Історія, особливо Козацької держави, захопила Олександра Матвійовича Лазаревського з юних років, через що він, студент Санкт-Петербурзького університету, відмовився від пропозиції професора Сухомлинова зайняти місце стипендіата на кафедрі саме через свою зацікавленість історією України. Уже будучи студентом він публікує книгу “Вказівник джерел до вивчення Малоросійського краю”, в якій описав 275 документів з історії України. Цей інтерес до історії рідного краю він проніс через все своє життя, створивши понад 400 оригінальних праць про його історію, людей і суспільні відносини. На жаль, багато з них, через малі тиражі, вже давно стали бібліографічною рідкістю.

 

Всім широко відоме ім’я колекціонерів українських старожитностей Тарновських з села Качанівки сусіднього Ічнянського району. Саме їхня колекція лягла в основу фондів Київського та Чернігівського історичних музеїв, що по праву носить ім’я свого засновника. Мені відомо, що передати своє безцінне зібрання для громадського користування Василь Васильович Тарновський вирішив саме під впливом і за порадою Олександра Матвійовича. На рубежі XIX і XX століть В. Тарновський звернувся з пропозицією до Чернігівського земства передати йому своє зібрання при умові спорудження для нього відповідного приміщення. Губернські гласні, чи говорячи сучасною мовою - депутати обласної ради, з ентузіазмом підтримали колекціонера і виділили необхідні кошти для будівництва музею, оригінальна будівля якого і зараз прикрашає наш обласний центр. Варто, в цьому зв’язку, пригадати запис, зроблений О.М.Лазаревським в 1888 році в альбомі власника знаменитої колекції: “...захоплювався колекцією і з тривогою думав про її майбутнє”, який впав на благодатний грунт – зібрання стало надбанням всього народу, стурбованість історика передалась її власнику.

Це був, так би мовити, тільки один з епізодів творчої біографії відомого історика. Найбільшу славу і визнання принесли йому такі праці з історії Лівобережжя, точніше тієї його частини, що входила до складу Гетьманату, як “Малоросійські посполиті селяни”, “Люди давньої Малоросії” та багато інших. Вчений мав намір написати історію всіх 10 полків Гетьманщини. Встиг видати тільки три. На щастя, в число цих трьох попала і історія нашого Прилуцького полку, до складу якого входили і землі сучасної Бахмаччини. До честі нашого Бахмацького історичного музею, слід сказати, що в його фондах є праця О.М. Лазаревського “Полк Ніжинський”, а от, щоб скористатися книгою про полк Прилуцький, доводиться вже звертатись до Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського в Києві.

У кінці XIX століття, з його ініціативи і при найтіснішій співпраці з видатним істориком, Конотопське повітове земство видало історико-статистичний довідник, де бачимо статті про всі населені пункти сучасного Бахмацького району, що входили тоді до складу повіту. Цікаве і корисне видання, що не втратило свого значення і в наші дні.

І зовсім уже печальним для нас, освітян, є намір написати історію шкільництва в Козацькій державі (а з джерел нам відомо, що в середині ХVІІ століття майже все її населення було письменним) що так і залишився нездійсненим. А було тих шкіл на Лівобережжі понад 540.

Олександр Матвійович, працюючи над своїми дослідженнями, віддавав перевагу фактам. Саме з цією метою він видав величезну кількість збірок документів, значення яких, через втрату частини з них, з часом тільки зростає. Протягом 20 років історик публікує свої дослідження, знайдені документи, на сторінках історичного журналу “Киевская старина”, яких видано 76 томів. Значення його робіт пройшло випробування часом.

Хто ж він, цей знаменитий історик і земляк?

Рід Лазаревських походить з простих конотопських козаків. Ще у 1787 році, уже після ліквідації Катериною II автономії України, його прадід Степан робив спробу отримати дворянство, але марно. Дід Ілля працював канцеляристом, згодом управителем панського маєтку.

Олександр Матвійович народився в червні 1834 року в селі Гирівці (тепер с. Шевченкове) Конотопського повіту в багатодітній сім’ї. Всі шість братів Лазаревських, завдяки старанням і наполегливості батька, отримали освіту, пізніше зайняли визначне суспільне становище. Всім вони були близькими друзями Т.Г.Шевченка, підтримували його, і морально і матеріально, в тяжкі роки ув’язнення і заслання.

В 1859 році Т.Г.Шевченко, незабаром після відвідин Гирівки, написав до матері своїх друзів, Афанасії Олексіївни, такі глибоко схвильовані рядки: “4 благородних синів Ваших я звик називати рідними братами, дозвольте ж Вас називати своєю рідною, не баченою і щиро любимою матінкою і прийміть щирий синівський поцілунок від глибоко люб’ячого Вас Т.Шевченка” (Лист від 9.10.1859р.).

В березні 1861 року, одразу після смерті поета, О.М. Лазаревський в газеті “Северная пчела” публікує спогад “Останній день Т.Г. Шевченка”. Разом з Г. Честахівським він супроводжує труну покійного в Канів.

Після закінчення Санкт-Перербурзького університету Олександр Матвійович працював мировим посередником в Чернігові, членом Ніжинського окружного суду, членом Київської судової палати. Однак весь свій талант і кипучу енергію віддавав дослідженням історії рідного краю.

Цікаво, що хрещеним батьком Олександра був інший видатний уродженець Конотопського повіту, відомий воєначальник, теоретик і педагог, герой російсько-турецької війни 1877-1878 рр. генерал М. Драгомиров, пам’ять якого Укрпошта в 2005 році вшанувала випуском пам’ятного художнього маркованого конверта та пам’ятним штемпелем спецпогашення.

Помер нам видатний земляк 31 березня 1902 року в Києві. В ті дні одна київська газета повідомила: “31 березня помер після тяжкої тривалої хвороби член Київської судової палати, відомий малоросійський історик Олександр Матвійович Лазаревський”.

Труна з прахом покійного була перевезена на його батьківщину, в Гирівку, і похована в родинному склепі.

В 2002 році широка громадськість та земляки історика відзначили 100-річчя від дня його смерті. Вдячні нащадки поклали квіти на гранітний надгробок свого земляка, ім’я якого навічно вписано в історію української науки.