Минулорічне вшанування 180-ліття народження нашого земляка, художника зі світовим ім’ям, Миколи Миколайовича Ге, збудило ще більший інтерес і до його творчості, і до його життя. Чимало цікавого пролунало на самому мітингу біля гранітного погруддя художника. А хотілось знати більше: звідки те коротке, не звичне для нашого вуха прізвище? Де приховані витоки любові й непідробної шани до Миколи Ге, який для хуторян у першу чергу був паном, але з переказів старожилів запам’ятався не володарем, поміщиком, а людиною щирою і доброю? Ті запитання залишались без відповідей. Може, й забув би про них, якби не довелось вже влітку побувати у Плисках, де відвідав виставку репродукцій полотен Миколи Ге. Про це потрібно розповісти детальніше.

Цю своєрідну картинну галерею подарував сільському Будинку культури (як і сам БК, і красень-храм, і торгівельний центр, і стадіони зі звичайним та синтетичним покриттям) меценат, уродженець села, нині вдалий підприємець М.М.Голиця. Ті репродукції – точнісінькі копії картин, які зберігаються у музеях Києва, Москви, деяких європейських столиць. Єдина різниця – менший їх розмір у порівнянні з оригіналами. Полотна справляють неповторне враження, їх хочеться споглядати ще і ще. Своєрідний дотик до мистецтва Миколи Ге там, у Плисках, повернув до попередніх роздумів про його життя.

Дослідники його творчої біографії на окремі мої запитання сухі відповіді таки дають. Виявляється, ще прадід нашого митця, Антуан Кантен Ге, знайшов притулок у Росії, тоді багато французів шукали нової батьківщини, бо у 1789 році у їхній країні вирували революційні пристрасті. Його син Жозеф, дід художника, пішов на військову службу, яку відбував на Полтавщині, там і одружився.(На український лад стали звати Йосипом). У тому шлюбі народився син Ніколя (1796-1855) - майбутній батько М.М.Ге, якого теж скоро стали називати на звичний слов’янський лад.

Сам же Микола Миколайович, майбутній художник, прийшов у цей світ 27 лютого 1831 року. Народився у Воронежі, коли у тамтешній губернії лютувала епі-демія холери, вона і забрала у маленького Миколки його неньку. Невдовзі родина переїхала на Вінниччину. Там і пройшло дитинство майбутнього митця, опікувались дітьми бабуся Дарія Яків-на і наймана няня Наталка. (Чому дітьми? Миколка мав ще старшого на рік брата Гришу, а пізніше, через 10 років, народився ще й Іванко. До речі, обоє стали письменниками, видавались українською). Початкову грамоту набував удома, із дев’яти літ навчався у приватному пансіоні , пізніше - у Першій Київській чоловічій гімназії. Після її закінчення вступає до університету на математичний відділ філософського факультету. Після першого курсу переїздить до Петербурга, де вже навчався старший брат. (До речі, одні дослідники називають його Григорієм, інші – Остапом). У північній столиці він ще два роки опановує математику, але опинившись у середовищі творчої молоді, поступово охолов до вивчення точних наук, все більше проймаючись бажанням займатись живописом. Тож залишає університет і вступає до Академії Мистецтв. То був 1850 рік, врахуйте, моєму землякові виповнилось лише 19. Навчання в Академії сприяло й зустрічам із багатьма видатними творчими особистостями, необов’язково художниками, це були і літератори, і композитори, і виконавці. Ті випадкові зустрічі нерідко перетворювались у дружні взаємовідносини, що згодом дало підставу написати портрети багатьох. Загалом Микола Ге створив біля 90 портретів. І як майстерно! Він виписував на полотні образи своїх сучасників не лише з фотографічною схожістю, а ще вмів відтворити їхні характери, духовний світ. Чільне місце займали на його полотнах пейзажі, але найбільшої слави набув художник завдяки картинам біблейської тематики. Таких було 14, перша і одна з найвідоміших серед них - „Таємна вечеря” - написана у 1863. А майже через тридцять років було створено „Голгофу” – останнє полотно митця.

Біографи М.М.Ге у своїх дослідженнях розповідають нам, коли були написані ті чи інші твори, ледь не по днях висвітлюють все життя мого земляка-митця. А хотілось віднайти витоки любові й пошани хуторян до свого пана. Тієї шани, яка зберігається ще й донині. За переказами старих хуторян, яким про життя Миколи Миколайовича Ге розповідали їх батьки, - то був дивовижний чоловік, не вельми вибагливий до одягу, взуття, побуту і прикрас. Із десяток літ він прожив то у Парижі, то у Римі, то у Флоренції, але повернувся і залишок років провів тут, на нашому Іванівському хуторі. За що ж поважали художника? Цей аристократ ніколи не виказав ні словом, ні жестом, ні ставленням своєї зверхності до простих селян. Він першим поспішав привітатись з кожним, ввічливо схиляючи голову і підіймаючи капелюха чи бриля. Багатьом запам’ятався схожим на апостола з привітними карими очима, які, здавалось, дивились прямо в душу. Митець зі світовим ім’ям не цурався ніякої сільської роботи, особливо полюбляв поратись на пасіці, із задоволенням пригощав численних своїх гостей чаєм із власним духмяним медом. А побувало тут багато молодих допитливих киян, котрі, знаючи хлібосольність і привітливість професора з хутора, добирались сюди поспілкуватись зі знавцем мистецтва, з людиною незвичної філософії. Адже Микола Ге був прихильником світогляду Льва Толстого, який, до речі, теж гостював на хуторі. Побували тут художники Ілля Рєпін, Григорій М’ясоєдов і Михайло Врубель, історик Микола Костомаров, засновник Третьяковської галереї у Москві Павло Третьяков...

Незвичною людиною був мій земляк Микола Ге. Професора мистецтвознавства запрошували на викладацьку роботу у найпрестижніші заклади Петербурга, а він розчинився у селі, знайшовши втіху для душі у плугатарстві. А ще він клав печі селянам і довго жив у будинку, критому соломою, там була його художня майстерня.

Ще у 80 роки мені довелося побувати на весіллі у небожа на Слобожанщині. Там між застіллям і веселощами розговорився з одним із гостей. Від нього дізнався, що Ілля Рєпін народився по сусідству. Той чоловік захоплено розповідав про творчість свого знаменитого земляка. Я й поділився, що ми не гірші, мовляв, у нас жив і писав картини Микола Ге.

- Від вас недалеко полустанок...Плиски, - зрадів співрозмовник, згадавши хоч і не відразу назву станції. - У мене є два ще дореволюційні томи Миколи Ге.

Він став розповідати і про мого земляка, а я так мало знав про це, від чого почувався ніяково. На моє, як тоді здалося, щастя, погукали до столу, так обір-валась розмова, яка, можливо, багато змінила б у моєму житті. Весільні пристрасті вщухли, забулись, почались звичні будні, але ще довго згадував оті „дореволюційні томи”, так хотілось їх прочитати або хоча б потримати у руках.

Згадав, що у кожному тамтешньому містечку є вулиця Іллі Рєпіна, є музей художника. Щось не пригадую навіть провулка з ім’ям художника Миколи Ге. Радянська влада сповідувала атеїзм, а наш земляк пропагував християнські цінності. Оті його безцінні полотна із сюжетами на біблейські теми – головна провина художника перед тодішніми безбожниками. Та, напевно, давно прийшов час відновити справедливість. Художник із десяток літ прожив у Європі, але повернувся і залишок свого життя провів не в Петербурзі чи в Києві, а тут, на нашому хуторі, який називався тоді Іванівським. Нині офіційна назва цього села Фастовецької сільради - Шевченка. Старожили ж вперто іменували, та й зараз часто називають його хутором Ге. То може, й справді було б справедливим увіковічити пам’ять митця, офіційно надавши хуторцю його ім’я, тим більше, що в районі вже існує село Шевченкове – на території Гайворонської сільської ради?

І насамкінець. У Третьяковській галереї у Москві цілий рік діяла виставка робіт Миколи Миколайовича Ге, присвячена 180-літтю народження художника. Потрапити до столиці Росії спроможні одиниці, а от до Плисок – шлях недалекий. Пропоную вчителям шкіл нашого району, а може й інших, організувати учнівські поїздки на цей історичний залізничний полустанок, де перетинались долі стількох визначних осіб нашої історії. Там у Будинку культури зберігаються шедеври світового рівня, які належать пензлю нашого видатного і, на жаль, напівзабутого земляка. Якщо з Бахмача виїхати 9-годинною електричкою, то встигнете повернутись о 12-ій. А ще у Плисках ваші учні отримають красномовний приклад патріотичного ставлення до своєї малої батьківщини, який подав усім нам Михайло Миколайович Голиця, подбавши про рідне село.

Юрій Вовкогон, с.Грушівка