Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Між ковадлом і молотом

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

До 75-рiччя депортацii радянською владою етнiчних нiмцiв та мобiлiзацii iх в трудармii

Цього року виповнилося 75 літ від часу масової, несправедливої депортації радянських німців на початку війни. На Бахмаччині з ХYIII ст. існували 6 німецьких поселень – Великий і Малий Вердер, Городок, Білі Вежі, Кальчинівка, Рундевізе, так звана Біловезька німецька колонія. Напередодні війни вона перебувала у складі Дмитрівського району. Через стрімкий наступ нацистських військ на початку німецько – радянської війни, у 1941 році, його німецьке населення не було депортоване, як з деяких інших регіонів, і опинилося в зоні окупації. Більша частина мешканців – німців Дмитрівщини, 4263 чол. , за даними «Хронологічного довідника про тимчасову окупацію німецько – фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією» за 1947 рік, були вигнані у німецьке рабство у 1943 році. Пізніше частину вивезених нацистами радянських німців було репатрійовано з Німеччини до СРСР у східні регіони - Комі АРСР, на Урал, в Сибір та в республіки Середньої Азії. Депортація радянською владою меншої частини німецького населення, яка залишилася після відступу фашистів в Європейській частині СРСР, в тому числі і на Дмитрівщині, відбулася пізніше, у 1946 році( у Бахмацькому районному історичному музеї на виставці про Біловезьку колонію представлено 3 копії документів про виселення у 1946 році в Кіровську та Іркутську обл. Вагнер Магдалини, Імгрунт Катерини, Арент Катерини). Між тим, ті з мешканців колишньої Біловезької німецької колонії (на Дмитрівщині), які з різних причин на початок війни перебували на схід від місць свого початкового поселення, були депортовані радянською владою, а чоловіки від 16 до 60 років мобілізовані в робочі батальйони ще у 1941 році. 


В останні роки питання, пов’язані з історією етнічних німців СРСР довоєнного, воєнного та повоєнного періодів, активно досліджують науковці різних країн, такі як В.Васильчук, В.Євтух та Б.Чирко, В.Нікольський , А. Айсфельд, М.Бухсвайлер, В.Земсков, М.Бугай, А.Герман та ін. Вивчають вони більшою чи меншою мірою й різні аспекти історії німців України. Так, встановлено, що за результатами першого Всесоюзного перепису 1926 року чисельність німецького населення в Україні становила 393924 особи(за іншими даними 385,5 тис. чол.). Абсолютна більшість з них -93,2%), мешкали у сільській місцевості. З усіх німців Радянського Союзу 40% проживали в Україні. На Дмитрівщині (нині Бахмаччина)Чернігівської області у 20- х рр. мешкало до 5000 осіб німецької національності . Останніми дослідженнями встановлено, що вже з половини 20 – х рр. ХХ ст. більшовицька пропаганда почала створювати з етнічних німців СРСР «образ ворога», в той же час розпочалися репресії проти них. В основі такої політичної лінії лежало погіршення відносин Радянського Союзу з Німеччиною з половини 20-х рр. Пізніше, під час проведення у 1935-1937 рр. масштабного наступу на всі національно-культурні установи , створені у 20- х роках під час політики «коренізації», щодо етнічних німців до «образу ворога» додався і образ пособників нацизму, що не відповідало дійсності. В ході цього наступу заклади не тільки ліквідовувалися, але й піддавалися арештам їхні працівники. Український дослідник В.Нікольський, проаналізувавши статистичні дані, зробив висновок: «… Політичні репресії щодо поляків, німців та греків були значно жорстокішими, ніж проти інших національних груп».


Великий терор 1937-1938 рр. не оминув і німців. Упродовж 1937 року в Україні було репресовано 16228 німців. На першому місці за кількістю репресованих представників німецької національної меншини була Сталінська область(5758 осіб). З-поміж загальної кількості репресованих за національними групами німці посідали третє місце (після українців і поляків). Якщо за даними радянського перепису 1937 року німці становили 401880 осіб із 28 млн. населення УРСР, то на 1 січня 1939 р. – 392700 осіб, що свідчить про зменшення їх кількості в період Великого терору.


