Петро Могила

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 19 квітня 2013, 16:22

Це ім’я відоме кожному громадянинові України. Одні знають його як видатного церковного діяча, інші - як успішного просвітителя, засновника знаменитої Києво-Могилянської академії та ряду колегіумів, середніх навчальних закладів. Менш відомо, що Петро Симеонович був вигнанцем із своєї батьківщини, Молдавії, і Україна стала для нього другою батьківщиною. Його діяльність носила загальнонаціональний характер і вже з цієї причини заслуговує на увагу сучасного українського суспільства.

Народився П.Могила 31 грудня 1596 року (10.01.1597) в боярській родині, яка вела свій родовід від легендарного римлянина Муція Сцеволи, нащадки якого переселились на землі сучасної Румунії. Батько Петра, Симеон, в 1601-1609 роках був господарем (князем) Волощини, а в 1607-1609 рр. – господарем Молдавії, двох православних румунських князівств.

Як це часто буває, у 1609 році він загинув у боротьбі за владу і його вдова, княгиня Маргарет, змушена була залишити батьківщину і разом з малолітніми дітьми опинилася в еміграції, у Речі Посполитій, під захистом впливових і багатих родичів, князів Стефана Потоцького, Самуїла Корецького і Михайла Вишневецького. Останній був сином нашого земляка Яреми Вишневецького, якому належало майже все Лівобережжя. Із часом Михайло Вишневецький став польським королем.

Родина Могил була православною, активно підтримувала, у тому числі матеріально, львівське братство, і коли настав час, малого Петра послали вчитися в львівську братську школу, яку на той час очолював видатний церковний діяч Іов Борецький. Ця неординарна людина на багато років стала духовним наставником і пастирем молодого Петра Могили. Після закінчення братської школи П.Могила продовжує освіту в західно-європейських навчальних закладах, також вивчає теологію в Паризькому університеті.

Після повернення в Річ Посполиту Петро Могила опиняється при дворі свого покровителя, коронного канцлера й гетьмана Станіслава Жолкевського. Тут він проходить школу рицарських мистецтв і шляхетних справ. Не забарились і суворі випробовування. Улітку 1620 року 80-ти тисячна турецько-татарська армія напала на Волощину і Молдавію. Нападаючим протистояла польська армія, очолювана Станіславом Жолкевським, у лавах якої воював і П.Могила. До складу цієї армії входив і підрозділ українських козаків, у тому числі чигиринський сотник Михайло Хмельницький і його син Богдан.

Вирішальна битва сталася 10 (20) вересня 1620 року неподалік від міста Ясси, біля села Цецори. І хоч до поляків приєднався із своїм загоном молдавський господар Граціон, союзники навального натиску турків і татар не витримали й почали безладно відступати. 27 жовтня польський табір під Могилевом-Подільським був оточений турками й наступного дня вщент розгромлений. У тому нещасливому бою загинув польський коронний гетьман С.Жолкевський, ряд старших офіцерів, велика кількість рядових жовнірів. Загинув і Михайло Хмельницький, а Богдан, як і польний гетьман Конецьпольський та інші старшини опинилися в татарсько-турецькому полоні.

П.Могила був більш щасливий і зумів врятуватися в тих боях. Наступного, 1621 року, бачимо його в лавах усе того ж польського війська, у Хотинській війні та після її завершення він полишає військові справи і під впливом свого вчителя і наставника Іова Борецького, який на той час займав кафедру митрополита в Києві, звертається до справ церковних.

Першу спробу відновити православну ієрархію в Україні здійснив П.Сагайдачний, який скористався поїздкою Єрусалимського патріарха Теофана в Москву й запросив того на зворотному шляху до Києва. Патріарх, на прохання П.Сагайдачного, висвятив на київського митрополита Іова Борецького та сім єпископів, які у свою чергу почали висвячувати священиків. Так була відновлена православна ієрархія в тому вигляді, у якому вона існувала до Берестейської унії. Польський уряд і сейм відновленої ієрархії не визнали, вважали її незаконною, хоча і вдіяти вже нічого не могли. Одночасно П.Сагайдачний записався з всім Військом запорозьким до Київського братства, допомагав йому також грішми.

