Вклонімося жорну

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 17 травня 2013, 16:07

До редакції надійшов лист від давнього нашого дописувача Миколи Тереха – завідувача відділенням «Цитадель» Батуринського історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

У недавній публікації про наше місто йшлося про зменшення потоку туристів до колишньої гетьманської столиці. З цього приводу хочу пояснити, що така тенденція справді мала місце, але це пов’язане ніяк не зі зменшенням інтересу до історичної минувшини Батурина. Можливо, цьому завадив аномальний березень, снігові замети якого змусили багатьох відкласти відвідини заповідника на потім.

Користуючись нагодою, поінформую читача, що 18 травня відкривається нова цікава експозиція «Жорна». Цю тему досліджувала науковий співробітник, то надамо їй слово.

Хліб - основа життя, обов’язковий його складник — борошно, яке отримують розмелюванням зерна. Здавна мололи зернотерками, згодом - на млинах: водяних та вітряках. Як відомо, у Батурині з середини XVII і до початку XX століть діяв потужний млинарський комплекс. Перші згадки про батуринські водяні млини датуються 1636 роком: « у Києві та на його околицях було 18 діючих водяних млинів, а поблизу Батурина — 12…». У добу гетьманування І. Мазепи їх кількість збільшується до 33. Зокрема дослідник О. Лазаревський, описуючи батуринську сотню, дає дані з опису міста за 1726 рік: «кроме того к посполитому населению Батурина принадлежали мельники и мерочники…, которые у мельниц Батуринских живут … – 82 двора». Це була найбільша кількість млинів в Україні після Остра та Києва. За часів гетьманування К.Розумовського на річці Сейм та її притоках діяло до 18 млинів: «На реке Семи имеется плотина, на которой мельничих амбаров разних владений 18 и в них кол 51, да машин две о шести колах…». Наприкінці XIX століття переписувачі зареєстрували у Батурині : «…по обществу государственных крестьян – 25 водяных мельниц …». З відомостей журналу Конотопського 20-го чергового засідання повітового земського зібрання за 1884 рік у Конотопському повіті вітряних млинів 1 розряду нараховувалось 315, другого розряду - 261, третього - 835. У 1860 році дослідники зафіксували у передмісті 2 «ветряные мельницы». Зі спогадів старожилів відомо, що на початок XX ст. у Батурині діяв 1 вітряк, в Обмачевому - 1, у Пальчиках – 1. Вони були шатрового типу, у них на вітер повертався лише дах, у якому був закріплений вал з крилами й колесом. У Батурині вітряк був каркасним, а в Обмачевому – зрубний, з 4 крилами, шестигранними, не менше 10м у висоту, з 2 посадами на фундаменті. На вітер їх повертали за допомогою 4 палиць, які спускались з башти, скріпляючись унизу болтом.

Водяні млини у Батурині були переважно зрубними будівлями, з механізмом нижнього бою, тобто вода рухала колесо знизу. За свідченням жителя Батурина Івана Григоровича Бондаренка, 1938 року народження, після війни у Батурині діяло 3 водяні млини. Млини стояли в руслі річки Сейм на палях над водою на висоті 1,5 метра. Висота млина була 3 метри, ширина - 4 метри, а довжина до 5метрів. У воду опускались два колеса з лопатями діаметром біля 2-х метрів. Млин ділився на 2 приміщення. Обстеження річкової долини, спілкування зі старожилами містечка, робота з документами дозволили встановити приблизну карту розташування водяних млинів. Млинарський комплекс розпочинався у Батурині, а закінчувався біля села Обмачів. Про їх розташування нам нагадує і місцевий топонім «На машині», де й були географічно розміщені водяні млини.

У конструкції чи то водяного млина, чи то вітряного основою були жорна, що виготовлялися відповідно з жорнового каменю. Останні завозилися до Чернігівської губерніїз Глухівського повіту, з родовищ біля села Кочерги та хутора Курдюмівського. У цьому кар’єрі «ежегодно добывается каменя на сумму 5000 рублей серебром. В каменоломнях изготовляют жернова различных размеров, ценою от 50 до 300 рублей… Жернова пользуются большой популярностью и даже вывозятся за пределы губернии ». Для виготовлення жорна «… употребляются лучшие сорта песчаника, наиболее кристаллические, называемые «лединистым, занозистым». Ціна такого млинового каменя коливалась «от 100 до 250 рублей». А у «Военно-статистическом обозрении Российской империи…» за 1851 рік автори зазначають, що «в Черниговской губернии за пару жерновых камней, смотря по величине их, плотят на месте от 5 до 15 рублей серебром...».

Дослідниця О. Компан у праці «Міста України в другій половині XVII ст.» подає відомості й про професії, які побутували на Лівобережжі у XVIII-XIX століттях. Це «камникі» або жорновикі, жорнярі - спеціалісти, що займались виготовленням та ремонтом жорнових каменів для млинів. Жорнярі також «гострили» камені спеціальним молотком за назвою «оскарб, оскард» (від слова карбувати), адже при помелі вони поступово стирались і ставали гладкими.

Наприкінці 2012 року одне з жорен від млина передала НІКЗ «Гетьманська столиця» власниця садиби по вулиці Набережна С.А.Хармак. Зі слів Світлани Анатоліївни, передане заповіднику жорно від водяного млина, що знаходився за кілька метрів від будинку у заплаві річки Сейм і був розібраний під час колективізації. Жорно має поперечні канавки-насічки для висипання помолу, отже, у конструкції млина розміщувалось насподі і було нерухомим. Насічки «камникі» робили спеціальним, дуже міцним, з якісної сталі молотком – оскардою. Ближче до центру каменя насічки були глибшими, до країв-дрібнішими.

Інше жорно було подароване заповіднику навесні 2013 року власником садиби по вулиці Кодакова В.Л.Громуком, 1934року народження. Як стверджує дарувальник, жорну більше 200 років. Воно привезене Володимиром Лукічом до садиби з водяного млина, що знаходився на озері «на краю Кочубеївського парку». Жорно не має на поверхні насічок, тому можемо стверджувати, що в конструкції млина знаходилось зверху. Відомо, що саме верхній камінь перед помелом підіймався, або ж опускався для отримання різних видів помелу за допомогою коромислоподібного важеля – «козла».

Дуже тішить, що Хармак С. та Громук В. не залишились осторонь і є справжніми патріотами рідного містечка.

У кінці XX сторіччя жорна в Україні частково ставали пережитком минулого. Та живуть поміж людей спогади, прислів’я, приказки, пісні, повір’я та традиції, пов’язані як із млинами, так і з жорнами. Відомо, у багатьох регіонах України ще не так давно подруги нареченої для весільного короваю мали розмолоти пшеничне зерно лише жорнами. Ще й сьогодні серед старожилів можна почути :« Добрий камінь все перемеле, а поганий сам змелеться» або ж «Добрі жорна все змелють». Молодиці під час свят заводять: «Ой зійди, зійди, ясний місяцю, як млинове коло…».

Червоною ниткою вкарбована глибока шана до символу твердості духу українців, незнищенності, великої працелюбності (жорен), у творчості поетів: В. Стуса, в автора численних проповідей, віршів, полемічно-богословських трактатів Л. Барановича, Т. Шевченка, та багатьох інших. І недарма на батьківщині великого народного поета Т. Шевченка саме на млиновому камені ще на початку XX ст. горді земляки написали «Тут була хата Т. Шевченка».

Млини водяні, млини вітряні… уже й слідів від них не залишилося… Де шуміли греблі, нині садять городину, де здіймали крила вітряки, стоять садиби. Нині й жорна — уже віддалена історія. Лише прізвища нагадують про глибоке коріння: Жерняк, Жорняк, Мірошниченко, Мельник тощо. Усе в минулому, у спогадах… І невід’ємний колись елемент людського життя можна побачити хіба що в музейних експозиціях, зокрема в музеї просто неба — на Цитаделі Батуринської фортеці, яка урочисто відкриється 18 травня.

Марина Хармак,
науковий співробітник
НІКЗ «Гетьманська столиця»

• < Попередня
• Наступна >