Будівництво нового пасажирського вокзалу тривало майже  увесь 1917 рік. Перша світова війна була у розпалі, а Бахмацький вокзал добудовували жінки, старики й звільнені від служби в армії спеціалісти. Станцію Бахмач-Пасажирський було відкрито у середині листопада, коли вже у Петрограді  відбулася  пролетарська революція. На урочистостях з нагоди офіційного відкриття станції  вокзал прибрали у невеличкі червоні прапорці. Освячення станції відбувалося за традицією, з попами й хоругвами. Потім всім, хто  зібрався на відкриття станції,  було запропоновано сфотографуватися посередині фасадної частини вокзалу. Таких  світлин по нашому Бахмачу доволі [1].

Разом з будівлею вокзалу  постав й невеличкий житловий масив для службовців. Один будинок стоїть й дотепер [2], а три подібних будинки було знищено (вони згоріли) під час Другої світової війни. Історія повторювалась: коли будувався Бахмач-Київський, то навколо розрісся й робітничий виселок. Так сталося й тепер. Першим, ще ранньою весною 1916 року, на новому виселку оселився заможний селянин Ананій Сергійович Путря,  який придбав тут 4 десятини землі. Його відчіпну комору (не розбиравши її) привезли на двох гринжолах восьмириком. Вже у 1917 році сюди ж переїхали брати Гришки – Федір й Микола, обидва без сталих занять й професій. У цьому ж році на виселку біля станції Бахмач-Пасажирський оселилися  Павло Андрющенко, ковбасник Іван Калініченко, Марко Лазун, а наступного, 1918 року, виселок поповнився родинами Петра Кучеренка, Савка Назаренка та Павла Шевчука, які усі були службовцями на пошті  або на залізниці. До речі, Федір Гришко   випікав смачний хліб й хлібобулочні вироби й тут же ними торгував. Іван Бадай приторгував овочами, за що його назвали “баклажанником”.

 

Взагалі, найбільш інтенсивно забудовувалася південна частина від нового вокзалу. Тут поставили свої садиби Шевченко, Павло Бадай, Портянка, Степан Бадай, які й тулилися до вокзалу,  що  був осередком основного прибутку для цих родин. А потім заселяли цю порожнечу хто й як хотів. Наш Савенків хутір стояв дещо окремо, по старому Батуринському шляху, який вів з центру робітничого виселку до Поросючки. На хуторі було шість дворів. Засновником хутора ще у 1900-х роках був Мирон Савенко, який й дав йому назву, що  зберігалася аж до 1926 року, коли радянською владою було проведене велике розмежування землі.  Після цього навколо Савенкова хутора почалося інтенсивне заселення громадянами з усіх сіл нашого району, які в основному працювали на Бахмацькому залізничному вузлі та в інших установах й організаціях виселку. Серед інших, у 1909 році, тут оселився й Логвин Якович Іванько, про якого мова була раніше. Його дружині Присці дуже кортіло, щоб цей хутір отримав назву  Іванькового, але інші старожили не погодилися з нею. Тоді Приська запропонувала нову назву -  Сайваньків, але й з цього нічого не вийшло, назва не прижилася. До речі, небіжчик Нестор Степанович Іванько називав наш хутір Червоною квіткою.

Але я відхилився від розповіді про вокзал, тому й повертаюсь до нього. Пасажирський вокзал був довгою, широкою й приземкуватою будівлею, де під одним дахом було зосереджено три великих зали, всі службові приміщення, а пізніше тут розміщувався ще й так званий “червоний куточок” для громадян навнолишнього виселку. Перший зал станції був для пасажирів першого класу – з рестораном, книжковим кіоском та перукарнею.  Другий зал займали квиткові каси й службові кабінети. Третій зал – зал для пасажирів  третього класу – являв  собою  велике пустопорожнє,  на цементній підлозі,  приміщення, у кутках якого стояли дві круглі груби, обтягнені бляхою й пофарбовані у чорний колір,  яких взимку було замало для обігріву досить великого приміщення. У правому кутку зали розміщувався невеличкий буфетик, де торгували гарячим чаєм, бутербродами й цукерками-подушечками. З меблів у залі було лише декілька дерев’яних ослонів для пасажирів. Постійними відвідувачами залу були солдати, селяни, безпритульні, спекулянти-мішочники, що їхали за хлібом тощо. Вночі зал не освітлювався й тому панував морок, а взимку панувала стужа. Із залів пасажири виходили на перони, які являли  собою  довгі й широкі смуги без твердого покриття, по кінцях яких стояло по одному газово-гасовому ліхтарю. Такого освітлення було замало, тому вночі вокзал здавався казковим коралем, зануреним у передранковий туман.

Першим начальником новозбудованої станції був Стихер, а по ньому керували станцією Михайло Стрілець (керування його було коротким, бо він невдовзі після призначення помер), Таран (був чуйним й користувався високим авторитетом). Наперодні Другої світової війни посаду начальника станції отримав Володимир Мусійович Ворона, який і після закінчення війни обіймав цю посаду , аж до середини 60-х років ХХ століття. Приблизно 1965 року В. М. Ворону  змінив новий начальник – Кулемза, який, прокерувавши два роки, був переведений кервіництвом залізниці десь за Київ теж начальником станції.

Завідувачем канцелярії станції Бахмач-Пасажирський від самого утворення й довгий час був Федір Іванович Ященко, який вийшов з цієї посади на пенсію, а помер весною 1974 року. Його незмінним помічником тривалий час був Тихон Григорович Бадай. З чергових по станції пригадую Пастухова й Лазебного, а дорожним майстром був Морозенко, який мав житло у приміщенні тимчасового вокзалу [3].   З інших службовців станції й вокзалу згадуються Соколов, Гасуха, Жованник, Рева.

Бахмач-Пасажирський у короткий термін став великою вузловою станцією, сюди почали прибувати поїзди  з п’яти напрямків – з Москви, Києва, Ромнів, Гомеля й Одеси. З часів  Першої світової війни й потім, у часи революції й Громадянської війни, вокзал завжди був переповнений і цивільними, і військовими. Для збереження порядку    на вокзалі був постійно присутній  військовий комендант з патрульним нарядом, який керував потоками військовослужбовців. Війни й революції призвели до появи величезної кількості біженців, які родинами тікали від кровопролиття. Частина з них прижилася у Бахмачі. Так тут з’явилися Сінкевичі, Станкевичі,  Конопадські, Тинзегольскі, Чижики, Шишови, Бурзики  та  інші.

 

---

 

[1] Знову звертаюся до читачів з проханням віднайти збережені старі фотокартки, які стосуються історії нашого міста й принести до редакції для  копіювання.
[2] Мабуть,  це дерев’яний будинок, який зберігся з півничного боку вокзалу.
[3] Про тимчасову станцію під назвою “Богодарівка” дивись у попередніх числах “Порадника”.