Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Безбородьки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Засновник цього знаменитого козацько-старшинського роду Іван Безбородько (помер близько 1717 року), хоч діяльність і життя його синів і дочок найтісніше була пов’язана з Чернігово-Сіверщиною, як твердять більшість енциклопедичних довідників та історичних праць з історії краю, походив з козаків Березанської сотні Переяславського полку. Безбородьки вважали своїм предком шляхтича Дем’яна Ксенжницького, який, за сімейною легендою, у бою тяжко був поранений у підборіддя і згодом втратив бороду, через що отримав від козаків прізвисько Безбородька, яке згодом перетворилося на прізвище, під яким і потрапив до козацького реєстру.


Зважаючи, що ніхто з Безбородьків не міг пригадати родового шляхетського герба, його, коли виникла необхідність оприлюднити, скомпонували з двох гербів шляхетських родів, Остоїв і Радванів, із схожими прізвищами. Скоріше за все, це була красива родинна легенда, яка повинна була створити у нащадків та оточуючого загалу уявлення про благородне походження роду.


Ця давня традиція існувала в багатьох народів світу з незапам’ятних часів. Згадаймо хоча б перекази і міфи античних народів, у яких скромністю і не пахло. Грецькі і римські герої, єгипетські фараони представники інших народів своїми предками називали безсмертних богів і богинь. Що вже тут говорити про видатних, але скромних українців.


Але як би там не було, а вже Яків (син Івана) був, очевидно, людиною неординарною, бо вже в кінці його життєвого шляху бачимо Якова Івановича Безбородька значковим товаришем Переяславського полку, тобто, говорячи сучасною мовою, офіцером для особливих доручень. У Якова Івановича було два сини- Андрій та Семен.


Для нас імена Безбородьків тим більше важливі, що саме завдяки ініціативі і на кошти цих братів, у першу чергу Іллі Андрійовича, у центрі нашого поліського краю, у давньому Ніжині, постав один з найстаріших вищих навчальних закладів краю, який нарешті, як того і домагався його засновник, здобув у наші дні статус університету, що тепер з гордістю носить ім’я одного із своїх знаменитих студентів Миколи Васильовича Гоголя.


Істини ради варто нагадати, що до революції цей навчальний заклад, названий при відкритті в 1820 році гімназією вищих наук, навіть зазнавши ряду реорганізацій, завжди, аж до 1875 року, носив ім’я свого засновника Іллі Андрійовича Безбородька(1756-1815).


Андрій Безбородько(1711-1780) зробив блискучу кар’єру в козацькому війську і в 1741-1762 рр. займає у гетьманському уряді посаду генерального писаря, а з 1762 року - генерального судді. Семен Якович був Бережанським стником, а згодом і обозним переяславським. Глухів у ті часи був столицею Гетьманату, і тут проживала вся генеральна старшина. Тут і народилися в сім’ї А.Безбородька два сини, Олександр і Ілля, яким судився небачений злет у долі вихідця з козацької старшини. Олександр став канцлером могутньої Російської імперії, князем, а його брат Ілля – сенатором.і графом. Це саме він віддав свій будинок у Ніжині під гімназію вищих наук, яка за своїм статусом була прирівняна до університету та користувалась особливими правами й привілеями.


Навчальний корпус гімназії збудовано в 1805-1817 роках у стилі класицизму за проектом архітектора І.Руска. Споруда П-подібна за планом. Вона виходила на майдан, що існував перед нею до 1908 року. Двоповерхове приміщення сполучали два триповерхові флігелі, до яких вели окремі входи. Між ними довжину центрального фасаду прикрашала колонада з парадними сходами й гербом князів Безбородьків та родовим девізом латинською мовою :”La bore et zelo” (Працею і старанністю”). Дворик позаду флігелів сполучався з ліцейським салом, який зберігся до наших днів. У 1876-1879 роках, під час перебудов, звели над центральною двоповерховою дільницею третій поверх, спорудивши одночасно над колонадою балкон.


Першим директором ліцею був В.С.Кукольник. Загальне керівництво навчальним закладом здійснювалось директором, інспектором та радою (конференцією) професорів. З самого початку гімназія призначалася для навчання дітей небагатих дворян. Так у 1825 році в ній навчалося 255 учнів, у тому числі 207 вихідців з дворян, 7 –різночинців, 9 – купців, 30 - міщан, 2 – козаків. У гімназії вуцей час працювало 19 викладачів.