Репресії проти німців у міжвоєнний період були лише етапом у загальному процесі вирішення «німецького питання» в СРСР. Наступні етапи його вирішення відносяться до воєнного і післявоєнного часів. Післявоєнні репресії проти етнічних німців зумовили майже повну ліквідацію німецької національної меншини в Україні.


Науковцями виявлено групу документів різних структур влади СРСР, які призвели до нових катастрофічних змін у житті етнічних німців на початку війни. Так, постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1941 року було ухвалено переселити всіх мешканців-німців з Республіки німців Поволжя і з Саратовської та Сталінградської областей до Сибіру та Казахстану. Того ж дня затверджено інструкції про проведення операції та спрямовано на місця війська НКВС у складі 12350 осіб. За деякими даними, можливо, ця постанова була прийнята ще 12 серпня, і якщо це так, то саме вона зумовила тотальне виселення всіх німців з Кримського півострова. Ухвалення принципового рішення щодо німецького населення центральним партійним органом або ДКО 12 серпня пояснює перехід від вибіркових арештів небезпечних для СРСР осіб за різними звинуваченнями («шпигунство», «саботаж» та ін.) до депортації німецького населення винятково за національною ознакою. 14 серпня 1941 року була прийнята також директива Ставки ВГК Червоної Армії «Про формування та завдання 51-ї Окремої армії», у якій, зокрема, йшлося про те, щоб «очистити негайно територію Кримського півострова від місцевих жителів-німців й інших антирадянських елементів». З Криму до 11 вересня 1941 року було виселено близько 60000 осіб німецької національності. Від вересня 1941 року до 1 січня 1942 року було депортовано ще 1900 німців Криму. Одночасно з постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 26 серпня військова рада Ленінградського фронту ухвалила постанову «Про обов’язкову евакуацію німецького й фінського населення з приміських районів м. Ленінград».


Депортацію німців Поволжя, Криму та Ленінградської області проводили за національною ознакою. Від 26 серпня здійснювали її також на теренах України, оскільки цього дня вийшов наказ військової ради Південного фронту про евакуацію німецького населення з території Криму й Дніпропетровської області. 3200 німців - мешканців Дніпропетровщини відправили до Алтайського краю. Туди ж (на 2 жовтня 1941 р.) було відправлено й 6000 етнічних німців з Одеської області. Після цього, 31 серпня 1941 року, з’явилася постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про німців, які проживають на території Української СРСР», що містить такі вказівки: « 1) німців, які перебувають на обліку як антирадянський елемент, заарештувати; 2) іншу частину працездатного чоловічого населення у віці від 16 до 60 років НКО мобілізувати до будівельних батальйонів і передати НКВС для використання в східних областях СРСР». За повідомленням Л. Берії від 22 вересня 1941 року, на теренах Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей з 2 до 5 вересня 7091 німець був заарештований як «антирадянський елемент». Крім того, «чоловічу частину німецького населення цих областей у кількості 13484 осіб мобілізовано й під конвоєм спрямовано на будівництва ГУЛАГу НКВС СРСР». Попри навальний наступ німецьких військ, якими до 31 серпня 1941 року було окуповано значну частину території України, все ж вдалося сформувати 13 будівельних батальйонів із німців України чисельністю 18600 осіб. Ці будівельні батальйони було направлено в табори НКВС: Івдельлаг, Солікамбумбуд, Богословлаг на Уралі й Кімперсайлаг в Актюбинській області Казахстану. Услід за мобілізацією було проведено депортацію німецького населення із Запорізької, Ворошиловградської(нині Луганської) та Сталінської(нині Донецької) областей відповідно постанови ДКО від 22 серпня 1941 року. З передбачуваних до депортації 109487 осіб НКВС зміг охопити 79589 осіб і вивезти їх до Казахстану і Новосибірської області. Правобережна частина Запорізької області від 18 серпня вже перебувала під контролем окупаційних військ. 28 серпня 1941 року указом Президії Верховної Ради СРСР була ліквідована Автономна республіка німців Поволжя, а 367 000 німців депортовано на схід у республіку Комі, на Урал, в Казахстан, Сибір і на Алтай; частково німці також були відкликані з діючої армії. Після депортацій із Поволжя, Саратовської та Сталінградської областей почалася також їх мобілізація у віці від 16 років у робочі колони, в яких вони будували заводи, працювали на лісозаготівлях й у рудниках.


У зв’язку із стрімким наступом німецьких армій на схід, біля 350.000 німців опинилися в зоні німецької окупації. В основному це були українські німці, а також німці Криму і Північного Кавказу. По суті радянські німці потрапили в ситуацію між двома тоталітарними режимами. Тим, хто опинився на окупованій території як фольксдойче, наказано було служити інтересам Німеччини, а тим, які опинилися в руках Сталіна, змушені були ціною власного життя в концентраційних таборах «кувати» перемогу над Німеччиною і гинути за розв’язану війну. Права вибору ні в однієї , ні в іншої частини німців не було. В такій ситуації опинився Яків Андрійович Райт(1919 р. н., уродженець с. Кляйн Вердер Дмитрівського району на Чернігівщині), чиї спогади знаходяться в Бахмацькому районному історичному музеї. Через розкуркулення його батька в 1931 році і позбавлення засобів для існування їхньої сім’ї, він і його рідні врешті – решт опинилися 9 квітня 1940 року в с. Розенфельд Тельманівського району Сталінської обл. в колгоспі ім. Р. Люксембург, де проживало німецьке населення. Там їх і застала війна. Його спогади про свою подальшу долю і інших жертв війни та сталінської тоталітарної системи показують неприховану трагічну і жорстоку правду. Як він згадував, з початком війни розпочалася мобілізація в Червону армію, але німців з їхнього села не брали до неї. Нарешті 8 вересня 1941 року всі німці –чоловіки від 16 до 60 років отримали повістки від військкомату – з’явитися на збірний пункт в райцентр для відправки в армію. В повістках було вказано: взяти з собою чашку, ложку, пару змінної білизни і продукти харчування на два дні. 9 вересня кінним транспортом всі були перевезені на вузлову станцію Волноваха, і до 8 години вечора поміщені в криті вантажні вагони по 48 чоловік у кожному. На той час в тупиках вже стояло кілька ешелонів з людьми, очевидно з Маріуполя, Бердянська і інших районів Донбасу. Дорогою годували двічі: під час стоянок в Пензі і Свердловську. На місце прибули 21 вересня. Розвантаження вагонів проводилося на перегоні між Мідною шахтою і Тур’їнськими рудниками( пізніше м. Краснотур’їнськ) на будівництво Богословського алюмінієвого заводу(«БАЗ- буд») у Свердловській області – чергової будови НКВС СРСР.

До прибуття перших трудармійців (спочатку їх називали «труд мобілізованими») на БАЗ-буд «Богословлага» будівництво обслуговувалося трьома табірними дільницями біля 3500-3800 чоловік ув’язнених . Ними були побудовані адміністративні споруди, кілька будинків для начальства(на березі р. Тур’ї) і кілька будинків в Соцмісті для вільнонайманого складу. Із допоміжних об’єктів були вже в експлуатації електростанція (ЕС)на 25 тис. квт, лісозавод із 4 пилорамами, механічна майстерня. З під’їзних колій були влаштовані витяжний тупик на 400 м (для приймання вагонів з вантажами) і стрілочна вулиця довжиною 6 км, яка проходила через всю промзону, лісозавод і в Соцмісто. Тільки один залізничний тупик до ЕС був в експлуатації, а інші 17 тупиків, потрібних для запланованих об’єктів, знаходилися на початковій стадії(виїмка і відсипка землі) або на папері.


