Базарна площа торгувала по середам, п’ятницям й неділям. Найжвавіша торгівля відбувалася по недільним дням, коли з’їджалося селянство з навколишніх сіл. Але крім селянства й єврейства, на базарі приторговували й наші залізничники. Одні виносили на продаж власні вироби з металу – кочерги, вила, санки, шпуги, металеве начиння для дверей, хвірток й воріт, запчастини до сільскогопосподарського реманенту - леміші, черела, п’ятки до плугів, лапи до сепараторів, рала, ножі до сікарень тощо. Інші продавали вироби з дерева: табуретки, ослінчики, столи й столики. Також великим попитом серед населення користувалися двоспальні ліжка та скрині на коліщатках. Сільські майстри привозили на базар вироби з дерева: борони, осі, стани коліс воза, а також – різноманітні дерев’яні миски, ложки, ополоники, ковганки, гребні, прядки, гребінки, сита, діжки різної ємкості, коробки, мазниці, малесенькі діжечки для продуктів, цебри, ночви, кліші. Ковалі привозили на продаж добрі скорики й залізні пута з хитрими замками. Окрім продуктів, селяни з навколишніх сіл привозили предмети домашнього виробництва: самоткане полотно (вибілене й сирове), ліжники, рядна, рушники; також продавали клубки вовни, рулони вовняної тканини (білої й брунатної) для виготовлення чоловічих свиток та жіночих білих спідниць. Селяни з дальніх сел (Батурина, Обмачіва, Нових Млинів, Ріжок, Нехаївки) привозили до нас сіно-фураж, лати, нетовстий круглий ліс на ощіпину будинку, повітки (хвіртки).

 

 

Взагалі, доволі багато залізничників мали вдома невеличку кузню або столярну майстерню, й роботи їм всім вистачало. Вони брали цілі підряди у багатих мужиків на виготовлення скропатера, оковку возів, натягання колес, підковування коней – основний тогочасний транспортний засіб. З цих залізничників пригадую Павла Степановича Дороша, Івана Микитовича Гурина, а також швеця Горобця й чоботаря Какунця. Залізничник-машиніст Дмитро Пашківський щотижня приймав закази й виносив на продаж, щоб була “свіжа” копійка. А вищезгаданий коваль Іван Микитович Гурин, зі своїм товаришем Савкою у 1913 році виковали огорожу для церкви Воскресіння Христового у містечку Бахмачі (залишки огорожі досі збереглися у с.Бахмач-1). Наші земляки відправляли свою продукцію й у інші міста та повіти. Так, багатій Каленик Лященко збудував у своєму дворі пресувальну машину, де збивав сіно у тюки й потім продавав їх військовому відомству. Брати Бадаї вагонами відправляли помідори (томати) до Москви й Петрограду. Риженко поставляв свіжі овочі й в інші міста. Майже всі заможні селяни відправляли цукровий буряк на цукрові заводи. М’ясники Шапіро й Тищенко вагонами відправляли м’ясо великої рогатої худоби до Харкова й Донбасу. Найзаможніші із селян також облаштовувалися в самому центрі селища при станції. Так Гирич, вихідець із парафії Успенської церкви містечка Бахмач (нині Бахмач-1), збудував у центрі селища два великих будинки для ресторану й готелю. Незабаром він з дружиною помер, а сільська управа призначила опікуном над сиротами-дітьми, яких було восьмеро, заможнього селянина Нестора Іванька.

Цей Іванько весь зиск з будинків накопичував у золото, а дітей-сиріт тримав, як кажуть “у чорному тілі”. До речі, усе накопичене золото він у 1918 році  сам відніс у башлику на пошту при станції Бахмач, де здав Петлюрівському командуванню. Ще довго над Нестором Іваньком підсміювалися односельчани: “А ну покажи розписку Симона Петлюри, яку він дав тобі за сирітське золото?”.

У дев’яностих роках XIX століття єврейська громада збудувала собі синагогу, яка розташовувалася тем, де зараз (70-ті р.р. XX ст.) стоїть стара хата на два ганки братів Гросманів. Синагога являла собою чималий цегляний квадратний, на півтора поверхи, будинок, пофарбований у червоний колір. Синагога не була огороджена й сміття навколо будівлі не прибиралося, мабуть, з часів її побудови. У 1926 році синагогу закрили й передали під клуб молодих кустарів, а 1930 року – й зовсім розібрали на цеглини. Цеглу й дерево з синагоги використали для новоутвореного єврейського колгоспу “Червона нива”, але він невдовзі розпався й землі були передані колгоспу “Незаможник”.

 

 

Ми не знайшли фото старої базарної площі, про яку йде мова. Можливо, ви, шановні читачі, допоможете нам в цьому. А на фото 60-х років - вулиця Короленка, що веде до базару нинішнього. Як бачите, стан доріг залишився той же - змінилося тільки покриття.

Дякуємо Бахмацькому історичному музею за надані фото. Ці та інші - з експозиції “Бахмач від 1923 - до 2008 р”. “Порадник” рекомендує відвідати  цю виставку, цікавий екскурс в наше минуле.