Гімназія покликана була давати енциклопедичну освіту і процес навчання тривав 9 років. Цей термін поділявся на три відділи по три роки кожний. Перші два відділи давали середню освіту, тобто в обсязі гімназії. Програма третього відділу ( 7-8-9 класи) давала вищу освіту . Тут вивчалися фізико-математичні, природничі та гуманітарні науки. ВУ1832 році навчальний заклад перетворено на технічний(фізико-математичний ) ліцей для підготовки військових офіцерів. 1840 року його знову реорганізували, і ліцей став юридичним.


Важливою складовою навчального процесу були „політичні науки”: логіка, основи моральної філософії, природне, народне і державне право, коротка історія римського права, російське цивільне і кримінальне право тощо. Усього гімназія здійснила 8 випусків, серед яких бачимо таких видатних людей того часу: письменники М.В.Гоголь і Н.В.Кукольник, Є.П.Гребінка, В.М.Забіла, художник А.М.Мокрицький, письменник і художник, друг Т.Г.Шевченка- Яків де Бальмен та інші.


Серед викладачів гімназії особливою популярністю користувався вчений-медик і освітній діяч, уродженець Закарпаття, І.С.Орлай, який в 1821-1826 роках працював директором гімназії, а в 1826-1829 рр. очолював Рішельєвський ліцей у Одесі, письменник і літературознавець І.Г.Кульжинський, професори - М.Г.Білоусов, І.П.Сребницький, художник К.С.Павлов та інші. Цікава закономірність, обидва ліцеї, засновані як привілейовані навчальні заклади підвищеного типу, з часом отримали статус університетів, до якого вела довга і непроста дорога. 1875 року його реорганізували в черговий раз, і він нарешті став навчальним закладом для підготовки вчителів. Саме цього, 1875 року, його реорганізували в історико-філологічний інститут імені князя О.Безбородька, який став готувати вчителів для гімназій, а згодом середніх шкіл. 1920 року на його базі створено науково-педагогічний інститут, перетворений в 1921 році в інститут народної освіти, який у 1934 році став називатись Ніжинським педагогічним інститутом. З 1939 року - це педагогічний університет насить ім’я М.В.Гоголя.

У міжвоєнні роки педінститут випустив кілька тисяч учителів, які стали основою багатьох педагогічних колективів Чернігівської та суміжних областей. З його стін вийшли видатні письменники, літературознавці, учені та інші відомі люди, серед яких варто назвати письменників: Ю.Збанацького, Є.Гуцала, О.Ющенка; істориків: М.Петровського, Г.Максимовича та багатьох інших. Здійснював інститут і видавничу діяльність. Тільки у 1940-62 роках видано 12 томів „Наукових записок” та ряд інших видань.


При ньому були створені бібліотека з відділом рідкісної книги, музей М.В.Гоголя, картинна галерея, музей зоології та ботаніки, ботанічний сад. На фасаді головного корпусу встановлені меморіальні дошки видатним випускникам навчального закладу: М.В.Гоголю, Л.І.Глібову, Є.П.Гребінці, Ф.К.Богушевичу, В.І.Державіну, В.І.Рєзанову. Відсутня тільки пам’ятна дошка про засновників університету.


Дитинство майбутнього канцлера Російської імперії пройшло в гетьманській столиці Глухові, де він отримав початкову освіту, та згодом Олександр став студентом знаменитої Києво-Могилянської академії. Спогади про навчання зберегли його товариші на все життя. Талановитий юнак володів непересічними здібностями, у першу чергу гарною пам’яттю. Це швидкоо помітили не тільки викладачі академії, а і його товариші-спудеї. Для них це було підставою для своєрідних екзаменів для товариша.


Коли всі студенти вночі міцно засинали, Олександра несподівано будили і просили назвати дату якої-небудь незначної події або ж процитувати рядок з якогось маловідомого твору. І кожного разу однокашники переконувались у його винятковій пам’яті, отримуючи правильні відповіді. Так тривало практично до дня закінчення академії в 1765 році.


Цю властивість своєї пам’яті він зберігав завжди. Сучасники любили згадувати випадок з придворного життя. Катерина II доручила своєму секретарю підготувати текст указу з якогось важливого питання і потім несподівано, у присутності ряду впливових державних діячів, попросила прочитати проект того указу. Олександр Андрійович, як чудовий імпровізатор, емоційно і переконливо прочитав документ.


Його зміст так сподобався імператриці, що вона забажала тут же і підписати указ. Але... підписувати не було чого. „Прекрасно підготовлений документ” на папері був відсутній... Автор уже підготувався до найгіршого, та Катерина II, викликавши здивування всіх присутніх, висловила тільки захоплення здібностями свого помічника.


Час навчання в академії співпав з драматичними подіями в історії Козацької держави. 1764 року імператриця Катерина II підписала указ про ліквідацію гетьманату, створення Малоросійської колегії і призначення її генерал-губернатором графа П.Рум’янцева. Талановитий випускник Могилянки опинився на роздоріжжі. Та світ не без добрих людей. Один із них, знаючи здібності 18-річного Олександра Безбородька, рекомендував його всемогутньому гененерал-губернатору, і той призначив юнака на службу у свою канцелярію.


Неординарні здібності молодого канцеляриста, уміння багато і результативно працювати, знання іноземних мов, гарні манери та доброзичливість, про що неодноразово згадували сучасники, переконливо свідчили, що ця людина немовби спеціально була створена для праці в бюрократичному апараті. То ж і не дивно, що скоро Олександр Безбородько став одним із близьких людей до графа, його довіреною людиною.


Минуло кілька років. На півдні вибухнула в 1768 році чергова російсько-турецька війна. Олександрового шефа, графа П.Рум’янцева, призначили головнокомандуючим однією з російських армій. І Безбородько, звичайно ж, відправився на фронт. Дуже швидко, у боях під Ларгою і Кагулом, а також при штурмі Сілістрійських укріплень на Дунаї Олександр показав себе хоробрим воїном, та, як виявилось, його основною зброєю стало перо і папери. За дорученням П.Рум’янцева, Олександр Андрійович почав вести його таємне листування і справлявся з дорученою справою більш ніж добре, за що йому в 1774 році присвоїли звання полковника.


Пройшов рік після закінчення війни. Імператриця звернулася до свого успішного воєначальника з проханням порекомендувати для заміщення вільних секретарських посад розумних і кмітливих людей. П.Рум’янцев з готовністю відгукнувся на прохання імператриці і направив до Санкт-Петербурга своїх кращих помічників - О.Безбородька та Петра Завадовського. Останній, до речі, з часом став одним із фаворитів, тобто коханців, імператриці (кількість їх не кожен історик може навіть назвати). Любила государиня чоловіків!


Іншим шляхом пішов Олександр Андрійович. Він з ранку до вечора сидів у кабінеті і займався державними паперами. Невдовзі імператриця почала помічати неабиякі здібності і розум свого секретаря і все більше стала йому довіряти важливі державні справи. Спочатку секретар імператриці розбирався у «чолобитних», у чому йому допомагало прекрасне знання життя і звичаїв. Згодом Катерина II доручила йому готувати доповіді, які виголошувалися у присутності вищих урядовців держави. До наших днів збереглися ділові листи імператриці до О.Безбородька, у яких вона з повагою називає його „мій фактотум”, тобто практично своєю правою рукою. У 1779 році імператриця присвоює цьому випускникові Києво-Могилянської академії звання бригадира, тобто генерала.


У 1780 році О.Безбородько переступив ще один рубіж у своєму житті - Катерина II вирішила, що її „фактотум” уже дозрів для більш відповідальної роботи і перевела на роботу до Колегії закордонних справ. І не помилилась, саме він, новоспечений дипломат, створив нову концепцію геополітичної стратегії імперії, яка стала основою зовнішньополітичного курсу держави на багато років наперед.


У 1781 році пішов у відставку керівник Колегії закордонних справ граф Микита Панін. На його місце призначили теж графа Івана Остермана, але діяча далеко не такого масштабу, як М.Панін. Тому вплив О.Безбородька на зовнішню політику Російської імперії на фоні сірої особистості формального керівника Колегії значно зріс, оскільки керівництво Колегії закордонних справ практично опинилося в його руках.

У ці роки відбувалося жорстоке протистояння між Росією з одного боку, і Туреччиною та Швецією - з другого. На цьому полі діяльності Олександр Андрійович знову проявив властиві йому знання справи і наполегливість у досягненні мети. Найбільшою його перемогою на ниві дипломатії став Ясський мирний договір з Османською імперією, який було підписано 29 грудня 1791 року.


О.Безбородько представляв на переговорах Російську імперію. Будучи людиною глибоко ерудованою, спостережливою і добрим психологом, він швидко розгадав тактику турецьких дипломатів, діючи зважено, обережно і разом з тим рішуче. Домігся підписання документу. Відповідно до цього договору, до імперії відійшли Північне Причорномор’я разом із Кримом, а також території між Південним Бугом і Дністром.


Як винагороду за активну і, головне, успішну дипломатичну діяльність, йому було надано титул графа Священної Римської імперії, чин дійсного таємного радника, придворне звання обер-гофмейстера, а також 50 тисяч рублів сріблом та 5 тисяч кріпосних душ у Подільській губернії.


Ставши дуже багатою людиною, О.Безбородько купив у столиці на Неві розкішний будинок, у якому відкрив картинну галерею. До хлібосольного господаря часто з’їжджалися імениті гості як із столиці, так і з любої йому України – Києва, Чернігова, Полтави, Глухова та інших міст. Тут вони завжди знаходили розуміння і дружню підтримку. Він постійно прагнув допомогти порадою або й протекцією.


Імператриця Катерина II осипала своїми милостями братів Безбородьків. Зробила Олександра Андрійовича одним із найвищих чиновників держави, але вони ніколи не забували України. При найменшій нагоді підтримували вихідців з неї і навіть, стоячи на порозі смерті, подбали про свою батьківщину, створивши вищий навчальний заклад для її синів і дочок.


Олександр Безбородько так і не одружився, хоча це зовсім не значить про відсутність у нього інтересу до жіноцтва. Навпаки, був він їхнім найщирішим прихильником. Його палкі романи з багатьма відомими петербурзькими актрисами та „левицями” з вищого світу, були, як кажуть, „притчею во языцах”. Міг провести в приємному жіночому товаристві всю ніч і за будь-яких обставин о 8-й годині ранку вже був на роботі. Втім повідомлень про його „незаконних” дітей не збереглося, і тільки сучасна генетична експертиза могла б пролити світло на цю таємницю. Прецеденти вже є. Генетична експертиза мумій єгипетських фараонів показала, що майже половину населення Європи можна вважати нащадками фараонів.


Іншим його захопленням були азартні ігри. Князь міг провести за столом для гри в карти всю ніч, програти астрономічні як на ті часи суми, але його на все вистачало. Завжди залишався за будь- яких обставин з гарним настроєм і в доброму гуморі та при повному гаманці.


Втім все має початок і кінець. Настали тривожні часи і в житті Олександра Андрійовича. Причиною тому став черговий, на цей раз 22-річний коханець імператриці, караульний офіцер секунд-ротмістр Платон Зубов. Спілкуючись з молодим офіцером, літня вже імператриця забувала про все, навіть про державні справи та державних людей. Перестала вона приділяти належну увагу і своєму головному помічникові. Ображений царедворець ненав’язливо запитав Катерину II, чи не запропонує вона йому піти на заслужений відпочинок? Надіявся, що імператриця залишить його в спокої. Але не так сталося. Катерина II згадала, що О.Безбородько якось скаржився на здоров’я. Тому, мовляв, не буде відправляти його у відставку. Та, одночасно, не буде завантажувати його важливими справами. Для правої руки імператриці виникло непевне і делікатне становище.


Складну ситуацію несподівано розв’язало саме життя чи доля державного діяча. Наприкінці осені, у листопаді 1796 року, життя імператриці обірвав апоплексичний удар. Життя в царському палаці і в столиці величезної імперії завмерло в очікуванні перемін.


До цього слід додати, що стосунки між імператрицею і її сином Павлом були дуже далекі від ідеальних. Вони просто не любили один одного. Мати, хоча Павлу вже минуло 40 років, не допускала його до влади, таємно готуючи передачу імператорського престолу своєму внукові, майбутньому імператорові Олександру I. Та ніколи ніщо таємне не залишається з’ясованим, і Павло, звичайно, знав про існування материного заповіту.


