Тютюново-махоркова фабрика в Бахмачі

Рейтинг користувача:  / 2

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 19 лютого 2016, 09:21

Сьогодні вже мало хто пам’ятає про тютюнову фабрику в Бахмачі, напевно, згадають лише ті, чиї рідні там працювали. Не дивно, бо це події майже 100-річної давнини. Дізналася про фабрику, працюючи з документами Ніжинського архіву.

Почалося все 11 листопада 1918-го. Тоді підприємці Конотопського й Роменського кооперативних об’єднань, за участі кількох місцевих меценатів, купили в Конотопського сигаретного союзу права на облаштування в Бахмачі махоркової фабрики. Розташувалася вона на території згорілої ґуральні у її вцілілих приміщеннях (за кінотеатром «Мир»).

Обладнання на фабрику збирали всім миром. На заводах Конотопа, Києва і Харкова закупили парові машини, насоси для їх живлення і обслуговуючий інвентар. Через Конотопське і Роменське об’єднання кооперативів вдалося роздобути шинкувальні машини, елеватори, печі для опалення і пожежні рукави, навіть водомірне скло було дефіцитом – такий панував час. Допомагали у придбанні обладнання і спонсори, наприклад, громадянин Третяковський передав на фабрику манометр і дві конденсаційні ємності, що теж було не легко дістати.

Фабрика брала позику у кредитного союзу, з січня по листопад 1919 року кредитна сума зросла з 835 тис. крб. до 1 793 тис., що свідчить про зростання кількості майна і потреб підприємства. Однак заборгованості по сплаті позики у бухгалтерських звітах не знаходимо.

З початку 1919 року паралельно з закупівлею обладнання набирався робітничий персонал. Так у травні посаду бухгалтера запропонували громадянину Коваленку, його заробітна плата мала становити 2500 крб. за місяць. Для керування роботами по встановленню устаткування запросили фахівця тютюново-махоркового виробництва і до кінця вересня будівництво завершили. Електрику для потреб виробництва подавало динамо, яке живив паровий двигун системи «Локомобіль». Тоді ж фабрику націоналізували, вона отримала довгу назву: «Десята державна тютюново-махоркова фабрика Союз кооперативу в Бахмачі».

Директор Соколовський налагодив безперебійну роботу новозбудованого підприємства. Цікаво, тут почала діяти безкоштовна їдальня для персоналу. Трудовий колектив у 1919 році налічував 110 чоловік, працювали переважно чоловіки молодого і середнього віку. Не дивно, що значну їх частину мобілізовували до армії через постійні війни в державі. Призивалися і новобранці, і хто вже мав військовий досвід і звання. Саме тому в вересні 1919 року правління фабрики мусило звернутися з проханням у «Конотопський повітовий комітет з надання відстрочки військовозобов’язаним» надати відстрочку члену правління фабрики Пилипу Федоровичу Мельнику (1880 р.н.), оскільки він веде представництво фабрики і є одним із організаторів її стабільної роботи. Не відомо, чи надали індивідуально йому відстрочку, але згодом на фабрику надійшло розпорядження «не надсилати подібних прохань, бо вони не розглядатимуться».

На 1 грудня 1920 року кількість працівників зросла до 162, спеціалісти рахувалися окремо, на цей період їх було 15. До речі, персонал фабрики складався переважно із бахмачан, однак працювали там мешканці й навколишніх міст (Прилуки, Кролевець, Борзна) і сіл (Гайворон, Григорівка, Курінь, Городище, Пальчики). Серед працівників були також інородці: поляки, білоруси і литовці.

Освіту робітники мали переважно домашню, або ж початкову, отриману в міських реальних училищах, навіть бухгалтер Микола Лященко не відвідував жодного спеціалізованого навчального закладу. Оскільки робота на фабриці вимагала переважно фізичного навантаження, то працювало на ній багато молоді 17-20 років.

Через знецінення карбованця і випуск великими тиражами паперових грошей, заробітна плата за місяць, станом на червень 1920 року, складала: муляра – 300 крб., машиніста – 256 крб., змішувальника – 226 крб., слюсаря і коваля по – 233 крб., прибиральника – 154 крб. Таким чином, за місяць набігала кругленька сума, але видавали платню переважно махоркою. (Виявляється, бартер – не сучасний винахід).

Виробництво готової продукції (махорки та «нюхачки») складало понад 48 тонн за місяць (2416 ящиків по 20 кг), більше 1600 кг на добу, при цьому використовували 62,5 тонни сировини. Її постачали селяни навколишніх сіл - Курені, Дмитрівки, Рубанки, Тиниці та інших. Готова продукція відвантажувалася за нарядами та частково надходила у продаж до місцевих магазинів.

На жаль, махорковій фабриці працювати судилося не довго. В першій половині 1921 року на верхніх поверхах її приміщення спалахнула пожежа, причини загорання так і не встановили, від фабрики залишилося згарище, а відновлювати виробництво вже ніхто не став.

Такі от відомості надали документи. Захотілося дізнатися про подальшу долю одного з перших підприємств Бахмача. Виявляється, на залишках споруди, що слугувала спочатку гуральнею, потім фабрикою, розписалася ще і Велика Вітчизняна. Через 20 років після пожежі її стіни постраждали ще і від скинутих бомб. Тільки то вже був насіннєвий завод, де калібрувалося насіння цукових буряків. Спочатку, у 1932 році, згадане приміщення зайняв „Агропрод”, який пізніше трансформувався у завод. Було це вже у 1935-му, перероблялося тут насіння вирощене Бахмацьким бурякорадгоспом.

Після війни над спорудою ще довго ржавіла понівечена сталева арматура – залишки залізо-бетонних колон. Пізніше все зайве зрізали. Стіни та бетонне перикриття стали використовувати як складське приміщення. Воно служило „Бахмачміськторгу” більше чотирьох десятків років. Так надійно вміли будувати наші діди-прадіди.

Вдалося зробити фото цих історичних стін, їх бачите на знімку.

Алла Горова,
науковий співробітник «Гетьманської столиці»

• < Попередня
• Наступна >