В ешелонах прибуло більше 5500 трудармійців: з останнього з них 720 чоловік були розвантажені поряд зі станцією для забезпечення розвантаження вагонів і обслуговування залізничного будівництва, а більше 4500 чоловік розміщені у 4 і 5 загонах за річкою Тур’я. Основна маса прибулих у вересні 1941 року трудармійців була зайнята на будівництві греблі на р. Тур’ї , водосховище якої повинне було забезпечити потребою у воді всі цехи алюмінієвого заводу і ТЕЦ на 425 тис. квт(перша черга). Здавання в експлуатацію греблі висотою 27 м і довжиною 800 м та дерев’яного екрана для запобігання від розмиву її хвилями були заплановані до весни 1942 року. Спорудити об’єкт владі потрібно було будь – якою ціною. Мобілізовані на будівництво люди, судячи зі створених для них умов , були приречені на вірну загибель. Перед вивезенням з домівок їм нічого не було сказано про необхідність теплого одягу і взуття, а привезли їх за 625 км північніше Свердловська, де вже 21 вересня, коли вони туди добралися, вода в калюжах на станції була прихоплена льодом. Греблю до початку повені , до травня 1942 року, було збудовано, в результаті чого із більше, ніж 4500 чоловік залишилося менше четвертої частини, та й ті напівживі; чоловік 450 – 500, які були спроможні рухатися, у травні перевели в новий, 14 загін, з прибулих у січні з Сибіру чоловіків – німців Поволжя.


Я.А.Райт перебував серед 720 чоловік, яких «розвантажили» для роботи на станції 21 вересня в 6 – й підкомандировці». Як він згадував, трудармійці 6-ї підкомандировки , розміщені за 200 м від станції Тур’їнські рудники, розвантажували вагони з устаткуванням, евакуйованим із Волховського алюмінієвого заводу і електростанції, частково з Підмосков’я, а також будівельні матеріали. Через велику завантаженість стрілочної вулиці прибулим устаткуванням, круглий ліс розвантажували на початку стрілочної вулиці або тупика в напрямку ЕС, а потім вони переносили його на плечах на лісозавод, який знаходився на віддалі 3-3,5 км . Такі роботи проводилися до літа 1942 року, поки стрілочна вулиця не стала вільнішою за рахунок нових тупиків. А спочатку через великий вантажопотік і недостатню кількість колій розвантаження робота йшла в будь-яку погоду у 2 зміни по 12 год. , інколи бригади мінялися, не зупиняючи роботи з розвантаження. В деякі дні кількість вантажів доходила до 150 вагонів. Отже, як Міністерство шляхів сполучення, так і трудармійці , працювали в режимі воєнного часу. Сама по собі робота не була такою страшною, на думку Я.А.Райта, як умови, в яких доводилося працювати. З деякими з цих умов вже наступного дня після приїзду їх ознайомив Петро Хом’яков (на прізвисько Петька Різаний)- начальник їхньої підкомандировки: «Віднині ви перебуваєте на правах ув’язнених. На вільного не маєте права говорити «товариш», тільки «громадянин». Зрозуміло? Питань не може бути. Розійдись!» Того ж дня сформували бригади вантажників, ремонтних робітників. Залізничні спеціалісти–машиністи паровозів, укладачі, зчіплювачі, вагонні спеціалісти – були організовані в одну бригаду і нею розпоряджалося тільки начальство залізничного будівельного району. Третього дня розпочалася робота, а через деякий час стали очевидними й інші нелюдські умови . За 6 підкомандировкою був закріплений один робочий кінь і однокінний віз(взимку – сани). Він повинен був забезпечувати 720 чол. водою, продуктами харчування(вода на віддалі 6 км, продукти – 5 км) і в подальшому щоденно вивозити раз на добу трупи померлих на поховання за загоном, на південно – західному боці. Після того, як повністю лягла зима, у загоні через відсутність води гарячої їжі не давали по 2 – 3 дні підряд. Видавали тільки пайок хліба – 600 г і оселедець, а воду кожний добував зі снігу. Печей для приготування їжі не було, а тільки опалювальні печі в гуртожитках, де можна було сніг трохи розтопити, прокип’ятити ж можливо було тільки в їхніх дверцятах. Це вдавалося зробити одному – двом, а інші смоктали відталий сніг, щоб якось вгамувати спрагу після оселедця. Оселедці і пайки з’їдали відразу ж ввечері, а наступного дня з 8 год. – на роботу, і так до вечора без їжі. Багато хто від снігової води захворів на дизентерію, після якої ні один чоловік не повернувся живим із санітарного пункту. Через відсутність води лазня по 1,5 – 2 місяці не працювала, але кожні 10 днів всі приходили в її приміщення – їх обстригали скрізь, а весь одяг здавали з усіма вошами на прожарювання. В очікуванні одягу кожний дряпав себе по шкірі, яка злущувалася. В ГУЛАЗі свавілля по відношенню до в’язнів було масовим явищем, але все ж якась видимість їхнього захисту була. Їх виводили на роботу в присутності медичного працівника, обов’язково в одязі і взутті, які відповідали в таборі порі року. Якщо температура повітря була нижчою -37 градусів, то в’язнів на роботу не брали. Всі німці – трудармійці також перебували в ГУЛАЗі , і їхні загони знаходилися поряд з табірними ув’язненими . Однак вищезазначені куці закони на них не поширювалися: забезпечення одягом і взуттям було турботою самих трудармійців; ніякі погодні умови не зупиняли вихід на роботу Зима 1941 – 1942 рр. на Північному Уралі була жорстокою, в окремі дні морози доходили до – 51 – 53 градусів, але ні один об’єкт , де працювали трудармійці, не зупиняв роботу. Тільки один день на місяць приділявся для ремонту обмундирування. Одягу і взуття до осені 1942 року нікому не видавали, і тому не дивно, що смертність в загоні була велика, а в кінці листопада і в грудні 1941 року становила до 14 чол. на добу з прибулих 720 чол. Витрати загону з поховання складалися з того, щоб викопати спільну яму, начепити бирку на ногу кожному померлому, вивезти його і закопати в яму. Це місце поховання у 1944 році було засипано попелом з витяжних труб ТЕЦ. Така ж доля поховань 4 і 5 загонів взимку 1941-1942 рр. на березі р. Тур’ї : навесні через повінь вода піднялася на 16-17 метрів на греблі і назавжди сховала їх, як і сховала сліди діяльності начальства НКВС. Однак в серцях тих, хто вижив, криваві сліди цих злочинів залишилися навічно в пам’яті , а самі вони стали їх незаперечними свідками . Створенням умов для роботи і життя трудармійців займалося місцеве начальство, яке час від часу змінювалося, і при цьому могли змінюватися й умови залежно від натури начальника. В середині жовтня 1941 року у їхній 6-й загін був призначений новий начальник загону Смоляр. До цього були окремі випадки, коли хворих з роботи відразу відводили в санчастину, а Смоляр дав вказівку доправляти їх спочатку в приміщення карцера, і якщо лікар там підтвердить , що він дійсно хворий, тоді його забирали в санчастину. На початку грудня 1941 року Я.А.Райт і черговий по гуртожитку Массольд Антон Вільгельмович стали свідками трагедії: біля 10 год. ранку в гуртожиток з роботи привели хворого Гунь Еріха Фрідриховича (уродженця с. Розенфельд) і поклали його на нари, а самі знову пішли на роботу. Через годину-півтори в гуртожиток прибіг начальник карцера Шимановський з криком: «Де цей філон Гунь?», і побачивши його на нижніх нарах, почав термосити, але той був мертвим. Потім вияснилося, що карцер був закритий і робітники повели хворого в гуртожиток. Вахтери з прохідної завжди доповідали Смоляру про всі випадки проходження хворих в гуртожиток. Шимановський отримав догану від Смоляра за невиконання його наказу, а не за смерть людини. Були випадки, коли з роботи приносили вже померлих. Перший такий випадок стався на 6-й день після прибуття на БАЗ-буд: у бригаді вантажників(бригадир Вебер Андрій Іванович) , які не мали практики розвантаження вагонів-лісовозів був роздавлений колодами Калтайс(з Маріуполя), а Аберміт Едуард і Реріх Іван отримали травми хребців, і на все життя стали інвалідами. Вони до 1948 року працювали в сушарні при гуртожитку. В першій половині грудня 1941 року Смоляра перевели в якесь інше місце, можливо на підвищення, як гарного «спеціаліста» в роботі з трудармійцями. Начальником загону призначили майора-фронтовика, після поранення, уродженця Карелії. Він почав з того, що протягом трьох вечорів проводив бесіди з трудармійцями і виясняв їхні потреби. Як виявилося, особливо важке становище було із взуттям: літнє взуття на більшості трудармійців було непридатним, а кілька десятків чоловік були зовсім без взуття. Як з’ясувалося, дехто вмів плести личаки з мотузок. Була організована група, яка розпочала виготовлення так званих «бахіл». Їх робили з мішковини і вати, а для підошви використовували старі автопокришки. Багато хто отримав трохи мішковини і вати для пришивання до картузів «навушників», як у будьонівських шоломах. Я.А.Райт також переобладнав свій сіромашний картуз на «шолом». Поступово також покращилося становище з водою, почала регулярно працювати лазня з обов’язковим прожарюванням всього одягу в жарокамері. Гаряча їжа стала постійною, хоч за якістю і кількістю норми на людину залишилися колишніми.


