…Відповідно до закону розвитку суспільства, зростання капіталу призводить до утворення і зростання його могильника – пролетаріату. Бахмацький робітничий клас, який вже сформувався як промисловий пролетаріат, теж вже не хотів миритися з буржуазними порядками. Він протестує й страйкує та поволі готує себе до політичного збройного повстання. Київські товариші “іскрівського” напрямку привозили до Бахмача багато більшовицької літератури. Так, 1905 року в Бахмач надходила газета “Поліський листок”, а також листівки й прокламації, які видавав Поліський комітет РСДРП [1]. У них закликалося до повалення самодержавства, до обрання Установчих зборів. Підготовкою до страйку у Бахмачі керував страйковий комітет “іскрівського” напрямку, який був організований ще у 1902 році й куди входили робітники залізничної станції Степан Вітренко, Ковальов, Пилипенко. 

 

А у жовтні 1905 року бахмацькі робітники взяли активну участь у загальному страйку під керівництвом більшовицького комітету, під час якого екномічні вимоги переросли у політичні. У страйку взяли участь усі робітники й службовці обох станцій, а також робітники млина Брачинського і гуральні. Адміністрація станцій сама нічого не робила без згоди й санкції страйкового комітету. Коли у грудні 1905 року відбулося збройне постання у Москві, залізничники бахмацьких станцій знову оголосили страйк. Страйковий комітет знаходивсь при паравозному депо й координував свої дії (шляхом обміну депутатами) із страйковими комітетами Гомеля й Мінська. Страйковий день розпочинався з того, що залізничники станції Бахмач-Київський збиралися на залізничному пероні. Потім до перону подавався поїзд виключно із залізничних відкритих платформ, куди страйкуючі сідали й, під безперервний сигнал залізничного рожка, їхали до станції Бахмач-Гомельский. Там їх вже чекали усі робітники цього вузла й тут же відбувався мітинг, на якому виступали оратори як місцеві, так й  сусідніх повітів [2]. У виступах оратори полум’яно викривали буржуазні порядки, жорстоку експлуатацію трудящих мас тощо; вимагали поваленння царату, як захисника інтересів буржуазії, поміщиків й лихварів. Топки паровозів були погашені, припинився рух поїздів через Бахмач, але страйк був неповний: пропускалися військові ешелони, які йшли з Далекого Сходу (тобто з Російсько-Японської війни) та ешелони з хлібом. Нарешті правління Московсько-Київсько-Воронізької залізниці звільнило з посади начальника станції, який допустив до такої сваволі робітників й службовців, а 16 грудня 1905 року до Бахмача були введені каральні війська, які, погрожуючи застосувати зброю, змусили робітників відновити роботу на транспорті. [3]

1906-1907 роки (так звані роки чорної реакції) були характерні посиленням жандармського нагляду, особливо на залізницях. Незгодних негайно й швидко засуджували до каторжних робіт у Сибіру. Тому страйковий комітет у Бахмачі зайшов у глибоке підпілля. У ці ж роки царат проводив так звану Столипінську реформу на селі, що призвело до значного збільшення руху переселення безземельних селян (цілими родинами) на Далекий Схід або, як тоді говорили, “на Томськ”. На станції Бахмач був організований пункт для відправки місцевих й пересадки транзитних переселенців, через який щодоби проходило тисячі селян. Вільних місць доводилося чекати тижнями, що призводило до скупчення селянських родин й виникнення антисанітарії й, відповідно, інфекційних хвороб. Так, у кінці березня 1909 року було виявлено 63 хворих, а вже через 16 днів, у квітні, число їх збільшилося  до 120 чоловік [4]. На цих пунктах переселення медичне обслуговування було недостатнє. У той час на залізничному вузлі працював лише один фельдшер, який мав надавати медичну допомогу і залізничникам, і великій кількості переселенців. У містечку Бахмачі (де була дерев’яна церква) була розташована медична амбулаторія. Там працювали лікар і 2 фельдшери, але вони обслуговували лише  Бахмацьку волость [5].

До речі, наші бідняки-малоземельники переселялися здебільше у степи Катеринославщини і півдня України. Зокрема, наш земляк Іван Пиріг, невикапенний бідняк, посадив на воза свою родину з купою малих дітей й поїхав із села Бахмач-2. Родичі, сусіди його умовляли не їхати, бо в нього не було ні добрих коней, ні стартового капіталу. Коли він проїздив повз хати містечка, майже кожен селянин, коли бачив це сумну і трагічну картину, виносив йому на дорогу по хлібині, а Іван Пиріг йшов за возом з родиною й усім кланявся у пояс. Повернувся він у Бахмач у 1918 році. Його родину оселили у казармі Поросюцьких панів, але сам Іван повернувся назад, де невдовзі й помер. Зазнала гіркої долі і його дружина Олена з малими дітьми тут, на батьківщині. Хто може ще пам’ятає, як на краю села Бахмач-2 по старому Батуринському шляху довго стояла невеличка хатиночка-мазанка. То жила Пирогова Олена. Діти повиростали, роз’їхалися хто куди, а стара мати доживала свій вік у самотності й злиднях, аж поки не призначили їй (майже перед самою смертю) невеличку пенсію...

[1] РСДРП – Російська соціал-демократична робітнича партія; про Поліський комітет й джерело цього уривка нарисів В. Дороша – див. нижче третє посилання.

[2] Нагадаю, що містечко Бахмач, разом із селищем при станціях Бахмач, входили до складу Конотопського повіту Чернігівської губернії.

[3] Тут Д.Дорош дає таке посилання: “Історія міст і сіл Чернігівської області”, С.134. І треба сказати, що в нарисі вона використана майже дослівно. Стає зрозумілим, яким джерелом керувався Д.Дорош під час написання власних нарисів.

[4] Ось як (дещо з іншими акцентами) про це сказано у нарисі Б. А. Хатнюка “Бахмач” у “Історії міст і сіл Чернігівської області” (К., 1972 р. – С.135): Після Столипінської реформи значних розмірів набуло переселення безземельних селян у східні райони. Через Бахмацький залізничний вузол проїжджали десятки тисяч переселенців. Тут був постійний пункт для переселення, де людям тижнями доводилося чекати поїздів, щоб їхати далі. Умови на пункті були жахливими. За даними обслідування, наприкинці березня 1909 року тут виявили 63 хворих, а за 15 днів квітня їх кількість зросла до 120 чоловік.

[5] Див. “Історія міст і сіл Чернігівської області”. – К., 1972 р. – С.135.