Є серед наших земляків часів Козацької держави ще одна особа, діяльність якої слід віднести до числа тих, хто уславив її військовою звитягою, державним розумом, безкомпромісною боротьбою за свободу і незалежність України, чи, як тоді говорили, за її вольності.

Це Семен Палій, уродженець сусідньої Борзни, вихованець знаменитої Києво-Могилянської колегії, цієї кузні патріотичних кадрів Козацької держави - саме через що в 1817 році царський уряд Олександра І-го і закрив її. Всі ж намагання прогресивної української громадськості перетворити її на університет залишились марними. Могилянку перетворили на інструмент русифікації України – духовну академію.

 

Народився Семен Пилипович Палій (справжнє прізвище Гурко) в 40-х роках XVII століття в Борзні, в козацькій родині. Від батьків отримав невеличку спадщину – землю і подвір’я, на яких і господарював. Після смерті дружини, вдівцем, подався на Запоріжжя, де скоро відзначився як мужній і винахідливий воїн, добрий організатор.

На цей час козацький устрій на Правобережжі поляками був уже ліквідований, і С. Палій (це прізвисько він одержав на Запоріжжі) іде на службу до польського короля Яна ІІІ Собеського (1629-1696). Він очолив в невеликій, але добре навченій армії 5-ти тисячний козацький корпус, який відзначився в боях за звільнення столиці Австрії Відня. Це була перемога загальноєвропейського значення, бо вона поклала край османській агресії. Після зняття облоги Відня починається поступове визволення європейських народів, головний чином слов’янських, від турецького іга, що розтяглося аж до початку ХХ-го століття.

Правобережжя в цей час, спустошене татарами, турками і поляками, відповідно до умов Андрусівського і Бахчисарайського договорів, було зоною пустині. То ж коли в 1685 році Ян Собеський, керуючись своїми інтересами, відновив на Правобережжі козаччину, С. Палій переселився сюди зі своїм полком, закликаючи одночасно людей переселятись сюди з інших районів України. Йшли до нього втікачі і з сусідніх Білорусі, Молдови, Польщі, Росії.

Свою резиденцію С. Палій розмістив у Фастові. В 1684-85 роках на Правобережжі були створені також Богуславський, Брацлавський і Корсунський полки, очолювані його сподвижниками О. Самусем, З. Іскрою та А. Абазиним. Разом вони становили своєрідну козацьку республіку, очолювану тим же С. Палієм.

В надзвичайно складних внутріполітичних умовах тодішньої Речі Посполитої С. Палій домагається зростання воєнної і економічної потужності цієї фактичної автономії, про що, наприклад, говорять такі цифри. В 1691 році у нього в полку було 800 козаків, а в 1693 році уже близько 3-х тисяч.

Та в 1699 році Туреччина і Польща підписують Карловецький мирний договір, за яким Османська імперія відмовляється від будь-яких претензій на Правобережжя. Потреба в існуванні козацької армії відпадає, і польський сейм приймає постанову про ліквідацію козаччини.

Однак С. Палій відмовляється виконувати це рішення. Починається нерівна боротьба з Варшавою за збереження автономії, в якій С. Палій надіявся на допомогу братів з Лівобережжя і московського царя Петра І. Однак той, розпочавши Північну війну і розраховуючи на допомогу в ній Польщі, вимагав від С. Палія та його соратників припинення боротьби. Не підтримав його, звичайно, і залежний від Москви І.С. Мазепа. І хоча перший наступ поляків було успішно відбито, треба було розраховувати тільки на власні сили.

В 1702-1704 роках на Правобережжі, а саме Поділлі і Брацлавщині, під проводом С. Палія вибухає козацько-селянське повстання. Польський уряд не зміг своїми силами придушити його і звернувся по допомогу до московського царя Петра І. Той, прагнучи залучити Польщу до боротьби проти Швеції та побоюючись перекинення повстання на Лівобережжя, посилає І.С. Мазепу з 30-тисячною армією на правий берег Дніпра, наказавши іти в глиб Речі Посполитої і той зайняв Київщину та Волинь. І.С. Мазепа був посланий на Правобережжя як союзник Польщі і повинен був виконувати накази царя. Не слід скидати з рахунку і елемент своєрідної конкуренції між двома українськими лідерами, їх честолюбства, неуміння чи небажання об’єднатися заради спільної мети – визволення України, хоч і були її щирими патріотами. Зіграло свою роль і звернення С. Палія по допомогу до Запоріжжя та шведської партії в Польщі, що теж викликало занепокоєння гетьмана.

В 1847 році, перебуваючи на засланні Т.Г. Шевченко створив відому поезію на історичну тему “Іржавець”, в якій згадує “фастівського полковника”, вважаючи, що і тоді українці мали шанс об’єднатися і здобути свободу, якби: “... одностайно стали та з фастівським полковником гетьмана єднали”. (Гетьмана, значить І.С. Мазепу). Пам’яті С. Палія присвятив він і поему “Чернець”.

В цих умовах І.С. Мазепа вирішує пожертвувати С. Палієм, організовує його арешт і відправляє в Москву. Там його звинуватили в про шведських настроях, судили і відправили на заслання до Сибіру, в Тобольськ. Тільки напередодні Полтавської битви Петро І повертає С. Палія з заслання і призначає полковником Білоцерківського полку.

В цей же час загинув і видатний український поет, учасник повстання Данило Братковський. Стратили його 25 листопада 1702 року “посеред ринку Луцького”. З нечуваною жорстокістю йому відрубали руки, ноги, голову, а наостанок і тулуб розтяли навпіл. Було посаджено на палю полковника А. Абазина, одного з керівників повстання. За наказом воєводи І. Потоцького 70 тисячам підозрюваних в участі в повстанні відрізали ліве вухо. Ось так брати-слов’яни учили українців любити свободу. І як тут не згадаєш слова великого в’єтнамця Хо Ші Міна – “Нема нічого дорожчого, ніж свобода і незалежність”.

Помер С. Палій в 1710 році і похований під Києвом, в Межигірському монастирі.

Наш земляк, видатний український меценат ХІХ століття, В.В. Тарновський доклав величезних зусиль, щоб знайти і зберегти для потомків пернач, символ влади полковника, і дві срібні чарочки С. Палія, що знаходяться тепер в експозиціях історичних музеїв Києва і Чернігова.

В 2006 р. Укрпошта випустила, з нагоди 300-річчя з часу повстання під проводом С. Палія, художній маркований конверт і штемпель спецпогашення.