Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Будівництво нового вокзалу на початку ХХ століття

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Уривки з нарису Д.Д.Дороша „Місто моєї зрілості”.
Примітки та редагування М. Виноградова. Продовження.)
 
ст. Бахмач (Київський). 1910-ті роки. Фото з архівів бахмацького музею.
 
У 1910-х роках 20 століття у зв’язку  із посиленням економічного розвитку Російської імперії й зростанням пасажирських і вантажних перевезень по залізниці, виникла потреба у модернізації Бахмацького залізничного вузла. Тому міністерство шляхів сполучення ухвалило рішення про будівництво тут ще одного пасажирського вокзалу. Пошуково-розвідувальні роботи почали свою роботу в 1913 році з пошуку місця розташування нового вокзалу. Таке місце було обрано між залізничними будками Коцупала  й Фатея Іванова, як тоді казали,  «на двухсотій версті» від Києва. Почалася Перша світова війна, але роботи з будівництва вокзалу не припинялися. Вже 1915 року на обраному місці, майже навпрости будки Коцупала, був збудований полустанок з вивіскою над дверима “Богодарівка”. Цю назву було взято від сусідньої економії цукрового магната Терещенка “Богодарівка” [1]. Ця тимчасова станція виконувала усі функції керування тимчасовим рухом поїздів й змінами їх напрямків.  У тому ж 1915 році розпочалися інтенсивні роботи з будівництва нового вокзалу, які велися й літом, й взимку. На будівництво приїхали підрядчики, інженери, техніки, які оселилися на виселку, що межував з Гойдоньковим садом (нині це початок вулиці ім. К. Розумовського, у минулому – ім. К. Маркса). Канцелярія будівництва розташувалася у будинку В. А. Лук`яниці. А в наших садибах були розміщені каламашники [2] з тягловою силою (кіньми). Одночасно із будівництвом залізничного вузла з вокзалом, проводилося й будівництво чотирьох багатоквартирних житлових будинків для обслуговуючого персоналу нової станції. Будівлі зводилися за новими технологіями: на цегляні лігарі ставили дерев’яний ощіп, який з обох боків обшивали шалівкою. Порожнечу, яка утворювалася між ними, засипали шлаком – відходами від спаленого кам’яного вугілля. Такі споруди зводилися швидко й були гарними зовні, але взимку в них було холодно  та й були вони недовговічними [3]. Приміщення пасажирського вокзалу збудували паралельно залізничних колій, з таким розрахунком, щоб була можливість приймати пасажирські поїзди з обох сторін та з усіх п’яти напрямків залізничного вузла.
 
Будівництво нового вокзалу потребувало значного людського ресурсу. Майже все вільне місцеве населення з прилеглих сіл, яке не було на той час зайняте на інших службах, було задіяне у цьому процесі й виконувало різні земляні роботи. Тут, до речі, були задіяні й ті каламашники, які ще висипали полотно під Лібаво-Роменську й Курсько-Київську залізниці у 60-х роках ХІХ століття. Каламашник Моісей Жабка, який ще тоді у справі земляних робіт набув чималого досвіду, на цьому будівництві очолював бригаду кінного обозу, як досвідчений каламашник. Він сам мені розповідав, як ще хлопчиком висипав грунт під Курсько-Київську “чавунку” й як тоді важко було працювати під палючим сонцем. На це будівництво він приїхав майже всією родиною – з синами, онуками. Життя і побут каламашників початку ХХ століття майже нічим не відрізнялися від середини ХІХ століття. Жили вони у будинку господаря, але яке це було життя? Й влітку, й взимку вони спали на земляній підлозі, розіславши під боки куль житньої соломи. Вкривалися одвічними кожухами. Лише раз на добу мали гарячу страву, а то все була “сухом`ятка”. Лазнею не користувалися, а тому нужі (вошів) було так багато, що як кажуть,  зїдала й згризала їх до кісток. Живо уявляю собі й зараз рудобородого Мойсея, який, як тільки в нього була вільна хвилинка, лівою рукою грібся у голові, а правою шкрябав жовте й сухе тіло на пазусі. Таким він залишився у моїй уяві на все  життя. До того ж, у кожному дворі нашого виселку була своя худоба, а тут ще добавилася худоба каламашників. Це призвело до того, що у дворах  стояли купи гною, калюжі сечі, а мух розвелося стільки, що від них не було ніякого спасу. Малих дітей вони буквально заїдали. Зрозуміло, що, як кажуть, “гігієною тут не пахло”. Діти постійно хворіли на різні “чирки”.