Із трудармійців була організована інженерно-технічна група з 8 чол. по допрацюванню і комплектації привезеного устаткування, яке в більшості своїй було не комплектне або ж без потрібних деталей. У цю групу ввійшли інженери з Маріупольських заводів «Ілліча» і «Азовсталь». Очолював її Граф Микола Іванович, колишній провідний інженер металургійного заводу «Ілліча». В подальшому шефство над цією групою взяв прибулий в кінці 1942 року на БАЗ – буд головним інженером інженер-полковник Смирнов Василь Васильович. Цій групі доручалися контроль і коригування всіх цехів, які споруджувалися. За вказівкою Смирнова у новоствореному загоні був окремо споруджений дім для ІТР. Невдовзі їхня група зросла до 11 чол. За активної участі інженерної групи на початку 1944 року із заводу почали відвантажувати вагонами гідрат, отриманий із цехів з переробки бокситів для виплавки алюмінія на Уральському заводі. За їхньою ініціативою і безпосередньою участю на початку будівельних робіт був споруджений полігон для виготовлення деталей фасонних труб, яких не вистачало для цехів мокрого розмелювання бокситів і цеху вилуговування. Цей полігон працював до кінця будівництва. За їхньою ініціативою механічна майстерня була переобладнана в механічний завод із ливарним цехом, де відливалися потрібні для будівництва деталі. На цьому заводі з’явилися перші стахановці – токарі брати Страссер.

У 1942 році, за вказівкою ДКО СРСР, мобілізували для роботи на будовах і лісоповалах Свердловської області 40 тис. чоловіків-німців, евакуйованих із Поволжя в Омську і Новосибірську області. У січні 1942 року прибули перші 1000 чоловік на БАЗ-буд. Їх розмістили тимчасово у 4 загоні, де до того часу було багато порожніх бараків. Їхнє завдання полягало в побудові нового табору на 7-8 тис. чол. з усіма допоміжними службами, в тому числі ізолятора (БПР- бригади посиленого режиму) та оперативного чекістського відділу.


Перш за все будівництво розпочалося із встановлення вахти-прохідної, десятьох вишок і огородження всієї території колючою проволокою в два ряди. До весни 1942 року в новому таборі вже розмістилося більше 6 тис. чол. , серед яких були й колишні керівники Республіки німців Поволжя(РНП): Вільгельм Гофманн – Голова Президії Верховної Ради РНП(до осені 1942 року працював у залізничному будівельному районі заступником начальника паровозного депо по ремонту, потім його, як депутата Верховної Ради РРФСР, відпустили в Омськ); Штоль – Голова Верховного Суду РНП (другим секретарем партбюро в загоні); Корбмахер – колишній секретар обкому РНП (працював бригадиром на будівництві вузькоколійної залізниці).


У новому таборі було 18 бараків, по 400 чол. в кожному. Трудармійців із 6 підкомандировки також переселили в новий табір, який отримав офіційну назву 14-й загін, а з квітня 1944 року – 4-й загін. Начальником загону був Каневський, а його заступником 2,5 роки – Горелик. Останній відповідав за громадське харчування і постачання загону, а його дружина весь цей час нелегально торгувала в Краснотур’їнську «лишками трудармійських продуктів». У 1942-1943 рр. трудармійців підписували на держзайм у розмірі 3-місячних зарплат, а в кінці кожного року за «бажанням трудармійців» ці облігації передавали у Фонд Оборони. Зберігалися вони (на кілька мільйонів крб.) у сховищі фінансової частини будівництва. Її начальник Шеєр організував нелегальну перевірку облігацій після проведення тиражів виграшів, але десь «допустив помилку» і його засудили на 10 років в’язниці із заміною на фронт. Говорили, що дорогою на фронт їхній ешелон потрапив під бомбардування. Вн отримав кілька подряпин і цим змив кров’ю свою провину перед державою.


До весни 1943 року начальником будівництва «БАЗ-буд» був бригадний інженер Кронов. Після введення генеральських звань його замінив генерал-майор Байков. Усі ці начальники були ревними служаками у головних катів Сталіна і Берії. За свої старання по «вихованню трудармійців» вони отримували ордени і інші відзнаки, а тисячі трудармійців бирку на ногу і невідоме місце поховання. Навесні і влітку 1942 року після прибуття нових контингентів німців Поволжя із Сибіру, багато бригад добивались високих показників у роботі, а бригада торкретчиків Петерса на будівництві ТЕЦ довела виробіток до 270-300% до норми. Однак мізерність харчування поступово відбилася на ентузіазмі робітників, адже більшість трудармійців працювали на фізично трудомістких роботах. Кілька десятків ослаблих трудармійців відправили на сільськогосподарські роботи в підсобне господарство «Богословлага», а до зими більшість з них знову повертали в бригади на будівництво. На початку 1943 року в загоні був проведений загальний зліт передовиків-трудармійців. Зліт проходив у клубі 14 загону на 300 чоловік. На сцені клубу очікував приходу начальства перший секретар партбюро Шмідт Володимир Едмундович. До речі, у 14 загоні було більше 270 комуністів, а серед вільнонайманих і військових на БАЗ-буді - менше 250 чол. До приїзду трудармійців з німців Поволжя парторганізації серед трудармійців не було. Оперативники навіть відбирали партквитки у комуністів із вересневого привозу трудармійців з України. З організацією 14 загону (з 1944 р. – 4 загін) політвідділом БАЗ-буду було створено партбюро в складі 3 секретарів: 1-й-Шмідт В.Е., 2-й – Штоль (колишній Голова Верховної Ради РНП), 3-й- Бем(колишній секретар райкому РНП). Коли на сцену клубу вийшли начальник будівництва Кронов, начальник загону Каневський, начальник політвідділу підполковник держбезпеки Горбачов, заступник головного інженера Карасьов, слово для виступу було надано Шмідту В.Е. Під час закінчення його промови, на сцену вийшов у військовій формі інженер-полковник Смирнов В.В., головний інженер БАЗ-буду, який також сів за стіл президії. Він уважно придивлявся до Шмідта і після закінчення виступу поривчасто ступив до нього із словами: «Володимир? Володимир Едмундович?!» Смирнов обняв його і тричі поцілував. Виявилося, що вони разом працювали у 1931-1933 рр. на будівництві Краматорського машинобудівного заводу, Смирнов – начальником дільниці, а Шмідт – парторгом ЦК на будівництві. Після цієї несподіваної зустрічі В.Е.Шмідт настійливіше ставив питання про покращення побуту, умов життя і роботи трудармійців.


Навесні 1943 року за сприяння управління будівництва місцевий колгосп дозволив під посадку картоплі для трудармійців 20 га вільної ріллі, і трудармійці влітку працювали 3 недільники на заготівлі корму для виготовлення силосу тваринам. У травні 1943 року через загальний відділ постачання з Омська надійшов вагон (16 т) насіннєвої картоплі, яка була розподілена по 10 кг під розписку тим, хто подав заяву на землю під посадку. Понад 1,5 тис. трудармійців посадили по 75 кв. м картоплі. Через півтора місяця після сходів вони вже скуштували молоду картоплю. У 1944 році за допомогою будівельної техніки і трудармійців було викорчувано до 50 га лісу за греблею: на кожного бажаючого саджати картоплю виділялося 100 кв. м, 10 га було виділено для городів вільнонайманих. Починаючи з 1944 року, через політвідділ і управління будівництва було дозволено Міністерству зв’язку приймати посилки в адрес трудармійців БАЗ-буду з Сибіру. В загоні було побудоване приміщення кухні з кількома плитами для приготування трудармійцями їжі зі своїх продуктів.


У 1942 році на БАЗ-буді був організований художній ансамбль із трудармійців(колишніх артистів театрів РНП) у складі 70 чоловік. Головним режисером був Фрейманн, який працював до 1941 року режисером Міаського академічного театру. Потім в цей ансамбль були запрошені жінки із вільнонайманих. Цей ансамбль перетворився пізніше в театр на постійній основі. Артист цього театру Фабер з літа 1942 року керував художньою самодіяльністю в загоні. Я.А.Райт також брав у ній участь. Кілька разів на місяць їхній гурток давав концерти у клубі загону, а інколи й групи із театру приходили. Одного разу, на початку 1944 року, у загоні давала концерт група артистів Московського театру Ленінського Комсомолу, яка була на гастролях в містах Свердовської області. Звичайно, ніякі концерти не могли замінити продуктів харчування, але відволікали на деякий час думки від голодного шлунка. А в бараках після вечері до відбою яких тільки розмов не було, але більшість зводилася до їжі: хто що любив їсти. Але незважаючи на недоїдання трудармійців, з їхніх зарплат вираховувалися кошти на державні потреби. У кінці 1944 року від Сталіна була отримана телеграма начальству БАЗ-буду: «Передайте мою вдячність робітникам німецької національності, які зібрали 4,7 млн. крб. на будівництво танкової колони». Після цієї телеграми знову пішла підписка залишків грошей на особових рахунках трудармійців, адже до квітня 1946 року зарплату їм на руки не видавали. Після квітня 1946 року , коли трудармійців передали з ГУЛАГу до відділу кадрів БАЗ-буду, тоді вони почали отримувати зарплату за місцем роботи. Відразу ж після оголошення в квітні 1946 р., що їх передають в Управління будівництва, наступного дня ввечері Шмідт В.Е. послав кількох хлопців, щоб за ніч зняли зону і залишили тільки прохідну. Вранці зони вже не було. Майже закінчився кількарічний жах для тисяч радянських німців, для тих, які вижили в нелюдських умовах.


Улітку 1946 року Шмідт В.Е. пройшов медичну комісію – одне око втратило 68% зору, а друге майже нічого не бачило. Через два дні після проходження ним комісії на ім’я начальника політвідділу і особисто Шмідту В.Е. прийшла телеграма: «ЦК ВКП(б) пропонує Вам залишитися на БАЗ-буді для кращої організації робітників німецької національності. Секретар ЦК Г.Маленков.» Я.А.Райт приділив у своїх спогадах увагу В.Е.Шмідту не комуністу, а Шмідту- людині, яка на БАЗ-буді зробила найбільше з усіх для збереження життя трудармійців, збереження їхніх зв’язків із сім’ями. Сам він жив як трудармійці, харчувався з ними в одній їдальні. Він ні на кого не підвищував голос , завжди вислуховував прохання чи скаргу, ніколи не залишав її без уваги. Сам автор спогадів Райт Я.А. пробув на БАЗ-буді з 21.09.1941 р. по 20.03.1947 р. Працював у різний час вантажником, ланковим ремонтної ланки, розсильним – вістовим начальника залізничного будівельного загону, контрольним десятником залізничного будівельного району, інспектором із праці будівельного району. 20 березня 1947 року він поїхав у відпустку в Акмолінську область до матері, і через її хворобу умовив коменданта, щоб дозволив залишитися на роботі в колгоспі, де жила мати. Його старший брат Андрій, 1917 року народження, демобілізувався тільки в 1951 році і був направлений після того в Казахстан під комендатуру. І через багато років після війни на шляху радянських німців ставилися перепони у навчанні, в роботі і у визначенні місця проживання. Хто пережив усі ті страждання, не може визнати їхню справедливість. Незважаючи на важкі випробування, які довелося переносити сотням тисяч радянських німців, їх завжди впізнавали по роботі, по садибі, по поведінці, які заслуговують повагу.


Тетяна Стрикун,
директор Бахмацького районного історичного музею


На фото: Я.А.Райт(справа внизу) у свого брата в м.Стара Руса. Росія. Поч. ХХI с т.

У зв'язку з активізацією спамерів коментарі тимчасово відключено

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове