здалеку вдивляюся в знайомі обличчя, шукаючи серед них Дмитра Михайловича Білецького.

Знаю його давно, заприятелювали, перебуваючи в одному поході по місцях бойової слави. Тоді ветерани Великої Вітчизняної багато робили у справі патріотичного виховання підростаючого покоління. Пізніше доля ще не раз перетинала наші шляхи: зустрічались то у школі, то в бібліотеці, то в музеї, куди фронтовика гукали поділитись спогадами про війну. Він був одним з найактивніших членів клубу ветеранів Великої Вітчизняної війни і праці. Не дивлячись на поважний вік, Дмитро Михайлович ще й досі відгукується на запрошення. Давно збирався розповісти про бо-йового розвідника, та не складалось. По-правді кажучи, цікаве не лише фронтове минуле Дмитра Білецького, а все його життя.

Лишень звільнили рідні Митченки, сотні молодих призовників отримали військові повістки. Вирушали назустріч незвіданій долі від головного сільського майдану, звідки у червні 1941 йшли і їх батьки. Одні скоро форсували Десну під сусіднім Коропом, більшість на тому плацдармі й поклали свої голови, за стратегічним задумом командування імітуючи напрямок головного удару. А Дмитро з кількома односельцями, хто мав достатню осві-ту, був відряджений на курси артилеристів. Та провчились там тижнів зо три і були терміново направлені у артилерійській полк, який напередодні, форсуючи Дніпро і зайнявши плацдарм, був атакований двома сотнями німецьких танків. Стримати таку ворожу силу артилеристи не могли. Командир прийняв неординарне рішення: уцілілі гармати знищили і прорвались не назад до річки, на що й очікували фашисти та підготували пастку, а пішли їм у тил. Там з’єднались з партизанами, а через місяць повернулись у свою дивізію, у рідний полк, який тепер переповнився людьми. То щойно спечених гарматників передали у стрілецькі частини. Тут доля нашого героя знову зробила несподіваний поворот, коли познайомився з колишнім прикордонником, старшим сержантом Михайлом Лучком. Той був родом з Корюківки, виходить, земляк. А зустріти на фронті земляка – дарунок долі. Сержанту потрібне було поповнення, він і запропонував Дмитру влитись у групу розвідки. Справа у них звична – виявити дислокацію і чисельність сил ворога, визначити найміцніші і найслабкіші ділянки оборони, оцінити боєздатність і озброєність частин супротивника, захопити „язика”. Брав Білецький участь і у делікатних операціях, саме за таку отримав свою першу бойову нагороду - медаль „За відвагу”. Стояли тоді у передгір’ї Карпат, виявилось, що в угорських частинах панували настрої невдоволення тією війною. Для агітації серед вояків-мадяр була підготована спеціальна група з колишніх військовополонених. Їх потрібно було, а це більше двадцяти чоловік, перевести за лінію фронту. Переправити таку кількість людей потайки – справа непроста, але цю операцію розвідники виконали бездоганно.

Багаторазово ходив у ворожий тил наш земляк, долаючи колючі перешкоди і мінні поля, бувало, потрапляли на ворожу варту і зазнавали жорстоких обстрілів. Того разу вони захопили німецького офіцера прямо у чужому окопі. Захват відбувся блискавично і тихо. Повертались без втрат, тому настрій мали гарний, сподівались на заслужений відпочинок. Уже здолали захисні загородження фашистських оборонних ліній, пройшли нейтральну зону, рухались ледь примітною стежиною. Дмитро йшов третім. Весна у гори приходить із запізненням у червні. Усе навкруг потопало у цвітінні, тишу порушували лише гомінкі пташки та завзяті бджоли. Аромати весняного пробудження змусили забути про війну. Раптом здалось, що затріщало дерево, той несподіваний звук перетворився у громовицю, виявилось, вибухнула міна... Від контузії, від поранення Дмитро знепритомнів. Йому ввижалась домівка, мати, що поправляла його ліжко. Він прийшов до тями, розплющив очі, дивуючись несподіваному червоному забарвленню куща. Пізніше збагнув, що то була кров. Розвідник скочив на ноги, але не відчув їх. Штани разом зі шкірою зідрала вибухова хвиля, ноги кривавили. В одній застряв осколок, а в іншій – залишки черевика. Болю майже не відчував, спробував висмикнути уламок металу і шматок взуття, та це не вдалось. Нарешті роззирнувся навкруг - той, що крокував першим, немов випарувався, другого розірвало на шмаття. Вони й прикрили своїми тілами решту бійців...

На щастя, гірською вузенькою доріжкою солдати-постачальники везли на позиції міни. Швидко вивантажили фугаси і повезли поранених. Ось тут і почали нестерп-но боліти ноги, Дмитро то впадав у безпам’ять, то повертався до свідомості. У шпиталі після кількох спроб вирвали лещатами осколок і шмаття взуття, обробили рани, наклали гіпс, укололи знеболююче. Та через день на обході хірургу доповіли:
- У Белецкого повышена температура… Есть опасность гангрены...

- Готовьте к ампутации, – пролунало у відповідь. Сухо і буденно, немов йшлось про дровину чи суху гілку.

Дмитру не стало страшно ні за себе, ні за ногу. Він нічого не просив, ні на що не поскаржився, та коли уявив, як він, 19-літній, з однією ногою на милицях незграбно входить на батьківське дворище назустріч ошелешеній і згорьованій мамі, коли уявив, як заволають сестри біля свого скаліченого брата Миті, непрохані сльози побігли по його щоках. Плакав він беззвучно і так щиро, як не плакав, мабуть, і в дитинстві. Дмитро відчув себе винуватим і навіть спробував посміхнутись хірургові, мовляв, не звертайте уваги. Та той якраз затримав на ньому стомлений погляд, поміркував і мовив:

- Ладно, попробуем лечить...

Зняли гіпс, почали знову чистити рану. Митя мовчав, зціпивши до болю зуби, ціна терпінню була висока – учорашньому розвідникові рятували кінцівки.

А скоро з польового перебрався до госпіталю у тилу, остаточно доліковували аж у Башкирії, в Уфі. Ще не скінчилась війна, а держава вже дбала про майбутні кадри для мирного життя - більшості поранених пропонувалось навчання на різних курсах. Дмитро вирішив освоїти бухгалтерію.

Додому повернувся пізньої осені, зустрівши в дорозі своє 20-річчя. Поранення нагадувало про себе ще довго, але він тут же подався до школи, аби виконати батьківський наказ – закінчити десятирічку. Напередодні завершення навчання з далекої Башкирії прислали посвідчення про закінчення бухгалтерських курсів. Це і визначило остаточний вибір професії, після школи пішов до Сосницького технікуму. Вибір був не випадковий, це найближчий подібний заклад. Добиратись доводилось, сподіваючись здебільшого на власні ноги, а вони підводили. Після завершення навчання пропонували посади в різних місцях, та Дмитро вирішив повернутись до рідної сторони. Якраз потрібен був бухгалтер у митченківському колгоспі. А скоро обрали молодіжним ватажком. На звітних колгоспних зборах критикував метод керівництва, вказавши на недостатню увагу до солдатських вдів, що саме їм надають роботу непрестижну, важчу і низькооплачувану. Висловив пропозиції щодо продуктивнішої роботи правління. Говорив просто і переконливо. Присутній на зборах перший секретар Батуринського райкому партії звернув увагу на той неординарний безкомпромісний виступ і запропонував Дмитру очолити районну комсомольську організацію.

Білецький погодився з деякими ваганнями – адже справа нова. Проте скоро новоспечений молодіжний керівник знайшов спільну мову з юнаками і дівчатами, чому сприяли і спортивні заходи, і активізація роботи самодіяльності, і безпосереднє спілкування у колективах. За той рік чисельність районної комсомольської організації зросла удвічі.

 

 

Здавалось, усе у нього гаразд. Та на звітно-виборній конференції раптом виявилось, що прізвище Білецького не внесене навіть у списки членів райкому. Делегати зажадали пояснень. Захотів почути причини такої ситуації й перший секретар райкому партії. Лише тоді головний ГПУшник Батурина заявив, що Білецький – ворог народу, що в період окупації він нібито запрошував німецького коменданта до хати, де пригощав горілкою і вигравав гестапівцю на гармошці. У залі запанувала мертва тиша, а Дмитру вчувся знайомий тріск дерева, який передував пораненню у Карпатах. Він зіщулився, очікуючи вибуху. Дмитро Михайлович ще й досі не впевнений у мотивах тієї провокації: чи то„тилові щури” хотіли принизити авторитет фронтовиків, чи комусь знадобилась посада - хтозна. Дехто із земляків, навчених гірким досвідом 1937-го, радили змовчати, не оскаржувати озвучене, мовляв, тим тільки нашкодиш. Адже то ОРГАНИ !!! Та Дмитро не погодився і кинувся захищати свою честь. Та й часи наставали дещо інші. Райком мусив створити спеціальну комісію, аби прояснити ситуацію. ЇЇ члени опитали всіх митченківців, та ніхто, жоден з них, не підтвердив тієї брехні. 

В якості компромісу Білецькому запропонували очолити дорожню службу. Він занурився у нову справу. Незабаром і тут став помітним прихід дієвого керівника. На його завзяття, сумління, відповідальність звернули увагу і рекомендували на навчання керівних кадрів. Учився спочатку у Харкові , потім у Дніпропетровську. А тут розформували Батуринський район, запропонували роботу на Бахмаччині. Багато років очолював планову комісію райвиконкому. Прийшов час заслуженого відпочинку, але його діяльна вдача не бажала спокою. Він – один із засновників колишнього клубу ветеранів. Сам проявив ініціативу і зібрав матеріали про бойовий шлях рідної дивізії, що лягли безцінною інформацією на сторінки кількох здоровезних альбомів. Колишні однополчани з усього Радянського Союзу нерідко звертались до Білецького, як в архів, із проханням уточнити якісь подробиці бойових дій в часи війни.

Спілкуватись з Дмитром Михайловичем завжди приємно. От тільки здоров’я фронтовика нерідко підводить.

- Все частіше сняться мої побратими-односельці: Василь Коломиєць, Михайло Хвіст, Федір Побожий, Петро Винник, із ким призивався у 1943-ому, із ким воював. Їх давненько немає на цьому світі, видно, вже чекають і на мене, - ділився Дмитро Михайлович, нагадуючи, що йому майже 88.

Ветеранів все менше, нехай не поспішають займати місця у журавлиних ключах, нехай залишаються серед нас. Нам так потрібні їх поради, їх спогади, їх добрі слова. Вони відстояли рідний край і заслуговують бути з нами довго-довго.

Тож шукав поглядом Дмитра Михайловича і вчора, 9 травня, буду - і наступного, й далі, й далі...

Борис Бобришев