Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Видатний історик, Ф.І.Леонтович
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 30 листопада 2012, 16:26
Марно шукати це ім’я в обласних, республіканських чи навіть всесоюзних довідниках й енциклопедіях радянського часу, хоча ще за його життя можна було знайти на сторінках такого авторитетного видання як „Енциклопедичний словник Блокгауза і Ефрона (1907), посилання на його твори й дослідження. Є інформація про нього і в „Біографічному словнику професорів і викладачів Імператорського університету Святого Володимира 1834-1884рр. Київ 1884. Хто ж він, цей маловідомий історик?Мова йде про Федора Івановича Леонтовича (1833-1911), професора, доктора юридичних наук, ректора Новоросі-йського(Одеського) університету, що обирався на цю високу посаду два строки підряд. Федір Іванович - найвидатні-ший історик права та професор Росі-йської імперії. Він був щирим патріотом своєї батьківщини,це відображено в його наукових статтях та дослідженнях, Федір Іванович не був активним учасником українського національного руху.
Українська наука (М.Грушевський, А.Кримський, Д.Донцов, Д.Дорошенко, С.Величенко та багато інших учених) розглядають Київську Русь як колиску українського народу та його державності, заперечуючи одночасно її належність до історії Росії. Цих же поглядів дотримувався, тепер уже призабутий. український історик Федір Іванович Леонтович(1833-1911).
Народився Ф.Леонтович у 1833 році в селі Попівці Конотопського повіту. Після численних реорганізацій це село значиться в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області, а сам Конотоп опинився вже в сусідній Сумській області. Його батько, отець Іван, був сільським священиком і зумів дати синові добру освіту. Юнак успішно закінчив Ніжинську гімназію, а потім і Юридичний ліцей князя Безбородька в тому ж Ніжині. Наступний етап – юридичний факультет Київського університету святого Володимира, який він закінчив із золотою медаллю.
У роки навчання його товаришем у Києві був Олександр Кістяківський, член київської української Громади, у майбутньому видатний український учений-криміналіст, історик права. О.Кістяківський зібрав і видав збірник законів „Права, за якими судиться малоросійський народ”, а також створив „Дослідження про смертну кару”, „Елементарний підручник загального кримінального права”, автор ряду інших праць. О.Кістяківський був батьком Ігоря Олександровича Кістяківського - видатного юриста, державного секретаря в 1918 році в уряді Української Держави.
Дружні стосунки між Ф.Леонтовичем і О.Кістяківським тривали до самої смерті останнього в 1885 році. Варто нагадати, що Олександр Федорович також наш земляк, він народився в селі Городищі тепер Бахмацького району. Один із Кістяківських, Георгій Богданович (Джордж), був у 60-х роках минулого століття радником президента Сполучених Штатів Америки Д.Еізенхауера в справах національної політики в галузі науки й техніки.
Зразу ж після закінчення університету Ф.Леонтовича призначили викладачем кримінальних законів у своїй alma mater, а наступного року переводять до Одеси, на посаду ад’-юнкта кафедри державного права й історії російського права Рішельєвського ліцею. Тут він працював до 1863 року, після чого став приват-доцентом знову ж таки Київського університету святого Володимира. У 1864 році Федір Іванович здобув учений ступінь магістра державного права за наукову працю „ Історичне дослідження про права литовсько-руських євреїв”, написану в Києві в 1863 році.
У 1855 році молодого й перспективного вченого переводять в Одесу на посаду доцента кафедри історії російського права Новоросі-йського (Одеського) університету. Із тих пір середньовічна історія права в Великому Литовському Князівстві, до якого тривалий час входила Україна, інших слов’янських народів і народів Кавказу стала головним предметом наукових досліджень вченого. Учений став членом всіх провідних наукових товариств того часу.