Отже, престолоспадкоємець Павло, законний син своєї матері, прибув зразу ж після її смерті до Зимового палацу і разом з О.Безбородьком почав розбирати її папери. Свій заповіт Катерина II поклала в пакет, на якому власною рукою написала: „Відкрити після моєї смерті в Сенаті”. Пакет цей знайшов О.Безбородько, і Павло зразу ж відкрив його і почав читати.


І хоча Павло знав про існування цього документу, однак на його обличчі спалахнула тривога і невпевненість, тим більше в присутності такого важливого і впливового свідка. Очі мимовільно звернулись до Олександра Андрійовича, який уважно слідкував за Павлом. Безбородько очима вказав на камін, у якому в цей осінній день уже палав вогонь. Закономірно, що Павло рішучим жестом кинув заповіт матері у вогонь. У пресі зустрічається і твердження, що це послужливо зробив сам О.Безбородько. Тепер істину вже не встановимо, але цілком зрозуміло, що обидва учасники тієї сцени діяли цілком логічно.


Павло I, син Петра III і Катерини II, зійшов на трон в листопаді 1796 року і загинув, як і його батько, про смерть якого потурбувалась Катерина II, внаслідок двірцевого перевороту в 1801 році. Переворот той здійснено, як багато хто переконаний, з відома згаданого Олександра I. Про начебто таємничу смерть самого Олександра I в Таганрозі до цих пір ходять неймовірні легенди.


Ставши імператором, Павло I у перші дні свого правління надав О.Безбородьку титул таємного радника першого класу та нагородив своїм мініатюрним портретом, який той повинен був носити на шиї, а також хрестом святого Іоанна Єрусалимського, прикрашеного великими діамантами. Олександр Андрійович отримав звання сенатора та титул світлійшого князя. Незабаром його призначили на найвищу, після імператора, посаду в державі - державним канцлером.


Безбородько узявся до праці і підготував план проведення державних реформ, утілити в життя яких канцлеру вже не судилося.


Він тяжко захворів і через кілька місяців, у квітні 1679 року, помер. Було йому тоді тільки 53 .

Поховали державного діяча в Петербурзі, в Олександро-Невській лаврі.


Його молодший брат, Ілля Андрійович (1756-1815) народився в Глухові в сім’ї Андрія Яковича Безбородька та Євдокії Михайлівни Забіли. Він досяг високих суспільних вершин. Служив головним чином в армії, брав участь у російсько-турецьких війна. При штурмі Ізмаїла під командуванням О.Суворова, був командиром 4-ї колони. За мужність під час того штурму його, на той час вже генерала, нагородили орденом Святого Георгія 4-го ступеня.


Після закінчення війни Катерина II нагородила його 12-тисячами десятин землі на правому березі Бузького лиману. Він подбав про економічне освоєння набутих земель і заселив їх кріпаками з Чернігівщини та інших губерній.


У наші дні на цих землях розташоване село Парутене. Був нагороджений також золотою шаблею з діамантами та надписом на ній „За мужність”. Поряд із любов’ю до землі і заняттями сільським господарством захоплювався колекціонуванням. Створив визначну колекцію українських старожитностей, у якій головну увагу приділив артефактам періоду української революції 1648-1657 років, у якій з особливою гордістю демонстрував шаблю, що у свій час належала Богдану Хмельницькому.


З приходом до влади Павла I -го отримав орден Олександра Невського, звання дійсного таємного радника та сенатора. Вийшов у відставку у 1799 році. Імператор Олександр II, зважаючи на велику благодійну діяльність Іллі Андрійовича, у тому числі передачу ним Ніжинській гімназії вищих наук власного будинку з садом. Та пожертву їй 250 тисяч карбованців, які заповів брат Олександр на благодійні цілі, а також зобов’язання передавати щороку на утримання гімназії по 150 тисяч карбованців, нагородив його орденом святого Володимира 1–го ступеня.


Мав 3 дітей: сина і двох доньок. Син Андрій Ілліч, граф, командував 1-м Полтавським козацьким полком, помер бездітним. Спадкоємицями стали доньки Клеопатра і Любов. Отже, по чоловічій лінії рід Безбородьків припинив існування. Безбородьки мали родинні зв’язки із Забілами, Кочубеями, Кушельовими, Мусіними-Пушкіними. Помер 15 червня 1815 року в Петербурзі, похований, як і його старший брат Олександр Андрійович, в Олександро-Невській лаврі.


Борис КИРИЧОК, краєзнавець

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове