Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Таємниця останньої любові поета

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Тема „Жінки в житті Т.Г.Шевченка” завжди викликала в суспільстві великий інтерес, тим більше, що в радянські часи висвітлення особистого життя відомих людей владою не віталось і не підтримувалось, та було справою навіть досить небезпечною. У повній мірі це стосувалось і дослідження життя Т.Г.Шевченка. Тема ця досить об’ємна, і ми тут зупинимось всього на двох важливих епізодах, пов’язаних з роллю жінок у його житті в 1860-1861 рр.


2014 року Україна, як і весь світ, відзначала 200-річчя від дня народження свого великого Пророка, Тараса Григоровича Шевченка. Серед ювілейних заходів передбачалося вшанування поета випуском Укрпоштою протягом перед’ювілейних років пам’ятних поштових марок і блоків. Спочатку все йшло по плану, та в березні ювілейного року видання це не з’явилось.


Стурбовані колекціонери звернулись до емітента, тобто до Укрпошти, і там популярно роз’яснили, що сталося те через неготовність ювілейного конверта, якого видають одночасно з маркою чи блоком. Звичайно, то була чергова «локшина на вуха» філателістів та і всіх користувачів цього відомства, про що свідчить випуск „ювілейнних” марок і блока замість березня аж в грудні 2014 року.


Істини ради варто сказати, що сподівання громадськості відносно змісту і якості видання не були обдурені. Маємо дві чудові мініатюри з відомими живописними творами Т.Г.Шевченка „Дари в Чигирині” та „Портрет В.Кочубея”. А поштовий блок повністю відповідає темі цього нарису і заслуговує на особливу увагу.


У центрі мініатюри поміщено автопортрет поета, а в лівому її верхньому кутку портрет Ликери Полусмак, створений ним влітку 1860 року, та рядки з двох поезій Тараса Григоровича, присвячених їй. Л.Полусмак (1840-1917) походила із села Липовий Ріг під Ніжином. Поет познайомився з нею, колишньою кріпачкою поміщика М.Макарова, який привіз її до Петербурга, того ж 1860 року і, закохавшись в дівчину, освідчився, запропонувавши вийти за нього заміж. Ликера погодилась.


Весілля було призначено на 14 жовтня, день шанованого в Україні свята Покрови Пресвятої Богородиці. Відомий дослідник життя поета О.Вареник з цього приводу писав: ”Все було готове. Шевченко пошив собі фрак (наприклад, Пушкіну довелось на своє весілля фрак позичати), нареченій пошили все весільне вбрання, придбано посаг. Для молодої родини була орендована квартира з дровами на всю зиму”.


Однак весілля не відбулося внаслідок скандального розриву відношень з поверненням Ликерою всіх речей, придбаних для неї нареченим. До всього цього мали пряме відношення друзі і знайомі поета. Мав рацію великий поет, якось сказавши: „Не так тії воріженьки, як добрії люди.”


Маючи твердий намір повернутись на батьківщину, але не одному, а з дружиною, поет з цієї миті затаївся від друзів і знайомих, не допускаючи їх до свого внутрішнього життя. Не випадково саме в цей час він написав у листопаді того року в одому з листів: ”Ні, треба одружитись хоч би й на чортовій сестрі”. І доля начебто піднесла йому таку можливість, про що і піде мова в цьому нарисі.


Плани поштового відомства порушила, звичайно, війна, чи лукаве посилання на неї, бо інші емісії, разом з належними до них конвертами, регулярно з’являлися в поштових віконцях країни. Але повернемось до анонсованої в заголовку таємниці.


У 1859 році Тарас Григорович подарував своєму давньому приятелю Козачковському фотографію, яку той вважав найбільш близькою до оригіналу. Так вважав, очевидно, і сам поет, бо наступного року він виготував з неї офортний автопортрет, що цілком зрозуміло, бо офорт - то один з видів гравюри, а Тарас Григорович, як відомо, був академіком гравіювання.


Саме на відбитку того офорту поет і написав 14-15 лютого 1861 року свого останнього вірша, якому судилося через півтора століття допомогти розгадати таємницю заручин великого поета та ім’я його нареченої. Та через 10 днів поет несподівано помирає, і та таємниця так і залишилася таємницею аж до наших днів.


Серед багатьох знайомих великого поета, так би мовити пересічних громадян, був і дворовий кріпак Іван Севастянович Шариков, що проживав у панській садибі „Холухович”. Пройшли роки, і в кінці 1860 року давні знайомі випадково зустрілися в Петербурзі, куди, тепер уже міщанин міста Луги, Іван Севастянович приїхав з дочкою Анною, яку, таємно навіть від неї, планував видати заміж за гарну людину.


Розговорились. І.Шариков повідав поетові історію свого звільнення з кріпацтва. Виявляється, що його пан свого часу закрутив роман із заміжньою жінкою, яка, рятуючись від гніву чоловіка, таємно проживала в маєтку коханця. Біда прийшла під час пологів, жінка померла. Розгублений батько передав немовля, звичайно, теж таємно, на виховання своєму дворовому кріпаку. Ось за цю послугу той і одержав волю, звичайно, виховавши шляхтянку селянкою.


Історія ця просто сколихнула поета і не могла залишити його байдужим, тим більше, що і сама дівчина запала йому в серце. Вирішили познайомитись ближче, і дівчина, на запрошення поета, почала заходити до нього в Академію художеств, де він тоді проживав. Стосунки ці, навчений гірким досвідом свого сватання до Ликери Полусмак, Тарас Григорович тримав у глибокій таємниці від друзів і знайомих, зразу ж відсилаючи її геть, як тільки ті появлялись.


Дні швидко летіли, підійшов новий рік, а з ним зросло і бажання повернутись на батьківщину, де поет уже готував собі і своїй милій затишне гніздечко, в чому йому допомагав двоюрідний брат Варфоломій. Тарас і Анна домовились заручитись, а потім і одружитись. 15 лютого, в Академії Художеств, їх заручили і благословили образом пензля Рафаеля „Святе сімейство”. Цього ж дня наречений придбав собі золотий годинник з ланцюжком фабрики Тобіаса, які так добре підходили до весільного фраку. Цього ж дня він пише свого останнього вірша, в якому звучить його звернення до нареченої „Моя сусідонько убога”, „дружино святая”, закінчуючи словами мрії, що збулася:


Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.


Промайнуло десяток днів, і великого поета та художника не стало. А з ним пішла в могилу і його остання таємниця. Та все таємне рано чи пізно стає явним. Сталося так і з цією історією. Розкрив цю таємницю петербурзький дослідник і краєзнавець, уродженець славної Черкащини, Олег Павлович Вареник.


Втім не все так просто. Ще в 1941 році відомий шевченкознавець Маріетта Шагінян у своїй дисертації звернула увагу на останню поезію Т.Шевченка і, здогадуючись про приховане, написала: ”...тепле людське кохання все ж блиснуло „усмішкою прощальною” на схилі віку. В останній поезії Тараса Шевченка це підтверджується. Імені цієї лагідної розрадниці не збереглося...”


Згодом досвідчений працівник ленінградського архіву Моринець знайшов багато нових матеріалів про Т.Г.Шевченка, в тому числі і про його останню любов. Дослідик встановив її ім’я, знайшов прохання поета на дозвіл про одруження.

Про це незадовго до смерті встигла написати в 1975 році і М.Шагінян: ”Невтомний архівний працівник Ленінграда т.Моринець, який знайшов багато цінних матеріалів про Шевченка, зібрав, втім, нові відомості про цю останню любов поета, її ім’я і його прохання про „дозвіл на шлюб”. Сам Моринець в силу ряду обставин цю інформацію тоді не опублікував, а зашифрував її у своїй книзі „Шевченко в Петербурзі” для майбутніх дослідників. Розкрив таємницю згаданий вище О.П.Вареник.


О.Вареник свого часу захопився вивченням історії селища Стрельна, що лежить в 19 км від Петербурга. Тут він створив музей на громадських засадах, видав десятки брошур та написав сотні статей про її знаменитих мешканців. Саме в цьому дачному селищі і познайомився Тарас Григорович з Ликерою Полусмак і захопився нею. 2014 року музей видав брошуру „Випробування любов’ю. Історія одного експромту. Тарас Шевченко, Ликера Полусмак і плеяда українців у Стрельні”. Завдяки цьому виданню, публікації в міських газетах ряду матеріалів про Т.Г.Шевченка та допомозі небайдужих працівників архівів в 2014 році і були знайдені цінні документи про невідому наречену поета, про яку раніше ніколи і ніде не згадувалось.


З цього приводу О.Вареник писав: „Шевченко після свого невдалого весілля з Л.Полусмак, яке так підло, підступно і жорстоко розладнало найближче його оточення, став приховувати від всіх свої нові наміри одружитися з простою дівчиною. Тепер Тарас Григорович нікому не довіряв... Будучи десять років під суворим військовим і поліційним наглядом, Шевченко засвоїв всі таємниці конспірації. Нікому не відкрив ні імені своєї нової нареченої, ні присвяту свого останнього вірша.


Підготовку і саме таїнство заручин було здійснено в такій суворій таємниці, що знадобилось щоб минуло 200 років від дня його народження, щоб змогли відкритися документи про цю таємничу історію, яка відбулася напередодні несподіваної смерті Шевченка, приховавши надовго цю таємницю.”


Була це Справа Канцелярії Академії наук – „Листування з адміністративно-організаційних питань” за 1896 рік, яка складалась з 292 аркушів, які за більш як століття переглянули аж 3 особи! Небайдужі працівники архіву допомогли знайти ще дві справи нареченої Т.Г.Шевченка, з яких дізнались про її подальшу сумну долю.


Після несподіваної смерті поета Анна Іванівна повернулася до Луги (міста південніше Петербурга, заснованого в кінці XVIII cт.), в 1877-1878 рр . Під час російсько-турецької війни служила сестрою милосердя. У 1867 році звернулась до місцевого міщанина Орлова з проханням допомогти розібратись у невідомих рукописах Т.Г.Шевченка. Орлов пообіцяв це зробити, однак на її прохання повернути папери відповів, що вони згоріли під час пожежі. Згодом з’ясувалось, що то була банальна брехня, і спритник просто хотів заробити на їх продажу.


1892 року в неї викрали листи поета до її батька, цінність яких для неї полягала ще і в тому, що там підтверджувалось право її літературної власності та заручини з Т.Г.Шевченком. Після невдалої спроби опублікувати вкрадені рукописи, зрозумівши, що її обдурили, А.І.Шарикова розпочинає багаторічну тяжбу за їх повернення. До справи були залучені вищі чиновники імперії в особі міністра юстиції, президії Академії Художеств, великого князя Володимира Олександровича.


Справа виявилась непростою, пов’язаною з політикою, і врешті- решт завершилась спробою оголосити жінку божевільною. Та коли це не вдалось, відправили її під нагляд в Свято-Духів Новгородський монастир. Звідти звільнила її тільки революція. Померла стражденна жінка десь близько 1920 року.


Не зазнала щастя в особистому житті і Ликера Полусмак. Після розриву з Тарасом Григоровичем вона вийшла заміж за перукаря Яковлєва, проживала в Царському Селі. Після смерті чоловіка в 1904 році переїхала до Канева, часто відвідуючи і доглядаючи там могилу поета. У 1911 році, у Москві, брала участь у відзначенні 50-х роковин від дня смерті поета. Тоді ж, з її слів, були записані спогади про нього. Під час одних з відвідин могили свого колишнього нареченого, вона, очевидно у відчаї, написала в книзі відгуків: „....мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя кохана, мій друже. Поглянь, поглянь на мене, як я каюсь...” Та було вже пізно, поїзд пішов.


Борис КИРИЧОК, краєзнавець,
смт.Дмитрівка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове