... Після арешту, на допиті в Києві в січні 1949 року О.П.Греків показав, що не маючи достатньо зброї і боєприпасів, він припинив наступ і перейшов до оборони. У зв’язку із цим Є.Петрушевич звернувся до С.Петлюри за допомогою, на що той висунув вимогу: він надасть допомогу зброєю і боєприпасами за умови, що О.Греків буде усунутий від командування Галицькою армією. Це була справжня несподіванка для бойового генерала...

Є.Петрушевич же, не чекаючи зброї і боєприпасів від Петлюри, передислоковує армію за Збруч із тим, щоб допомогти тому в боротьбі з Червоною Армією. Унаслідок цієї рокіровки Олександр Греків залишається приватною особою в Чорткові, а потім переїжджає з сім’єю до Заліщиків. Тим часом війська під командуванням С.Петлюри зазнають поразки. Олександр Петрович виїжджає до Румунії, тим більше, що йому загрожує польський полон, а від фронту в Україні він був відрізаний. Єдиним розумним рішенням була еміграція.

Отже, за рішенням Є.Петрушевича та під тиском багатократно переважаючих сил поляків УГА відходить за Збруч. Переваги греківської системи організації війська були блискуче доведені на практиці в ході Чортківської офензиви (контрнаступу), хоча Галицька армія і відчувала постійну нестачу зброї, боєприпасів і спорядження. Своєю реформою генерал Греків зумів довести її особовий склад до 100 тисяч бійців, а в ході операції звільнив Станіславів, Тернопіль, Коломию, Бучу та інші міста. І це при тому, що на кінець контрнаступу, наприклад, у кожного вояка залишалося лише по кілька набоїв.

Нова система побудови збройних сил знайшла визнання в багатьох країнах світу, у тому числі в США, Великобританії. У Сполучених Штатах, правда, назва „дивізія” збереглася, але далі йдуть бригади та батальйони. У наші дні в сухопутних військах США налічується 10 дивізій(корпусів). Сучасні сухопутні війська України, яка отримала в спадщину від Радянської армії майже мільйонне угрупування, поступово реорганізовані за схемою Грекова.

 
Після поразки ЗУНР у польсько-українській війні і відступу УГА за Збруч, Олександр Петрович Греків виїжджає до Румунії та якийсь час проживає в окупованих румунами Чернівцях. Зрозуміло, що він не прийшовся до двору румунській владі й вона, побоюючись впливу генерала на місцеве українське населення, офіційно зажадала від нього покинути країну.

У 1920 році він, разом із родиною, перебирається до столиці Австрії Відня. Тут, як і сподівався, знаходить серед численних емігрантів із України -колишніх військових та цивільних – багато прихильників. Уже 12 лютого 1921 року О.Греків, разом із відомим політичним діячем С.Шелухіним, прихильником гетьманату, створює так звану Всеукраїнську національну раду, головою якої обирають Сергія Шелухіна, а його заступником -Олександра Грекова. За ідеєю засновників склад Ради повинен був символізувати єдність і соборність України і складатись з представників Наддніпрянщини, Галичини і Кубані.

Проте з самого початку у Всеукраїнській національній раді проявилися серйозні протиріччя, що привело до кризи і розколу в ній, і 23 квітня було заявлено про її розпуск.

У 1922 році Олександр Петрович відходить від активної політичної діяльності. Життя у Відні, столиці колишньої ворожої і переможеної країни, до того ж переобтяженої багатьма тисячами безробітних, було важким, і родина переїжджає в передмістя столиці, де генерал займається незвичною для себе справою – сільським господарством. Дружина продала всі свої прикраси, які в свій час зуміла вивезти з батьківщини, і на виручені гроші вони придбали в Санкт-Андре-Вердерні (поблизу Відня) 2,5 десятини землі та ще стільки ж орендували, тож на прибутки з її обробітку й жили. Розводили курей, займалися городництвом. Працювала, звичайно, вся сім’я. Роботи було багато, а прибутків мало! Врешті господарство стало нерентабельним, довелося його спочатку закласти, а потім і продати. У 1930 році Греків повертається до Відня і живе там на допомогу по безробіттю та на скромні заощадження. Одночасно відвідує курси бухгалтерів і успішно їх закінчує. У турботах та сімейних клопотах швидко промайнули три роки. Нарешті вдається влаштуватися продавцем на книжковому складі Товариства розповсюдження політико-економічних знань.

Над Європою згущаються важкі хмари, починається Друга світова війна. Австрія втрачає незалежність. Із розгромом фашизму країна знову стає суверенною державою. Спостерігаючи за всім цим і побоюючись радянської влади, О.П.Греків ще в 1946 році приймає австрійське громадянство. Це мудре рішення і врятує йому життя. Прийняття австрійського громадянства позбавило органи держбезпеки Радянського Союзу можливості арештувати емігранта на законних підставах. Та хто в Союзі рахувався з іншим громадянством? Тим більше в Австрії, де в той час ще перебували контингенти військ держав антигітлерівської коаліції. І все ж... Тому генерала просто викрали.

Один із відомих дисидентів, Михайло Сорока, згодом сидів в одному бараці з привезеним на батьківщину генералом і почув від нього історію того викрадення. Далі цитую: «Події виглядали так: увечері 21 вересня 1948 року Олександр Петрович повертався з роботи. Поруч із ним зупинилась машина, водій попросив показати, як проїхати до аеропорту. Їхати було по дорозі , тому генерал погодився сісти у машину і показати, як правильно їхати. Однак, коли він потрапив в авто, виявилося, що там були співробітники СМЕРШу (радянської військової контррозвідки). Мишоловка закрилася».

Арештованого генерала привезли до Києва, у Міністерство Державної Безпеки УРСР, помістили до Лук’янівської в’язниці. Його справу вів начальник слідчої частини МДБ майор Черкасов, який і провів більшу частину допитів. Протоколи тих допитів допитливий читач може тепер прочитати в Інтернеті, їх уперше опублікував Я.Тинченко. Їхній зміст нагадує скоріше інтерв’ю генерала про пережиті роки, оскільки справа майже не містила оперативної інформації.

У Лук’янівці генерала, про всяк випадок, утримували до травня 1949 року, бо ж розглядались й інші справи українських емігрантів і його свідчення могли знадобитись в будь-який час. Та в липні того ж року Особлива нарада при МДБ СРСР дала 73-річному генералові 25 років виправно-трудових таборів, а через кілька днів, 23 липня, етапом відправили до Озерного табору.

Після смерті Й.Сталіна Олександр Петрович, як і багато інших ув’язнених, почав клопотатись про звільнення. Однак генерал, на відміну від тих „інших в’язнів”, мав перед ними ту перевагу, що був австрійським підданим. Після тривалої тяганини, а за нього боролись також донька Єлизавета та посольство Австрії в СРСР, улітку 1956 року приходить звістка про звільнення.

Ще кілька місяців вимушених мандрів по різних пересильних таборах пекельного архіпелагу ГУЛАГу - і він у Москві. Лише в грудні 1956 року завершується його печальна одісея і генерал нарешті на свободі.

Поселяється на „батьківщині”, у Відні. Писав спогади в різні періоди свого життя, не забував про них і після звільнення із заслання. Друкувались вони в російських й українських еміграційних виданнях. 2 грудня 1958 року Олександр Петрович Греків відходить у вічність. Поховали колишнього військового міністра УНР і бойового генерала російської і української армій поряд із колишньою дружиною, Наталією Іванівною, у Санкт-Андре-Вердерні, поблизу столиці Австрії.

Дочка військового міністра О.П.Грекова, Єлизавета Олександрівна, 1906 року народження, проживала у Відні і працювала перекладачем у фірмі Шелл. Син, Петро Олександрович, 1914 року народження, у 1941 році був мобілізований німцями до організації доктора Тодта і в 1942 році, захворівши тифом, помер.