У часи революції 1905 року семирічна вища навчальна школа була охоплена революційними настроями учнів страших класів, які зустрічали попа барикадами перед дверима класної кімнати. У такі хвилини на допомогу священику приходили директор школи або завуч. У 1906 році приїхав у школу молодий вчитель ручної праці Карл Петрович Танчер, який з собою привіз нові ідеї епохи. Освіту він отримав на курсах учителів ручної праці при Санкт-Петербурзькому педагогічному інституті, які закінчив з відзнакою. Був Карл Петрович сином бідного селянина, за національністю латишем, як тоді писалося – з Лифляндії [1]. З дитинства пізнавши злидні й безправне становище малоземельного селянина в умовах буржуазного суспільства, він усіма своїми силами й турботами батьків прагнув науки, чого з великими труднощами й досяг. Будучи свідком революційних подій, які відбувалися у Петербурзі, Карл Петрович був полонений революційними ідеями В. І. Леніна, які проніс через усе життя. Приїхавши до Бахмача, він таємно почав вести серед колективу учителів атеїстичну й революційну пропаганду. Ще задовго до пролетарської революції Карл Петрович, при вході до великої зали школи (де тоді стояв іконостас й відправляв службу піп), головного убору не знімав й лоба не хрестив. Коли ми запитували у своєї вчительки: “А чому Карл Петрович й Кирило Кирилович Батурин не хрестяться при вході до зали?”, вона відповідала, що вони вже старі, й їм важко знімати картуза й хрестити лоба. Ми чудувалися. Бо наші дідусі й бабусі були ще старішими, а лоба усе таки хрестили.

 

 

У часи політичної реакції (1907-1910 рр.) жандармерія станції Бахмач посилила свої ряди. Тоді на станцію Бахмач-Гомельский прибув спритний стражник Сорока, який скрізь встигав бути. Без нього, як казали, й вода не відхрещувалася. Але незабаром він кревно зв’язався із бандою братів Михайловських, яким, як теж казали, не було ні горба, ні долини, й тому вони вершили свої чорні справи на нашому залізничному вузлі без остраху щонайменшого покарання. Вдень брати Михайловські працювали у вагонному депо столярами, а у вільний від праці час дозволяли собі сваволі під захисним крилом стражника Сороки й робили розбійні напади на мешканців нашого виселку. Вночі вони грабували пасажирів, які пішки шли з одного вокзалу на інший. Все їм сходило з рук, бо Сорока нічого не бачить, нічого не знає й нічого не чує. А на мешканців базарної площі вони наводили суцільний жах. Базарна площа тоді тильною стороною впиралася й досягала території залізниці. Тут були збудовані однорідні маленькі крамнички, які працювали майже цілодобово. Коли робочий день у депо підходив до “шабашу”, у цю хвилину вже черговий єврей стояв на варті-“шухері” й споглядав, куди повернуть брати Михайловські. І якщо вони повертали у бік базарної площі, лементував у все горло: “Михайловські!…” Миттєво всі крамнички наглухо зачинялися на усі можливі засувки, а самі продавці розбігалися хто куди, як полохані миші. Брати Михайловські приходять на площу й починають нишпорити по крамничкам й поза ними. Зловивши якогось єврея, який не встиг сховатися, вони вимагають у нього 5 карбованців, ніби він завинив їм. Бідний єврей довго пручається, але коли брати починають його тягти у поліцейську дільницю до Сороки, здається й віддає їм п’яткову, щоб не мати справу із жандармами (бо тоді ще дорожче для нього виходило). А брати Михайловські разом із Сорокою вже через 10 хвилин сидять у ресторані Гирича й пропивають нагло пограбовану п’яткову. Такі сеанси вони повторювали аж до початку революції 1917 року.

Треба сказати, що починаючи із часів Столипинської реформи (тобто, з 1910 року) й до кінця Громадянської війни (до 1923 року) у нашому Бахмачі й навколишніх селах діяли організовані злодійські банди, які не гребували нічим. Вони залазили (як правило, через стріху)  до селянина у комору й забирали геть усе, що знаходили: продукти, одяг, зерно тощо, залишаючи після себе пустку. В цей час, мабуть, не знайшлося б такої хати, куди не залазили злодії. Було чимало випадків, коли злодії вирізали всю родину. Пригадую, що саме на нашому залізничному вузлі діяла така банда, у який брав участь мій недалекий сусід Іван Лященків. Піймали цю банду вже після революції 1917 року, підіславши до них свого чоловіка-гармоніста, який ходив з ними навіть на крадіжки. Арештовували їх за допомогою міліції з іншого району. Суд засудив 10 чоловік цих бандитів до розстрілу.

[1] Нині це прибалтійська країна Латвія (столиця – м. Рига). Фото Танчера буде опубліковано у наступному числі “Порадника”.