Сказано – зроблено, благо, іти було недалеко, всього тільки через дорогу. Отже наступного дня (бо ж треба було ще одягнути відповідний, офіційний чи святковий одяг) і з’явився цей знімок, який нас, сучасників XXI століття, поставив в скрутне становище: при всіх наших зусиллях удалось установити тільки одне прізвище з увіковічених на фото земляків – Савченка Серафима Архиповича. Як бачимо із знімка, жінок тоді серед працівників пошти було не густо. За століття, що минуло, вони капітально потіснили чоловіків в цій важливій сфері суспільного життя.

Серафим Архипович сидить у першому ряду, ліворуч, крайнім, пильно вдивляючись в об’єктив фотокамери, отієї величезної споруди, де, накрившись темним покривалом, щось видивляється і чаклує майстер-фотограф.

Дмитрівка в ті часи була волосним центром, що швидко розвивався. В центрі села знаходилась, знаходиться і тепер, залізнична станція Рубанка, а поштовий вагон регулярно зупинявся на ній, привозячи і забираючи кореспондентів, грошові перекази, посилки. Звідси пошта розвозилась і в навколишні села – Рубанку, Гайворон, Голінку, Красний Колядин тощо. Отже робота поштовикам була, і працювали вони завзято, швидко і злагоджено. Крім працівників пошти, на станції діяв численний колектив телеграфістів, який одночасно не тільки обслуговував залізницю, а і цивільне населення. Тому при написанні адреси обов’язково, поряд з назвою села, писалась і назва за-лізничної станції Рубанки. Ця традиція настільки в’їлась у пам’ять людей, що і в воєнні і післявоєнні часи знаходимо її назву на конвертах і поштових листівках, хоча телеграфні апарати, як основні засоби зв’язку на залізниці, на той час уже зникли, поступившись місцем телефонам.

 

 

Але повернемось до Серафима Архиповича. Походив він з багатодітної козацької сім’ї, якими тоді були практично всі дмитрівські родини, був наймолодшим сином. Закінчив двокласне училище в ній, отримав престижну, як на ті часи, роботу в державній структурі – пошті.

Та не довго втішався він щасливою долею. Скоро, в серпні 1914 року, пролунали гарматні залпи Першої світової, і молодого, досить освіченого хлопця “забрили” до царської армії. Недовго “музика там грала” – незабаром прийшло повідомлення з фронту – “погиб смертью храбрых за веру, царя и отечество”.

Більш щасливо склалася доля його брата Федота, теж випускника Дмитрівського училища, пізніше курсанта Хар-ківської школи червоних старшин. Його “зачепив” тільки кінець війни, та й то громадянської. Молодий червоноармієць закінчує артилерійське училище, служить в різних гарнізонах, головним чином, в Україні. І не просто служить, а настирливо і цілеспрямовано займається самоосвітою, оволодіваючи, в числі іншого, і німецькою мовою, що потім дуже пригодилось в роки війни. Молодого командира скоро було помічено керівництвом, і він стрімко піднімається по службовій драбині. В роки війни проти фашистських агресорів служив у вищих штабах Червоної Армії, розробляв також нові артилерійські системи, став у Генеральному штабі РСЧА начальником Управління боєприпасів та військової техніки, генералом військово-технічної служби. Нагороджений рядом найвищих військових відзнак Союзу РСР.

В післявоєнні часи працював в Держплані Радянського Союзу, часто бував у Дмитрівці, гостював у родичів та рідній школі, не поривав зв’язків з малою Батьківщиною до самої смерті. Помер і похований в Москві, про що в газеті “Красная звезда”, центральному органі Міністерства оборони Союзу, було поміщено невеликий некролог. З радістю приймав земляків і родичів в своїй столичній квартирі, що приїздили в білокамінну у приватних справах.

Вдячні земляки назвали одну з вулиць селища іменем генерала Савченка. Ось таку історію розповіли ці давні фотографії.


На фото:
1. Колектив Дмитрівської контори зв’язку в 1911 році.
2. Генерал Савченко Ф.А.