Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Гетьманич. Андрій Розумовський

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Сина останнього гетьмана України Кирила Розумовського, Андрія, на сторінках видань певного спрямування згадують головним чином як дамського угодника, коханця ряду власниць королівських титулів. Йому навіть приписували роль коханця спочатку нареченої, а потім і дружини нелюбимого сина імператриці Катерини II, а потім і російського царя, Павла I. Втім знайомство з життям гетьманича і службовою кар’єрою чомусь наштовхують на думку, що всі ті красиві легенди про його перемоги в практично недосяжних ліжках вінценосних жінок ряду європейських держав, швидше за все і є легендами, покликаними приховати справжній життєвий шлях гетьманського нащадка або ж і скомпрометувати його. Втім його сучасники відзначають виняткові шарм, красу, освіченість і уміння спілкуватися не тільки з жінками будь-якого суспільного кола.

 

Андрій Кирилович був двічі одружений. З майбутньою першою дружиною Єлизаветою, старшою донькою знаменитої віденської родини Тун фон Гогенштайнів, молодий дипломат познайомився в 1779 році у Відні, де він змушений був зупинитись майже на 2 роки, звичайно не із своєї волі, по дорозі до Неаполя, куди він був призначений на посаду повноважного міністра і надзвичайного посланця при дворі короля Фердинанда IV, а неаполітанська влада не могла знайти і призначити посла у столицю Російської імперії. Лише через 6 років він знову прибув до Відня. Давнє знайомство відновилось і між ними встановились дружні взаємини двох молодих закоханих людей і тільки в 1785 році Андрій, отримавши призначення на дипломатичну службу до Данії, попросив руки Єлизавети в її матері графині Марії Тун фон Гогенштайн. Між розлученими нареченими зав’язалося жваве листування, сповнене кохання і ніжності. Листи ці, писані французькою мовою, збереглися в сімейному архіві. В 1788 році нарешті відбулося давноочікуване весілля.

 

1880 року Андрій потрапляє в опалу і його відправляють до Батурина, а хвора Єлизавета залишається у Відні. Опала триває майже два роки і подружжя знову звертається до листування. До наших днів збереглося понад 200 листів, сповнених духовної близькості і невгасимого кохання подружньої пари. Втім щастя спільного життя було коротким, хвора графиня змушена була відправитись на лікування, а в 1806 році вона помирає. В 1816 році вдівець повторно одружується, цього разу його обраницею стає також графиня, хоча і без посагу, Константина Торгейм. Можливо, що це було однією з причин, що спонукали дипломата розпродати свої володіння на батьківщині, в тому числі в Батурині та інших містах і селах Сіверщини. Так, Дмитрівську маєтність (51 особа чоловічої та 58 осіб жіночої статі) купили навпіл за 10700 рублів військовий товариш Дідович Яків Гнатович та титулярний радник Василь Іванович Білецький. З тих пір і аж до самої смерті Андрій Кирилович проживає в столиці Австрії. Дітей у нього не було..

 

Народився Андрій Кирилович 12 листопада 1752 року в Глухові. Брат його батька Олексій був морганатичним чоловіком (діти від такого шлюбу не мали права успадковувати титул своїх батьків. Б.К.) російської імператриці Єлизавети Петрівни. За два роки до народження Андрія відновили титул і посаду гетьмана уже для Кирила Розумовського і той, з родиною та гетьманським урядом спочатку оселився в Глухові, що після розгрому Батурина став резиденцією українських гетьманів.

 

За роки правління Кирила Глухів перетворився в справжнє столичне місто. Для гетьмана і генеральної старшини давались придворні бали, в театрі ставились французькі комедії, для виховання гетьманських і старшинських дітей створили навчальний заклад, в якому працював цілий ряд талановитих зарубіжних педагогів. Один з них, знаменитий учений Август Людвіг Шльоцер, вперше запровадив викладання статистики, яку тоді називали «Пізнанням своєї Вітчизни».

 

Батько гетьманича серйозно дбав про освіту сина, готуючи того до заміщення високих посад в дорослому житті. Дванадцятирічного юнака посилають служити на англійському флоті, згодом слухати лекції в знаменитому Страcбурзькому університеті та в подорож, з метою більш близького знайомства та вивчення мов, по ряду європейських країн. Навчання та знайомство з військовими і державними справами молодий вельможа органічно пов’язує з розвагами в колі тамтешньої «Золотої молоді».

 

Повернувшись в Росію, Андрій служить на флоті і в 1769 році його, флотського лейтенанта, посилають служити на ескадру під командуванням Олексія Орлова, яка саме перебувала в грецьких водах, які тоді, як і сама Греція, належали Османській імперії. В 1770 році в складі цієї ескадри молодий офіцер бере участь у відомій Чесменській битві на морі, виявивши мужність і відмінне виконання своїх обов’язків. Розуміючи, що служба на флоті для нього малоперспективна та очевидно і не дуже бажана, Андрій в 1772 році повертається в столицю імперії і при потужній батьківській підтримці, до речі на той час не тільки українського гетьмана, а і російського фельдмаршала, влаштовується на службу при царському дворі.

 

В 1786 році А.Розумовського призначають послом і повноважним міністром до столиці Швеції Стокгольма. Залишати Стокгольм йому довелося не з власної волі, а за досить драматичних обставин за наказом шведського короля Густава III. Незручному для короля дипломату відмовили навіть дати лоцмана і той змушений був пригадати свою морську науку, стати за штурвал і сам привів судно в Росток, а звідти добрався і в Санкт- Петербург. Андрій Кирилович майже все свідоме життя віддав дипломатії. В різні роки бачимо його в російських посольствах при королівських дворах Відня, Неаполя, Стокгольма і нарешті знову Відня. Тут він очолював посольство Російської імперії протягом 17 років. Ці роки ознаменувались для нього не тільки успіхами, а і тривожними переживаннями, пов’язаними з опалою. Його давній друг, а згодом і заклятий ворог Павло I звільняє його з посади і відправляє до Батурина, де той змушений був провести на зелених берегах не надто швидкоплинного тут Сейму, в сільській тиші занепадаючої вже бувшої гетьманської столиці 2 роки.

Тим часом з’ясувалося, що в російському посольстві у Відні потрібні розумні й авторитетні люди. Павло I повернув опального вельможу на попередню посаду. Більше того, імператор змушений був нагородити А.Розумовського в 1799 році найвищим орденом імперії – орденом Святого Апостола Андрія Первозванного.


Незадовго після цього Павло I гине унаслідок двірцевої змови. Російським імператором став Олександр I. Дружні стосунки між Павлом і Андрієм Розумовським зав’язались ще в їхній молодості. Та були згодом зіпсовані підступним втручанням Катерини II, яка не любила свого сина, постійно інтригувала проти нього і планувала позбавити його права на російський престол, заповівши його внуку Олександру. Як відомо, планам тим не судилося збутися.


У Відні А.Розумовський досягнув вершини своєї кар’єри, очоливши російську делегацію на Віденському конгресі 1814-1815 рр. Віденський конгрес практично завершив війну коаліції ряду європейських держав проти наполеонівської Франції, в черговий раз перекроївши кордони континенту. Провідну роль на конгресі відігравали делегації Росії, Англії і Австрії. Угоди, укладені на конгресі, покликані були відновити феодальні порядки і королівські династії при владі, придушити революційні рухи та затвердити територіальні придбання переможців.


Торкнулися ці рішення і українських земель, що до цього не входили до складу Російської імперії. Нагадаємо, що Північна Буковина була окупована Австрією в 1774 році, а Галичина під владою тієї ж таки Австрїї перебувала з 1772року. За участь «в післянаполеонівському облаштуванні Європи» А.К.Розумовському, відзначаючи його напружену і успішну працю на конгресі, було присвоєно звання князя, тобто, згідно з діючою в той час «Табеллю про ранги», вище від князя в імперії був тільки імператор. Сподівання вінценосних володарів на стабільність, як виявилось, були ілюзорними, через якусь чверть століття революційні хвилі знову накрили древній континент. Настала «Весна народів».


І ось зовсім несподівано новоспечений князь подав прохання про відставку, і, отримавши її, поселився у Відні. Це були часи, коли російські учасники походів в Західну Європу побачили зовсім інше життя, ніж у себе на батьківщині, стали задумуватись над проблемою ліквідації кріпосницької системи, практично рабства, в Російській імперії. Різні люди по-різному дивились на проблему. Одні засуджували кріпосне право на словах, інші його не схвалювали, але благополучно користувалися вигодами свого дворянського звання і дармовою працею своїх кріпаків, а ще інші, найбільш рішучі, почали створювати таємні товариства з метою повалення існуючого суспільного ладу (майбутні декабристи). Автор не зустрічав у пресі матеріалів про ставлення Андрія Кириловича до проблеми, але зрозуміло, що за рішенням залишити державу, яка піднесла його до вершин багатства, слави і влади, стояли якісь дуже серйозні причини, про які А.Розумовський волів не говорити і тим більше не писати. Можливо, що про всі ті обставини ми так ніколи і не дізнаємося, хоча з історії відомо, що ніщо таємне найчастіше таким вічно не залишається, але актуальність втрачає.


Один із сучасних російських авторів так оцінив життя і діяльність Андрія Кириловича:


«– Он не любил Отечество,
Он любил Вену, музыку, роскошь,
Оружие, собак и авантюры,
Однако без него история России
Была бы менее интересной…»


Щось у цій оцінці справедливо, а щось - ні. Уся проблема в тому, що і автор, і ми розуміємо під словом «Отечество», для когось це величезна, могутня імперія, для багатьох це тюрма народів, а для когось тільки свій власний, хай і малий, народ… Про Україну, як бачимо, цей «патріот» навіть не згадав, бо «Отечеством» для нього є тільки Росія. І ще один нюанс до теми патріотизму. У 1918 році один з нащадків роду Розумовських був ад’ютантом в очільника Української держави гетьмана П.П.Скоропадського.


У столиці Австрії Андрій Кирилович вів світське життя, і як людина талановита і музично обдарована, у свій час став членом квартету, створеного найвидатнішими музикантами столиці, у якому грав партію другої скрипки. Біограф Людвіга ван Бетховена А.У.Тайєр з цього приводу писав: «Його абсолютна підготовленість цілком дозволяла йому грати партію другої скрипки в квартеті, що він звичайно і робив». У березні 1809 року Людвіг ван Бетховен у листі до свого видавця писав, що його П’ята і Шоста симфонії присвячені «одночасно двом панам – його сіятельству графу Розумовському і його світлості князю Лобковицю». Будучи талановитим і прекрасним музикантом, Андрій Кирилович, звичайно ж, у якійсь мірі впливав і на великого композитора. Саме з його подачі той створив дві редакції відомої української пісні «Їхав козак за Дунай». Днями одну із цих талановитих обробок із задоволенням багато хто слухав по чернігівському радіо «Сівер-центр». У Відні «граф Андре» побудував міст через Дунай, який, на жаль, не дожив до наших днів та спорудив прекрасний палац, який і сьогодні прикрашає древнє місто і незмінно привертає увагу численних туристів столиці Австрії. У цьому палаці Андрій Кирилович і помер 23 вересня 1836 року.

Б.Киричок, краєзнавець.

У зв'язку з активізацією спамерів коментарі тимчасово відключено

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове