Погляд з минулого: про Батурин, Шовковицю та Гончарівку

Рейтинг користувача:  / 1

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 08 лютого 2013, 13:49

Хоча уродженець Матіївки - історик, філолог, автор хвилюючих історичних розвідок Віктор Миколайович Бондаренко пішов від нас назавжди ще в червні 1984 року, його публікації про минувшину, про поселення нашого краю захоплено читаємо ще й сьогодні.

Шовковиця

Батурин, колишня столиця Лівобережної України, відомий далеко за межами Чернігівщини. Колись давно наш Батурин відігравав визначну роль у суспільно-політичному житті країни. У ньому жили, починаючи з Дем’яна Многогрішного, українські гетьмани, тут відбувалися важливі події нашого минулого. Ось чому Батурин був центром, вузловим пунктом ґрунтових шляхів, що сходилися із усіх кінців України. Головний із них – так званий Батуринський – здавна відомий як поштовий тракт. Шлях цей, що йде з Конотопа в Батурин і з якого ми почнемо нашу подорож, увійшов в українське народне прислів’я.

Шлях Ромодан – це шлях, прокладений військом російського князя Григорія Ромадановського з Полтавщини в Росію через Конотоп, Ромни, Путивль (друга половина XVII ст.)

Скільки почуттів і згадок викликає Батуринський шлях, коли проїжджаєш ним і згадуєш нашу історію та далекі гетьманські часи.

Адже недаремно він такий широкий (у деяких місцях ширина його досягає 25 метрів). По ньому не раз йшли в похід українські війська, сповнені лицарської відваги й козацького завзяття. Це по ньому в 1708 р. волочили в Глухів на страту Фрідріха Кінігсена – спільника Мазепи. Колишній начальник батуринської артилерії не витримав мук і недалеко від Конотопа помер.

Давно минув час, коли піші й кінні не сходили з Батуринського шляху ні вдень, ні вночі… Раніше по обидва боки шляху росли велетенські верби. Тепер тут рідко зустрінеш те розкішне срібнолисте дерево: із часом місцеві жителі все вирубали.

На Батуринському шляху лежить Шовковиця – найближча околиця історичного Батурина. Назва цього поселення пішла, мабуть, ще з часів Розумовських, коли тут уперше почали займатися шовківництвом. Колись це був звичайний хутір, де до революції налічувалося усього півтора десятка селянських хат. Оточений розкішною зеленню, хутір славився здоровим кліматом. Лікарі присилали сюди хворих для поліпшення здоров’я. А влітку в Шовковицю з міст приїжджали на відпочинок різні письменники, художники, державні діячі та ін.

У великому сосновому бору, що оточує й зараз Шовковицю з південного сходу, із початку 70-х рр. XVIII ст. почали розташовуватися військові частини.
Так, тут стояла табором піхотна дивізія, артилерійська бригада, а потім - кавалерійські полки. Завдяки розташуванню в Шовковиці військових таборів у селі побували у свій час цар Олександр ІІ і його наступник Олександр ІІІ.

 Гончарівка

Було колись – минулося,
Не вернеться знову.
Т. Г. Шевченко

Хутір Шовковиця межує з місцевістю, яка з одного боку прилягає до Батуринського шляху, з другого – до автостради, що йде на Київ, а з третього – закінчується крутими схилами над Сеймом. Це – історична Гончарівка, колишня резиденція гетьмана Івана Мазепи.

Ще в другій половині ХІХ ст. посередині Батурина добре помітні були залишки великого земляного валу. Вал цей оточував батуринський замок, власне «городок ». Тут, звичайно, проживали гетьмани та їх найближчі прибічники. За цим замком, або малим містом, знаходився «посад», тобто велике місто. Там були ринок, крамниці, двори батуринців.

У батуринському замку проживали гетьмани Многогрішний і Самойлович. Останній збудував два розкішні палаци: один – у малому місті, другий – у великому. Іван Мазепа спершу жив, де і його попередники. Але згодом перемістився на Гончарівку, що займала площу 8 гектарів.

Урочище Гончарівка інакше називалося «городком». На Чернігівщині назва ця раніше зустрічалася досить часто, так як і «городище». Городищем навіть названо велике село нашого району.

Це в ньому зупинявся на кілька днів шведський король зі своїм штабом. Біля села Матіївка є маленький хутір, який називається Городищечком. Навесні, коли Сейм виходить із берегів, хутір цей нагадує собою невеликий острів.

Городком або городищем, звичайно, називалися місцевості чи урочища, розташовані на високих берегах річки, або ж у низьких місцях, серед боліт із земляними валами та насипами. Батуринський «городок », тобто Гончарівка, являє собою старовинне поселення, яке з розбудовою Батурина й удосконаленням його укріплень, набуло значення особливого поселення.

У 1687 р. воно стало власністю гетьмана Мазепи. Останній збудував тут чудовий у польському стилі палац і церкву. Тут хитрий Мазепа зустрічав посланців російського царя й агентів польського короля.

Сюди, на Гончарівку, утекла від своїх батьків Мотря Кочубей.

За переказами, у кам’яниці Мазепиного палацу були ув’язнені за донос Кочубей та Іскра. Насправді ж тут закували в ланцюги інших мучеників, що зробили донос на зрадника Мазепу. Так були ув’язнені Семен Палій, Данило Забіла, Андрій Солонина та інші.

У жовтні 1692 р. гетьман стратив за донос ченця Соломона (справжнє прізвище Семен Троїцький, родом із Брод). Наступного року через те ж загинув Михайло Чалієнко з Черкас, який до того багато років провів у татарській неволі.

На Гончарівці знаходився також великий фруктовий сад гетьмана. У 1915р. урочище Гончарівка із залишками старого саду належало місцевому селянинові Біликову, який, у свою чергу, купив цю місцевість у конотопського пана Юдовича.

Територія гетьманського двору була укріплена глибокими ровами, земляними валами та високими, товстими стінами. Від цих укріплень, звичайно, нічого не залишилося, але рештки величезих колись ровів і валів ще досить помітні.

 Гончарівка, без сумніву, мала сильні укріплення, що підтверджують розповіді батуринців про те, що в старі часи тут часто знаходили уламки гармат. Біля Гончарівки довгий час зберігалися залишки кам’яної греблі.

Говорили, що ця гребля затримувала колись річку, що протікала до Сейму. У 1860 р. на Гончарівці ще було видно напівзасипану землею кам’яну криницю, зроблену, мабуть, ще за часів гетьмана Мазепи.

У наш час важко й навіть неможливо відшукати місце житлових приміщень часів Мазепи, оскільки гетьманська резиденція, як і весь Батурин, у 1708 р. була сильно зруйнована російськими військами.

Від мазепиного палацу залишився лише один фундамент. Відомий історик України і Росії, автор історичної монографії «Мазепа» М. І. Костомаров, відвідавши в 1878 р. колишню гетьманську резиденцію, розповідав, що посередині урочища залишалися сліди кам’яних споруд. Серед них - фундамент палацу Мазепи, який був відкопаний пасічником Великданом. Під тим фундаментом виднівся вхід у підземелля. Недалеко від фундаменту стояла старезна, ледве жива груша – залишок фруктового саду Мазепи. Тут же лежала велика купа цегли, добутої з кам’яних споруд. Великдан продавав цю цеглу місцевим жителям.

Від батуринських старожилів у кінці минулого сторіччя доводилось чути, що в давні часи вони бачили руїни Мазепиного палацу – одну з його стін, що уціліла від пожежі 1708 року.

У журналі «Пчела» (1876 р., № 16) вміщено малюнок із таким підписом: «Руїни палацу Мазепи в Батурині» і допискою «З оригінального малюнка Т. Г. Шевченка». Кобзар справді був у Батурині в травні 1843 р. Тут він оглянув історичні місця резиденції українських гетьманів, змалював руїни палацу Кирила Розумовського для серії малюнків «Живописна Україна».

Із чого виконав Шевченко малюнок, що якимсь чином потрапив у згаданий журнал, – невідомо, оскільки про сам оригінал людська пам’ять на той час нічого подібного не зберегла. Такої ж думки був і відомий історик України О. М. Лазаревський, який після свого перебування в Батурині – сам він жив у селі Підлипному Конотопського повіту, – писав про це в 1878 р. М. І. Костомарову.

На загадковому малюнку зображено широкі арки в стінах, забиті вікна.Праворуч – кам’яний стовп, від якого йдуть чавунні ґрати. Будівля ця скоріше нагадує собою альтанку чи бесідку, аніж будинок чи палац.

Можливо, що в підписі до шевченківського малюнка була допущена помилка.

Місцеві жителі не підтверджували факту існування ні такої будівлі, ні чавунних ґрат у той час, коли Батурин відвідував Т. Г. Шевченко.

Можливо, що це всього-на-всього один із мурованих будинків мазепиного замку.

Так чи інакше, але змальована Шевченком будівля, цікава як архітектурна пам’ятка Батурина XVII ст. і як художній твір Кобзаря.

Довгий час на території Гончарівки лежали важкі залізні двері від замку Мазепи з висіченою на них гетьманською булавою. Дверці згодом засипалися землею. Можливо, що вони й зараз знаходяться в землі. Розкопок на території «городка» ніколи не проводилося.

А між іншим, «городок» цей, крім відношення до часів Мазепи й існування тут підземних ходів, являє собою значний інтерес, як більш давнє за Батурин поселення. 

Віктор Бондаренко, 1970 рік

• < Попередня
• Наступна >