На цей час склалася ще одна обставина, сприятлива для України. Претендент на московський престол, син Жигмунта 1-го, королевич Владислав, що саме збирався обложити Моск-ву, попав там у скрутне становище й змушений був звернутися до Сагайдачного по допомогу й той, з 20-тисячним козацьким військом пішов йому на поміч і визволив зі скрути. Унаслідок цієї домовленості король затвердив П.Сагайдачного кошовим запорозького війська, а сам почав титулуватись гетьманом. Повернувся він з того походу не на Запоріжжя, а в Київ.

Хотинська війна і Хотинська битва були продовженням турецько-польської війни 1620 року. На цей раз султан Осман 11 зібрав 150 тисячну армію, до якої приєдналося 60-тисячна кримська орда і спрямував ці сили на Молдову. Противники зустрілися біля фортеці Хотин (в наші дні ця фортеця в знаходиться в Чернівецькій області). Польський уряд, не маючи можливості протистояти агресорові, покликав на допомогу козаків, збільшивши реєстр до 20 тисяч та асигнувавши на його утримання 100 тисяч злотих на рік. Розуміючи, що агресія загрожує і українським землям, козаки, на раді в Сухій Діброві, вирішили прийти на допомогу полякам проти спільного ворога. Одночасно у Варшаву направили делегацію, очолювану П. Сагайдачним та єпископом Й.Курцевичем-Коріятовичем для ведення переговорів про відновлення православної ієрархії в Україні.

Події навколо Хотинської війни й після неї, які показали зрослу силу й організованість українського козацтва, істотно вплинули на внутріполітичне становище Речі Посполитої, ознаменувавши його нову якість і зміст. Вплинуло на нього і повстання українського народу кінця ХVI початку ХVII століть під проводом С.Наливайка, Т.Трясила та інших. Формувалася нова якість цих відносин, як і нова якість козацького стану взагалі і Війська Запорізького зокрема.

Коронна польська армія, очолювана литовським гетьманом К.Хоткевичем, налічувала 30 тисяч вояків. До неї приєдналася козацьке 41-тисячне військо. Бої, з перемінним успі-хом, тривали кілька днів і врешті-решт скінчилися 23 вересня (3.10) 1621 року перемогою союзників. 23-25 вересня (3-5 жовтня) між Туреччиною і Річчю Посполитою було укладено Хотинський мир 1621 року. Козацьке військо до Хотина вів гетьман Я.Бородавка.

Однак П.Сагайдачний, як досвідчений дипломат, не довіряючи полякам, використав проблеми з продовольством у війську та невдачі деяких загонів козаків у Молдавії та відкрито антипольську позицію Я.Бородавки, що в той момент не було доцільним, домігся його усунення на козацькій раді. Військо очолив П.Сагайдачний, що повернувся з переговорів у Варшаві. Невдовзі, за вироком козацького суду, Я.Бородавку було страчено. Очільник козацького війська гетьман П.Сагайдачний проявив себе мужнім і мудрим полководцем, відважно бився проти турків і фактично виграв усю Хотинську битву.

У бою він був поранений отруєною стрілою і через кілька місяців, 10(20) квітня 1622 року, помер та був похований в Києві на земельній ділянці на Подолі, де згодом постала Києво-Могилянська академія. Перед смертю гетьман заповів усе своє майно Київському, Львівському та іншим братствам. Як видно із цього документа, на першому місці в його світогляді була турбота про освіту народу та повернення до демократичних принципів організації церковного і світського життя, що і вдалося йому в значній мірі домогтися.

Його могила вціліла й пережила навіть Другу світову війну та була знищена командуванням військово-морського училища, яке там діяло в ті післявоєнні роки, бо, бачте, заважала строєвій підготовці курсантів. Після розвалу Союзу РСР діяльність Києво-Могилянської академії відновили, а могилу славного гетьмана так ще і не знайшли. Чи, може, погано шукали? Тодішня українська влада того варварства „ не помітила”, хоча йшлося про одного з найвідоміших національних героїв, без пісні про якого й сьогодні не обходиться жодне застілля, жодний стихійний хор, армійські та інші строєві заняття.

Отже, вирішальну роль у хотинській перемозі зіграло козацьке військо. Турецька агресія проти українських і польських земель була зупинена. У 1625 році П.Могила приймає чернецтво, а через два роки, після смерті Захарія Копистенського, його обирають архімандритом Києво-Печерської лаври. На цей час П.Могила повністю перебирається до Києва, купує поблизу міста невеликий маєток. Ряд авторів вважає, що на рішення лаврської братії вплинули не тільки родичі й авторитет І.Борецького, а й особисті статки самого Петра Могили, найбагатшого з числа претендентів на високу посаду. Лаврська братія, очевидно, тверезо розсудила, що ті його багатства все рівно підуть на користь лаври.

Наступного року польський король Сигізмунд ІІІ затвердив П.Могилу на цій посаді. М.Костомаров з цього приводу писав: ”Новий архімандрит зразу ж проявив свою діяльність на користь монастиря, ввів нагляд за священнослужителями в селах лаврських маєтків, малописьменних наказав учити, а упертих і свавільних піддавати покаранням; обновив церкву, не шкодував видатків на прикрашання печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, збудував при лаврі за свій рахунок притулок для бездомних і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу”.

Становище православної церкви, розколотої діями католицького уряду і єзуїтів, які створили так звану унію з римсько-католицькою церквою і позбавили православних навіть церковної ієрархії, було критичним. Петро Могила вважав найважливішою „справою всього життя” примирення між уніатами і православними, створення того, що наші сучасники називають єдиною українською помісною церквою , очолюваною власним патріархом. Можливо, що мудрому й авторитетному церковному і політичному діячеві, Петру Могилі, й удалось би здійснити свої задуми та рання смерть, у віці 50 років, стала цьому на перешкоді.

Ідея ця жива і в наші дні, хоч ситуація в українському православ’ї докорінно змінилася й ускладнилася: Київський патріархат, Московський патріархат, Автокефальна церква, Греко-католицька церква... У цьому його підтримав поет, автор вірша «На смерть П.Сагайдачного» Касіян Сакович, він же ректор Київської братської школи: „ Ми - діти одного батька, сини одної матері, для чого нам розривати згоду, для чого один одного посилаємо в пекло?”

Та не все так просто в цьому житті. Розкол у душах віруючих набув на той момент такої глибини, що вже на помісний собор у кінці червня 1629 року, що збирався в Києві, запорозькі козаки надіслали Іову Борецькому листа, у якому вимагали, щоб митрополит та інші православні не погоджувались на об’єднання церков, нагадуючи що „повинність наша і кожного християнина за віру померти”.

Обстоюючи на помісних київських соборах 1628, 1629 і 1632 років права Української православної церкви, він нарешті добився в 1632 році від короля Владислава ІV Вази її легалізації в Україні. Король видав державний політичний акт „Статті для заспокоєння руського народу”, який узаконював існування православної церкви в країні. Цей документ був затверджений польським сеймом у січні 1633 року.

У квітні 1632 року помер король Сигізмунд ІІІ Ваза і козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників, куди входив і П.Могила. Конвокаційний сейм, як правило, збирався після смерті короля і встановлював термін виборів нового короля та вів їх підготовку. Провін-ційні сеймики також обговорювали ці проблеми, а в Україні вони зводились до обговорення питання про необхідність повернення православним їхніх прав, яких вони були позбавлені після укладення Берестейської унії 1596 року.

На сеймику в Прилуках запорізькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, у якій вимагали від конвокаційного сейму відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги до сейму підтримали і братства, а також православна духовна ієрархія на чолі з П.Могилою. Ці вимоги співпали з подібною ж позицією протестантів. В особі литовського гетьмана Христофора Радзивілла, П.Могила знайшов надійного союзника. 22 червня 1632 року православні і протестанти подали на сейм спільний документ, що складався з 14 пунктів.

Урешті-решт, після багатьох засідань і обговорення, у яких взяв участь і королевич Владислав, було вироблено згадані „Статті...”. Згідно із цим документом православна церква в Україні офіційно отримувала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом та чотирма єпископами, вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, школи, друкарні, братства. Православній церкві поверталися монастирі й церкви в Києві (крім Видубецького монастиря). Утім усі спірні питання не були врегульовані, навіть більше того, після обрання королем Владислава ІV, під тиском польської шляхти, він анулював кілька положень цього акту. Зрозуміло, що утиски православної церкви стали однією з причин повстань 1630-х років та української революції 1648-1657рр, вождем якої став Богдан Хмельницький.

У 1632 році, за іншими повідомленнями 1633 року, київ-ським митрополитом було обрано Петра Могилу. Та є точна дата – 12 березня 1633 року король Владислав ІV затвердив його митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. При цьому король відзначив, що добре знає Петра Могилу, „коли той був ще в світському званні”, і коли „на його очах воював проти головного ворога Польщі – царя турецького”.

Новий верховний пастир православної церкви розгорнув бурхливу діяльність в усіх сферах церковного життя. Перш за все, він створив гурток своїх прихильників із учених та культурних діячів, так заний Могилянський Атенеум: Т.Земка, С.Косова, А.Калнофойського, І.Козловського-Трофимовича та інших інтелектуалів.

Саме ці люди під його керівництвом здійснили реформу церковного життя, опрацювали проект „Православного ісповідання віри”, першого православного катехізису. Цей документ був прийнятий Собором православних церков у Києві в 1640 році, у столиці Волощини Яссах у 1641 році й остаточно затверджений усіма східними патріархами в 1643 році.

Не забував митрополит і свою етнічну батьківщину. У 1640 році з його допомогою було засновано першу румунську школу – слов’яно-греко-латинську академію в Яссах. Її керівником став колишній ректор Києво-Могилянської колегії С.Почаський. Він відкрив друкарні в обох румунських князівствах, у 1635 році в Довгому Полі та 1641 році в Яссах, посприявши тим самим відновленню румунського книгодрукування в обох православних князівствах.

Незабаром після затвердження П.Могили архімандритом Києво-Печерської лаври доля завдає йому підступного удару – помирає його наставник і однодумець І.Борецький. У своєму заповіті він закликає архімандрита вступити до Київського братства та зафундувати в ньому школи для навчання християнських дітей. 

На виконання цього заповіту П.Могила в червні 1631 року дає урочисту обіцянку: „Я, Петро Могила, милістю Божою архімандрит Києво-Печерської лаври, дивлячись на велику втрату для душ людських від ученості духовенства і ненавчання юнацтва і бажаючи, при благості і допомозі Божій, зо власною моєю волею, не допустити такої великої втрати, а також повернути до православ’я тих, хто віддалився від нього, намірився заснувати школу для того, щоб наставляти юнацтво в усякому благочесті, в добрих звичаях і вільних науках... На цю справу Божу я зібрав до себе братію... і бажаючи мати для них опіку, хочу як на харчі і на одяг, так і на інші потреби, для деяких осіб, призначити із власності моєї, на вічні часи, по фундушевому запису (фундувати – засновувати. -Б.К.), з тим, щоб вони без перешкод виконували справу Божу”.

Дбаючи про освіту православних віруючих, П.Могила в 1631 році відкрив Лаврську школу, яка через рік була об’єднана з братською школою, яку у свій час зафундував П.Сагайдачний, і з 1633 року стала називатись Києво-Могилянською колегією. Лаврська школа була створена по зразку кращих шкіл вищого рівня, колегій. Її префект, С.Косов, якось написав про неї, що в школі працювали професори, які „вчились в академіях латинських в Польщі, Литві, Відні”, серед них І.Гізель, Ф.Прокопович, С.Яворський, М.Козачинський, Г.Кониський.

У 1701 році за колегією юридично закріпили статус академії, і вона стала визначною кузнею українських національних кадрів, вищим навчальним закладом, Києво-Могилянською Академією. Академія довгий час залишалась єдиним вищим навчальним закладом в усій Східній Європі. В Академії навчалися Г.Сковорода, І.Самойлович, Д.Самойлович, Я.Лизогуб, М.Ломоносов... Була ліквідована царським урядом у 1817 році.

При його участі незабаром були відкриті подібні колегії у Вінниці, Кам’янці, Гощі. Згодом, уже після смерті П.Могили, подібні світські навчальні заклади, за її зразком, були відкриті і в інших містах, у числі їх Чернігівський колегіум, заснований 1700 року. А також колегіуми в Переяславі і Харкові.
Про рівень викладацької діяльності в колегіях і знання, які отримували студенти, свідчить, наприклад, така людина, як добре відомий у нас Самійло Величко, який 14 років працював у Генеральній канцелярії в Батурині, автор першого системного літопису Козацької держави в 4-х томах. У Києво-Могилянській колегії Самійло оволодів латинською, німецькою і польською мовами. У тій же Колегії навчався улюблений учень Петра Могили, а згодом архієпископ Чернігівський, Лазар Баранович.

Подбав владика і про відновлення православних храмів. Як писав у своєму „Описі України” де Боплан, „...митрополит Петро Могила на основі грамоти короля Владислава IV, відняв Софійський храм від уніатів і зайнявся його відбудовою. Цар Михайло Федорович на прохання Петра Могили, прислав майстра, який прикрасив храм іконами. При Петрі Могилі Софійський храм, за виключенням західного боку, було значно відреставровано”. Він придбав за власні кошти для храму церковне начиння та одяг для духовенства. Свідки говорили, що митрополит у супроводі озброєних слуг зайняв і руїни Десятинної церкви. У 1630-х роках він збудував на частині її руїн невелику церкву Святого Миколи. Під час розкопок у церкві було знайдено кілька поховань великих київських князів, серед них і останки Володимира Святославовича та багато різних артефактів.

Високоосвічена людина - Петро Могила був і талановитим церковним письменником. Його перу належать такі богословські твори як „Євангеліє Учительне”(1616), „Служебник”(1629, 1639), „Хрест Христа Спасителя”(1632) „Євлогіон”(Требник Петра Могили)(1646) та інші, а також численні полемічні праці і проповіді.

У кінці життя Петро Могила очевидно серйозно хворів. Навіть ряд сучасних дослідників, вивчаючи його прижиттєві портрети, помітили сліди тієї хвороби. Помер владика 11 січня 1647 року і похований у Києво-Печерській лаврі. С.Величко, згадуючи про видатного церковного діяча і просвітителя, писав:

„Года от создания мира 7136, а от Рождества христового 1647 у предвечерья святого Василия (11 січня) умер на немалое сожаление духовных и мирских малороссиян, православный архиепископ Киевский и всей Малой России митрополит, воеводич Молдавских земель, константинопольский экзарх, архимандрит Печерский, основатель латино-русских киевских школ,титор Братской библиотеки, преосвященный Петр Могила. Был он премудрый защитник и распространитель святого православия, бодрый защитник словесного христового стада, милостивый помощник бедных и нищих, и милосердный податель. Его похоронено… в Большой Киево-Печерской церкви. А исполнилось ему к тому времени лишь пятьдесят”.

У 1647 році, після смерті Петра Могили, київським митрополитом було обрано Сильвестра Косова, який був непримиренним ворогом зближення України з Москвою. С.Косов засудив рішення Переяславської ради і відмовився скласти присягу на вірність московському цареві та підпорядкувати Київську митрополію Московському патріархату.

Відчуваючи наближення невблаганного кінця, митрополит написав заповіт, у якому розпорядився передати все своє майно створеним ним колегіям. А це були немалі цінності: бібліотека, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і реманенту зі свого хутора Не пологи, село Поздняківку, 80 тисяч злотих, срібний посуд, свій одяг митрополита і митру, прикрашену родинним дорогоцінним камінням, хрест та тканину на одяг студентам.

У грудні 1996 року Укрпошта випустила пам’ятну поштову марку, присвячену Петру Могилі, та краще б вони цього не робили. На марці зображено не його, а якогось східного патріарха з войовничими вусами на обличчі. І це при тому, що існує величезна кількість прижиттєвих портретів митрополита. Погано вчились художники, послугами яких користується наша пошта. І це не перший і далеко не останній такий ляп в українських зв’язківців..

На відміну від Укрпошти, Національний банк України в тому ж таки 1996 році створив прекрасну срібну монету „Петро Могила” номіналом 10 гривень. 2000 року також була викарбувана 10-гривнева срібна монета на честь героя Хотинської битви Петра Сагайдачного. Свого видатного діяча, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могилу Церква канонізувала в 1996 році.

 Борис Киричок , краєзнавець, смт.Дмитрівка

• < Попередня
• Наступна >