Своє враження про стиль і методику читання лекцій професором Ф.Леонтовичем його сучасник записав:” На кафедру входила людина без найменших ораторських претензій, спокійна. Читав він ясно, іноді дещо швидко, але водночас із такою теплотою і любов’ю до свого предмета, що він, здавалося, мимоволі закликав своїх слухачів йти вказаним шляхом вивчення правового життя своєї Батьківщини, любов до якої зростала у міру того, як відкривалося перед очима молоді правове життя їх вітчизни”.
В Одесі ж .Леонтович стає доктором російського права заслуженим професором. Як відомого і авторитетного слов’янознавця в 1870 році Сербське наукове товариство обрало його своїм дійсним членом. Одеські колеги вперше обирали ректора, і свій вибір зупинили на Федорі Івановичі. Ректором університету він працював два строки підряд. Згодом працював проректором, деканом факультету, директором комерційної гімназії. Залучали ученого й до акцій загальноімперського значення: був членом комісії для складання нового університетського Статусу та комісії з вирішення „єврейського питання”.
У 1869 році М.Костомаров приїхав до Південної Пальміри, познайомився з Федором Івановичем, і той був настільки гостинним і уважним до відомого історика, що надав М.Костомарову власне житло, де той і мешкав кілька місяців. Листуючись із давнім знайомим по Києву О.Кістяківським, Ф.Леонтович вітав його студії з історії українського права, як доказ самобутності українського народу.
У 70-х роках, підозрюючи Ф.Леонтовича в українофільстві поліція провела таємне розслідування, хоча справа й не мала для ректора відчутних наслідків. Звичайно, підозри поліції не були зовсім безпідставними, просто вона не змогла знайти потрібних доказів. Ф. Леонтович допоміг А.Синявському, видатному діячеві українського національного руху, закінчити Одеський університет.
Майже 20 останніх років життя Ф.Леонтович провів за межами Батьківщини, успішно керуючи кафедрою у Варшавському університеті (до 1903 року). Серед його учнів там був і майбутній академік Всеукраїнської Академії Наук Ф.Тарановський.
„Руська правда”, як відомо, є кодексом законів Київської Русі. Досліджуючи цей середньовічний документ та законодавство Московської держави Ф.Леонтович ще в 1865 році прийшов до висновку, що „між „Руською Правдою” і законодавством Московським лежить нічим не заповнена прірва”. Згодом він підкреслював, що „ в „Руській Правді” кодифіковані правові звичаї власне південно-західної Русі, що цілком уві-йшла потім до складу Великого князівства литовського”.
Термін „Русь”, за Ф.Леонтовичем, у літописах стосується тільки Південної Русі- Київської, Сіверської земель. Учений заперечував думку про виникнення української народності лише з другої половини ХII століття. Він вважав, що „південно-руська народність – це давня Русь, що протиставлялася „словенам” півночі й існувала у вигляді окремого племені ще за часів первинної колонізації слов’ян на руській території”.
Ф.Леонтович послідовно вивчив кожний з елементів концепції єдиного давньоруського народу і всі їх відкинув. ”Руську правду” він вважав документом місцевого, південно-руського статуту. Теж саме стосувалось „Повісті временних літ” Нестора-Літописця, він вважав літописом київським, а не загально руським. Постійно ворогуючі між собою князі також не могли проводити в життя ідею національної єдності. Ф.Леонтович вважав, що в Давній Русі існували тільки „окремі руські народці, що не перебували між собою у жодній національній єдності”.
Учений ґрунтовно розглянув питання про успадкування політичних традицій Київської Русі й рішуче заперечив право на неї Московської держави, пов’язуючи її розвиток тільки з Золотою Ордою. У Московській Русі він бачив тільки „ уламки вічового порядку, що був брутально знищений у цвіті літ”.
Ф.Леонтович вважав, що московські князі проводили політику вузьких власних династичних інтересів, яка „ тим не менш, у решті-решт усе ж таки співпала з життєвими інтересами народу, привела його так чи інакше до державного об’єднання”. Згідно з його поглядами народ не виступав активним творцем процесу об’єднання, яке носило більш-менш випадковий характер, до того ж насильницький. Серед усіх наслідків об’є-днання він підкреслив єдиний, головний: установлення кріпосного права.
Ф.Леонтович вважав, що „доти, доки на Русі існувало кріпацтво, не можна було говорити про повну національну єдність народу: лише вільні народи національні у справжньому розумінні цього слова”. Праці Ф.Леонтовича доказують укоріненість української інтелектуальної традиції, її силу та розмаїття, яка єдина може забезпечити вихід суспільств зі світоглядної кризи, почуття меншовартості і самобичування.
Його перу належать числені праці з історії Великого князівства Литовського, у їх числі „Селяни Південно-Західної Росії за литовсько-руським правом ХV-ХVIIст.”, „Руська Правда і Литовський статут”, „Спірні питання з історії русько-литовського права”, „Нариси історії литовсько-руського права. Творення державної території”, „Селянський двір у Литовсько-Руській державі”, „Центральні судові установи у Великому князівстві Литовському” та ряд інших.
Не минув він своєю увагою й проблеми історії права інших слов’янських народів та народів Кавказу, створивши такі дослідження як „Джерела з історії слов’янського законодавства”, „Державний устрій Дубровника”, „Адати кавказьких горян”, „До історії права Російських інородців. Давній монголо-калмицький або ойратський статут стягнень”. Уклав також ряд навчальних посібників, таких як „Історія російського права”, „Короткий нарис історії російського права” та інших.
Багато працював в архівах й опублікував понад 750 документів 1413-1607 років, виявлених ним у Литовській Метриці, тобто справах канцелярії Великого князівства Литовського, до складу якого до 1569 року входила Україна. Литовська Метрика - це архівні документи канцелярії Великого князівства Литовського, які велися з 1367 року до кінця XVIII століття. Записи в цих справах велися давньоруською (українсько-білоруською), польською, литовською мовами. Записи ці становлять книги реєстрації вхідних і вихідних документів. Їх перевіряли й ставили свої підписи керівники канцелярії.
Крім цих записів у Литовській Метриці знаходяться також оригінали документів, кілька генеалогічних таблиць, карт і планів. У 1659 році, після приєднання до Польщі за Люблінською унією українських земель, а саме Підляшшя, Волині, Київського й Брацлавського воєводств, матеріали, що їх стосувалися, були передані в Польську Метрику. У 1570 році було проведено перепис згаданих документів. На той час значна частина їх стала «ветхою», і з 1594 року їх стали переписувати. Книги документів було переплетено й зареєстровано. Під час війни в середині ХVII століття частина цих книг загинула або була вивезена за кордони Великого кня-зівства Литовського.
Після третього розділу Польщі й приєднання Литви у 1795 році до Росії (території за Німаном відійшли до Прусії), Литовська Метрика була перевезена в Петербург і зберігалася в Сенаті. Цей архів тоді був розділений на 12 розділів, розподіл цей залишався в силі до розпаду СРСР. У кінці ХІХ століття архів було перевезено до Москви, і він зберігається в Центральному архіві древніх актів (всього 622 книги). Станом на 1983 рік збереглося 664 книги Литовської Метрики. Були виготовлені їх мікрофільми і в радянські часи передані до Центрального державного історичного архіву Литовської РСР. Отже, документи Литовської Метрики є важливим джерелом з історії України, що в повній мірі оцінив Ф.І. Леонтович і ввів у науковий обіг велику кількість цих документів.
Перебуваючи на пенсії, Федір Іванович продовжував активно працювати. Помер видатний учений у 1911 році в Кисловодську, де й похований. За видатні заслуги перед наукою був удостоєний звання дійсного статського радника (генерала). Нагороджений орденами святої Анни 2-го ступеня з Імператорською короною та орденом Святого Володимира.
Борис Киричок,
смт. Дмитрівка
смт. Дмитрівка
Детальніше...