Почалася ця історія так. У 1992 році до мене як до земляка звернулася уже немолода жінка з села Митченки Мовчан Ганна Леонтіївна. Вона просила допомогти їй одержати компенсацію за вилучене майно, яке мав її батько. Тоді, у 90-ті, прокотилася хвиля масової реабілітації репресованих радянською владою, повернення доброго імені всім невинно постраждалим. Отже, став я вивчати історію родоводу Мовчана Леонтія Федоровича...

А у 1999 році мені трапилася публікація в газеті„Чернігівський Вісник” - „Творець шедеврів” автора О.Баклана. Так назвав героя цього нарису американський журнал „Aviation week”. Хто ж він, цей творець?

Мова йшла про вченого, академіка НАН України, директора одного з наукових Центрів інституту ім.Патона Мовчана Бориса Олексійовича.

А згодом у газеті „Київські відомості” була опублікована велика стаття самого Президента НАН України П. Є. Патона про досягнення академіка Мовчана, який зробив відкриття в електронно- променевій технології, що зараз широко застосовуються в мікроелектроніці, обчислювальній техніці й виробництві комп’ютерів. Ці наукові розробки Бориса Олексійовича помітно випередили найкращі досягнення зарубіжних вчених.

Так це ж онук того Леонтія! От і знову звела доля з цією родиною.

Отже, автор нарису, земляк ученого, О.Баклан писав, що народився Б.О.Мовчан у мальовничому селі Макіївка Носівського району. У селі було 10 бібліотек (!) і малий школяр Борис був активним читачем усіх. Закінчив він неповну середню школу на «п’ятірки» і вирішив учитися далі. Після закінчення технікуму, уже в післявоєнний період, навчався в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка на фізико-математичному факультеті. Після одержання в 1951 р. диплому доля його і пов’язала з інститутом електрозварювання ім. Є.О. Патона.
Автор нарису не міг дати повної характеристики родоводу свого героя, а мені пригадався і той візит із 90-го, і вся ця історія. Думаю, на формування людини, у першу чергу, впливає її сім’я. А оскільки рід Мовчанів – наш, митченківський, Бахмацького краю, то й хочу розповісти про нього. Мусимо пишатися такими земляками-самородками.
* * *
Прадід його, Мовчан Федір Якимович жив дуже бідно. В основному, на подачки пана Мельника, садиба якого була по-сусідству. Федір літом пас селянську худобу, коней, допомагав й пану по господарству. У його сім’ї родилося троє дітей: дві дочки і син, якого нарекли Леонтієм. Як підріс цей син і оженивсь на Дзюбці Марії Кирилівні, то у вигляді приданого отримав 5 десятин землі та ще стільки орендував у пана Мельника (десятина - 1,0925 га). Він був і хорошим теслею, і столяром, а землю любив до нестями. Одразу перебудував свій дім, який стоїть ще й зараз. Син Степан вдався у батька. Коли підріс, побудували вони вітряний млин (вітряк), на якому мірошником був Степан. На той період у них у господарстві було 2 корови, 4 коней, свині, вівці, птиця, власна кінна молотарка та інший інвертар.

Але невимовно страшні були ті тридцяті роки, що голодомор, що колективізація з так званим розкуркуленням більш заможних селян. Коли діти вимушені були рвати родинні зв’язки зі своїми батьками, як із ворогами народу. У ці роки навіть просто згадувати не робітничо-селянських дідів було небезпечно. Тоді газета «Правда» - орган комуністичної партії Радянського Союзу за 11/01/1930р. у передовій статті писала: «Ликвидация кулачества как класса становится в порядок дня... объявить им войну не на жизнь, а на смерть, в конце концов смести их с лица земли». Авторитарній владі людина без коренів, без ґрунту була зручніша в керуванні. Ці люди для держави нічого не значили. Їх мільйонами виселяли у віддалені куточки нашої тоді неосяжної Батьківщини, примусово розлучали дітей з своїми батьками. За найменшу провину їх засуджували на тривалі строки й прирікали на рабську працю на лісоповалах, на уранових та інших рудниках Уралу, Сибіру. А скільки їх загинуло і було розстріляно, як ворогів народу, за роки радянської влади? І скільки часу треба було пройти, щоб ми дізналися правду.

Так і та жіночка, що прийшла до мене тоді, у 90-х, Ганна Леонтіївна, у юності, разом із батьком, була відправлена на поселення на Ауербахівський рудник Свердловської області. На час „розкуркулення” сім’я Мовчана Леонтія складалася з 9 осіб, вислали шістьох із них: матір, батька, сина, невістку, дочку й онука. Удома під опікою бабусі по матері, Дзюбки Катерини Мусіївни, у Митченках залишилось ще троє неповнолітніх дітей Степана.

На поселенні син Леонтія Федоровича Степан доглядав коней, тому що руду з-під землі подавали у вагонетках кінною тягою. Цю відповідальну роботу виконувала його сестра Ганна Леонтіївна, доки не трапився нещасний випадок: завантаженою вагонеткою її міцно притиснуло по грудях до стінки штрека і вона потрапила до лікарні. Після лікування була переведена в Нижній Тагіл на завод „Вагонбуд” цієї ж Свердловської області, де проявила себе так добре, що керівництвом заводу було вирішено 6 представників з її бригади реабілітувати. І ось у будинку культури під звуки духового оркестру зачитують постанову Президії Нижньотагільської міської ради, на сцені - 6 жінок. І - одна з них не витримує такої радості: помирає на сцені від розриву серця. Ось таке життя...

Усі вони були поновлені в громадянських правах. Їм були видані відповідні документи і дозволено їхати додому. Але куди їхати? Де той дім? Ганна приїхала в с. Митченки і деякий час жила в знайомих. Потім приїхала в м. Бахмач, працювала на суконній фабриці та майже 15 років – на «поштовому ящику» бригадиром вантажників, із 1937 року до окупації. А після звільнення – заступником завідуючого складом, а потім комендантом до 1953р. За самовіддану працю була нагороджена медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». Так от, у 1992 р. саме ця жінка звернулася до мене, земляка, за допомогою: підготувати документи про встановлення факту розкуркулення її батька Л. Ф. Мовчана, жителя села Митченки. Оскільки урядом України був прийнятий закон про реабілітацію репресованих і вона добивалася повернення коштів за вилучене майно.

У зв’язку з цим мені й довелося глибоко вивчати історію родини розкуркуленого Мовчана Леонтія. І я на всі 100 відсотків переконаний, що своєю геніальністю Борис Олексійович зобов’язаний перш за все своєму діду Леонтію Федоровичу, якого він не знав, але має ним пишатися.
А яка ж доля цього „найголовнішого куркуля” - Л. Ф. Мовчана? Вона трагічна. Десь ще на початку 1933р. на поселення приїхав один із його синів - Іван, який на той час закінчив військове училище і вже у званні майора зустрівся з керівником рудника і попросив звільнити своїх батьків, яким було обом за 60-т. Керівництво не заперечило і, щоб при перевірці в дорозі їх не вважали втікачами, то виписали відповідні листи. І от вони забрали свого внука Миколу, сіли в потяг і благополучно доїхали до м. Конотопа. Там Леонтій Федорович підшукав для дружини квартиру, а сам із онуком поїхав у Митченки провідати рідних. А тут одразу, навіть не давши можливості не те що зустрітися з онуками, а навіть щось розпитати про них, „органи” заарештували поселенців і по етапу відправили назад. Документів нових ніяких, звісно, не дали, а у Леонтія душа болить за дружину, що залишилась у Конотопі. І він вирішує їхати до неї. Та де там! Уже на наступній залізничній зупинці він, як втікач із поселення, був заарештований. Помер у в’язниці.

Дружина ж Марія Кирилівна, не дочекавшись Леонтія, з Конотопа поїхала в село Халимонове і влаштувалась там нянькою. Згодом переїхала в Курінь. Дочка Ганна Леонтіївна часто її провідувала. Невдовзі мати стала просити її повідомити всім своїм братам, щоб приїхали до неї попрощатися – відчуває, що скоро помре. До речі, говорила вона, що наближається й війна – теж відчувала. Приїхали всі 3 сини: Василь, Олексій, із далекого Таджикистану – Іван. Через 15 днів мати померла і поховали її в с. Курені на краю лісу...
...Компенсацію Ганна Леонтіївна тоді отримала. Її поділили порівну між нею та небогою Катериною, донькою брата Степана, який загинув у сталінських таборах. Катерина Степанівна також пережила чимало горя, стала інвалідом на тяжких колгоспних роботах. Нині живе в рідному селі – Митченках. Думаю, не дивлячись на трагічну долю і ті поневіряння, які їй випали, сам Бог звелів продовжити її життя й до сьогодні. Вважаю, що влада повинна віддячити цій людині, хоча б словесно.

Ось із такого міцного українського роду знаменитий наш земляк - академік Борис Мовчан.