Підрядчики й начальство, у зв’язку із воєнним часом, намаголося якнайшвидше побудувати станцію, тому будівництво велося увесь світловий день. Пригадую, що на земляних роботах працювало й багато жінок, але їм платили менше від чоловіків.  Чоловіки-грабарі приносили щовечора у родину по 70 коп., а жінки – по 50. Тоді гроші швидко знецінювалися, а тому платили марками вартістю від гривеника до 20 копійок, на яких було написано: «Имеет хождение наравне с медной монетой», а на паперовому полтиннику був напис: «Имеет хождение наравне с разменною серебряною монетою».

На цьому будівництві вже не було дерев’яних лопат, й взагалі, працювати було трохи легше. У центрі залізничного виселку Бахмача було безліч крамниць й продуктових лавок, а робітники майже всі були місцевими й харчувалися домашніми продуктами.

Коли у 1916 році застрайкували бахмацькі залізничники, то до них спочатку приєдналися й молоді каламашники. Але коли вони ввечорі повернулися у свої хати, то досвідчені каламашники почали говорити: “Цей страйк не наш. Про нас там ніхто й словом не обмовився. Там говорили про свої артільні справи”. Тоді  почали обговорювати, як зробити, щоб десяцький платив більше. Хтось сказав: “Нам потрібно організуватися й не виїхати на роботу, отоді десяцькі біля нас поскачуть. Але треба знайти доброго організатора”. Та інші казали: “Наша справа – бери більше, кидай далі”. Взагалі каламашники мали низький політичний рівень.

1916 року закрили переїзд біля Фатеєвої будки. Залізницю у цьому місці обкопали з обох сторін глибоким ровом, тому всім людям, що роками іздили й ходили через цей переїзд, довелося  майже рачкувати через дві глибокі канави, щоб перейти залізницю.  Й так, до речі, ходили до 1958 року, коли на цьому місці знову відкрили переїзд. Але цей переїзд не зміг забезпечувати пропуск  того транспорту, який розрісся у 70-ті роки  XX століття. Тут завжди стояла черга автотранспорту, яка по півгодини й більше чекала переїзду через залізницю. Саме тоді було вирішено збудувати міст над  залізничними коліями. Міст було відкрито ранньою весною 1975 року, а переїзд знову закрили, і по обидві сторони прокопали два рови, тільки не такі глибокі, які були у 1916 році.

(ДАЛІ БУДЕ)

[1] Д. Дорош тут посилається на фото при відкритті цього полустанку, на якому зображені всі службовці біля цієї вивіски. На жаль, я на маю цієї світлини. Може у когось з читачів є таке фото, або хто знає, де можна відшукати його? Буль ласка, повідомте редакцію. Як і фото Бахмача-Пасажирського.

[2] Нагадаю, що каламашки – це тачки для сипучих матеріалів (піска, землі) під кінською тягою.

[3] У такій будівлі я навчався 8 років. Школа №6 була збудована за цієї технологією, й пригадую, як одного разу через зроблений отвір у стінці школи посипався вищезгаданий шлак. Думку про холодність й недовговічність таких будівель я вважаю перебільшенням: в класах моєї школи завжди було тепло (опалення було грубами), а сама будівля простояла до кінця XX століття (фото на ст. 4). За такою технологією, до речі, збудоване й дерев’яне приміщення школи № 4, яке й до цього часу перебуває у доброму стані.

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове